Тема 6

ТЕМА 6.

СИМВОЛІКА УКРАЇНЦІВ, СВЯТА І ОБРЯДИ, ЗВИЧАЇ, ПОБУТ, ОДЯГ, СТРАВИ.

Після розгляду теоретичного матеріалу студенти повинні самостійно опрацювати та вміти схарактеризувати наступні ТЕМИ:

Обрядова символіка. Символіка кольорів.

Символіка орнаментів і візерунків. Рослинна символіка.

Тваринна символіка. Державна символіка.

Зимовий, весняний, літній і осінній цикли свят. Обрядовість українців (родильна, весільна, поховальна). Звичаєвість і традиції побуту українців.

Чоловічий та жіночий одяг, його типи; взуття, прикраси. Традиційна народна кухня.

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ

Символіка – умовне відображення подій, явищ, понять, ідей за допомогою умовних знаків – символів; символічне значення, яке надається чому-небудь. Свято – день або дні, коли урочисто відзначають видатні події, знаменні дати; відзначуваний звичаєм або церквою день на честь якої-небудь події чи святого. Обряд – сукупність установлених звичаєм дій, пов’язаних із побутовими традиціями або з виконанням релігійних настанов.

Звичай – 1) загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті й побуті якого-небудь народу, суспільної групи, колективу; 2) уклад суспільного життя нації, народу; культура, побут; 3) традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов'язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів.

Побут – загальний уклад життя; сукупність звичаїв, властивих якому-небудь народові, певній соціальній групі.

Одяг – сукупність предметів, виробів (із тканини, хутра, шкіри), якими покривають тіло.

Страви – підготовлені для їжі продукти харчування; те, що їдять, вживають для харчування; їжа, харчі.

1. ПОНЯТТЯ ПРО КАЛЕНДАРНУ ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ.

Календарні свята й обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високо естетичні традиції та пережиткові звичаї.

Календар українського селянина XIX – початку XX ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя

1

хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою «побутових святців» був трудовий сільськогосподарський календар.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

Календарним землеробським обрядам узагалі притаманні повільні темпи змін, значна консервативність та спадкоємність, і їхнє відмирання відбувалося дуже поступово. Цей процес, проте, був відчутно прискорений після 1917 р., коли до розряду пережиткових, ворожих соціалізму явищ була віднесена і вся народна календарна звичаєвість. У результаті разом із дійсно віджилими було втрачено чимало позитивних народних традицій, що не могло не позначитись на загальній екології української культури. Лише наприкінці 50-х років, в атмосфері так званої «хрущовської відлиги», певного розповсюдження набувають адаптовані до умов «соціалістичної дійсності» деякі народні календарні звичаї.

Узагалі досвід показує, що найбільш життєстійкими й здатними до дальшого розвитку виявляються ті форми календарної обрядовості, що втратили тісний зв'язок із релігією і трансформувалися в явище народного мистецтва, святкової розваги. Елементи календарних свят та обрядів нині широко використовуються у творчості професійних та самодіяльних митців, у декоративно-прикладному і театральному мистецтві тощо. Традиційні свята і обряди чимдалі активніше входять у систему сучасної культури. Після багаторічного панування войовничої безбожності у 1990 р. рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята. В умовах сьогодення накопичується досвід проведення таких масових сезонних свят, як Новий рік, Проводи зими (Масляна), Купала, обжинки та ін. Процес відродження народної звичаєвості вливається в загальний рух відродження національної самосвідомості, мови, культури.

Особливості календарної обрядовості українців.

Ця система становить найсуттєвішу частину традиційно-побутової культури, оскільки по суті визначає весь розпорядок життя людини протягом року. Ключове поняття календарної обрядовості – коляда (від лат. calendae –

2

перший день кожного місяця) – фіксувало певну ритмічність життя за суто зовнішніми ознаками. Щодо внутрішньої її сутності, то вона зумовлювалася двома чинниками: стадіальністю процесу життєдіяльності людини та сезонністю природи. Стадіальність життєдіяльності поділялася на три головних моменти: весільний сезон, коли дозволялося укладати шлюби; період заготівлі запасів на зиму і час культу предків. Ці моменти концентрували у собі триєдність найважливіших складових людського буття: фізичного існування, продовження роду і духовного відтворення. У такому ж логічному зв'язку перебувала календарна обрядовість і з природою, відповідно поділяючись на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, із іншого – до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності.

Весняне пробудження природи викликало і пожвавлення діяльності людини, а заразом і намагання забезпечити успіх у цій діяльності через звернення до богів. Зимовий цикл обрядовості припадав на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння – та на початок нового року, і у людини виникало природне бажання передбачити майбутнє й водночас вплинути на нього. Саме тому у зимовому циклі так багато колядувань, щедрувань, ряджень, ворожінь. Літні обряди знов-таки викликалися поворотним моментом у природі

– літнім сонцеворотом, а також важливим аграрним періодом – очікуванням урожаю. Його забезпечення становило суть магії рослин (Зелені свята) та води (Івана Купала): обрядовість цих свят зводилася до закликання врожаю. Осінній обрядовий цикл збігався з помарнінням природи і водночас – з апофеозом діяльності людини – збиранням дарів природи (обжинки, дожинки) та підготовкою наступного врожаю. Отже, цикл замикався і знову розпочинався з тих самих природних явищ, тих самих господарських проблем та відповідних обрядовий дій. А повторюваність становить основу механізму творення календарних обрядових традицій.

Щодо природи останніх існують два погляди: один пояснює існування календарних обрядів виключно з позицій солярної (космогонічної) теорії, другий – із точки зору теорії аграрної (господарської). Релігійна, в тому числі побудована на космогонічних поглядах, основа календарних обрядів, звичайно, мала місце: адже у глибоку дохристиянську давнину серед слов'янства побутував особливий релігійний календар, згідно з яким люди вшановували своїх богів. Але при цьому кожен із богів уособлював певну стихію, від котрої залежав успіх хліборобських занять. Пізніше зв'язок хліборобства з сонячними стихіями проявився рельєфніше, як і більш чітким стало його оформлення обрядово-ритуальними засобами. Отже, календарна обрядовість українців, як і інших хліборобських народів, є аграрно-магічною, пов'язаною з шануванням сонця, рослинності, предків.

Безпосередній зв'язок богів і божеств із господарською діяльністю людини наочно виявляється у хліборобських приказках: «На Юрка сховається в житі курка»; «На Прокопа жита копа»; «Як прийде Ілля, то наробить в полі гнилля»; «Дочекався Луки: ані хліба, ні муки»; «Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова» тощо. Проте глибинну основу вказаного зв'язку розкриває саме система календарних обрядів.

3

Перш ніж приступити до характеристики зимового циклу обрядовості, зазначимо, що практика зустрічі Нового року 1 січня була запроваджена лише з 1700 p., – традиційно ж його святкували 1 березня. Втім за порівняно короткий історичний період склалася нова традиція і нова система календарної обрядовості. Хоча різнобій у літочисленні іноді дається взнаки: наприклад, у деяких колядках і зараз співають не про зиму, а про початок весни.

2. ЗИМОВІ СВЯТА ТА ОБРЯДИ, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ.

Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят – Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста (що значить непорочна, незаймана).

Згідно з церковними легендами та апокрифічним «Євангелієм Якова», коли Марії виповнилося три роки, вона разом з іншими дівчатами увійшла до храму. Первосвященник (а ним був Захарія, в майбутньому батько Іоанна Предтечі) узяв дитя на руки, поцілував і мовив: «Маріє, Господь звеличить ім'я твоє в усіх поколіннях, а в кінці днів пред'явить тобі ціну викупу синів Ізраїлю». Вимовивши це, він поставив дівчинку на третю сходинку храмового жертовника, де зійшла на неї благодать Божа.

До цієї дати на всій території України прив'язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. На Рівненщині говорили: «Введення прийде, свят наведе». І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Як ляже глибока зима, готов глибокі закрома», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко», – говорили на Харківщині. Ці народні спостереження вірно вловлювали взаємозв'язок погодних і кліматичних явищ, так як в основі їх лежав трудовий досвід. Адже від цих спостережень значною мірою залежали результати господарювання.

Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача – «полазника». В основі його лежить віра людей у щасливу або нещасливу прикмету.

Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми – добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися» гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий та ще й бідний чоловік – це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться... А найгірше, як увійде до хати стара жінка – «то вже добра не жди...». Тому старші та бідніші люди стримуються заходити до чужої хати в день Введення. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сторонніх приходить позичати, або хворим.

4

На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі сінешних дверей і пряли «самосівні» коноплі, «щоб прядиво пішло на руку».

На Поділлі, вранці на Введення, господині обсипали колись своїх корів конопляним насінням та змащували олією вим'я – «щоб давали багато молока». А «щоб була густа сметана» – варили з борошна густу киселицю і давали їсти коровам. Щоб ніхто не відібрав «живності», обкурювали корів, овець тощо пахучим зіллям примовляючи при цьому заклинання.

Усхідних областях України ще донедавна зберігався дивний звичай серед «дівчат-чарівниць» святити воду в ніч проти Введення. З цією метою дівчата збиралися в такому місці, де три струмки зливалися в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали два поліна, а коли вогонь добре розгорявся, тримали їх над глиняною мискою й лляли воду так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. При цьому промовляли заклинання. Вони вірили, що така «свячена» вода годиться на «привернення» парубків до них.

Українським селянам були відомі колись «житійські правила, пов'язані із цим святом – що можна і чого не можна робити в цей день: «До Введення можна копати лопатою землю, а від нього до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирається».

День Катерини. 7 грудня християнський світ відзначає день пам'яті великомучениці Катерини («чиста душею» – так перекладається її ім'я із грецької). Розумна й освічена, ця жінка була страчена за віру близько 373 року. Через декілька років єгипетські християни знайшли останки мучениці й поховали їх у монастирі на Сінайській горі.

В Україні ставлення до Катерини, як і до інших святих великомучениць, було особливим: довірливим і житейським. Невипадково свято Катерини називали святом «дівочої долі». Сподіваючись на розуміння й допомогу святої, жіноцтво просило її про щасливий шлюб, злагоду в сім'ї.

Убагатьох регіонах України на Катерини дівчата за традицією зрізали гілки вишні, ставили їх у воду чи землю на покуті або на вікні у хаті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, – це передвіщало скорий шлюб, а як ні – то були ще й інші зимові ворожіння... У такий же спосіб ворожили про здоров'я або смерть в наступному році. Для цього у воду ставили гілочки по кількості членів сім'ї, позначаючи їх кольоровими нитками. Чия гілка розквітне

–той довго житиме, чия всохне – захворіє або помре. Із вечорницями в день Катерини пов'язаний ще один звичай, який називається в народі «заклинання долі або судженого». В день Катерини дівчата закликають долю, а через 5 днів, на Андрія, доля показує їм свої дари. Заклинання долі полягає в тому, що дівчата, зібравшись в яку-небудь хату, варять, кашу із пшона та маку й опівночі, перед тим як заспівають перші півні, обгортають горщик новим рушником і простують до воріт. Кожна із них вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горщик із вечерею і тричі гукає: «Доле, доле, йди до нас вечеряти! Якщо ж у цей час заспіває півень, то значить «доля обізвалася», якщо ж ні: «Доля оглохла, не чує мого голосу».

День Андрія. Великим зимовим святом, особливо важливим для молоді, був день Андрія. Це свято відзначається 13 грудня і вважається днем пам'яті

5

мученицької смерті одного із дванадцяти апостолів Христових – Андрія Первозваного. За церковними легендами, святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на одному із пагорбів поставив хрест зі словами: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа». В українській традиційній обрядовості із днем святого Андрія пов'язувався комплекс давніх, язичницького походження ритуалів, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами молоді андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. У дожовтневий період вечорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали магічну функцію і перетворювались на своєрідну забаву, привід, щоб зібратися неодруженій молоді.

Вніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети. І тому вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з'являлись стежини до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою.

Свято Миколая. 19 грудня. Одне з улюблених свят української дітвори. Миколай жив у кінці ІІІ на початку IV століття. Довгий час був єпископом у Мирах провінції Лікія у Малій Азії. Помер близько 345 року. Усе своє життя присвятив справі милосердя. Тож ще за життя його називали батьком сиріт, удів і бідних. Після смерті він прославився даром творення чудес, і тому його стали називати великим чудотворцем. Чуда були якраз

головною причиною поширення його швидкого й широкого культу.

ВУкраїні культ святого Миколая з’явився разом із християнською вірою. На честь святого Миколая збудовано багато храмів. Відомі його чудотворні ікони. Надзвичайно шанували цього угодника Божого запорізькі козаки.

У сучасні часи з’явилась добра традиція – саме у день святого Миколая опікуватись сиротами та знедоленими дітьми, даруючи їм подарунки.

святками, або Дванадцятиденним; християнізований же цикл продовжується до 24 лютого – свята Обрітення глави Іоанна Хрестителя. Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Святвечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове, 25 грудня / 7 січня); Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення (15 лютого) та Обрітення.

Вечір напередодні Різдва (Коляда, Святвечір) називався ще багатою кутею. До нього ретельно готувалися: розтоплювали піч 12 полінами, що висушувалися 12 днів, пекли й варили 12 ритуальних страв, головні з яких – різдвяна кутя та узвар. Під вечір до хати вносили дідуха – обжинкового снопа. Вважалося, що він, як і всі інші хатні речі, набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю. По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, аби поминути душі померлих.

6

Починаючи від Святвечора і аж до Водохрещі колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям. Цю обрядову місію виконувала молодіжна громада, котра мусила обійти й поздоровити всі родини села. Вважалося, що все, про що співають колядники та щедрувальники, збудеться, отже, їхні співи були свого роду добрими закляттями. Особливо активно співочі ватаги діяли напередодні Нового року

(14 січня – свято Василя) – на свято Маланки. До складу такого молодіжного гурту входили старший ватажок, заспівувач, музики (скрипаль, цимбаліст та гравець на бубоні), іноді ще танцюристи та міхоноша. Нерідко колядники, а часом і щедрувальники, представляли так званий «живий вертеп» – специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, його головними дійовими особами були «Маланка» або «Коза», котрі розігрували інтермедії, що являли собою традиційні обряди. Так, основною ритуальною дією «Кози» був танець, який відображав «умирання» і «воскресіння», символізуючи тим самим циклічність природи і сезонність аграрної діяльності. Аграрно-магічний зміст новорічної обрядовості ще виразніше проступав у засіваннях (посипаннях). Цей обряд виконували у перший день Нового року і дорослі, і діти. Зерно, посипане ними, зберігали до посіву, частину ж віддавали куркам, аби краще неслися, а також худобі, щоб забезпечити її здоров'я та приплід. Серед українців побутував і більш архаїчний звичай – ходити під Новий рік із плугом, імітуючи оранку.

Свято Коляди колись було цілісною обрядовою системою і присвячувалося насамперед сонцю: воно так і називалося – Святом народження сонця. Християнська церква, що докладала багато зусиль, аби позбутися «поганських» обрядів, до цього дня приурочила святкування Різдва, започаткувавши тим самим двовір'я. Про таку ситуацію писав ще у «Синопсисі» Іннокентій Гізель 1674 року: «Коляда й досі не перестає обновлятись... в усі Святі дні збираються на богомерзькі ігрища, пісні співають, а в них і про Різдво Христове згадують, але ж це беззаконно...» Врешті-решт деякі язичницькі і християнські обряди поєдналися; щоправда, при цьому втратилося багато суто народних свят. Так, призабулося колись поширене в Галичині свято Туриці на честь бога Тура, невиразним стало і свято Корочуна, що колись присвячувалося найкоротшому дню року.

Сильно християнізувалося й ще одне велике свято – Водохреща, котре отримало назву Богоявления. Водохреща включала три основні обрядові дії: Святвечір, святкову богослужбу і освячення води. Святвечір влаштовували після завершення посту (тому його називали ще голодною кутею, або третьою кутею: першу робили під Різдво, другу – під Новий рік) за таким же сценарієм, як і багату кутю.

Центральною дією Водохрещі було освячення води. Після святкової богослужби йшли до ставка або річки (а іноді й до криниці), де заздалегідь видовбувалася ополонка у вигляді хреста. Священнослужитель занурював у неї хреста, після чого вода вважалася освяченою. Люди набирали її в посудини і кропили господарські будівлі, свійських тварин, дерева у садку (гуцули в такому випадку робили з вівсяного снопа перевесла, окропляли їх свяченою водою і перев'язували кожне дерево). Тобто і в хрещенській обрядовості явно

7

простежувалася аграрна магія, котра підсилювалася християнською символікою: після освячення води пастирі ходили по обійстях своїх вірних і малювали на дверях хреста, освячуючи будівлі водою.

15 лютого – Стрітення. Сама назва цього свята говорить сама за себе, Стрітення, тобто, в народній уяві, зустріч Зими й Весни. За церковними ж канонами саме в цей старець Симеон побачив немовлятко Христа, і тепер міг спокійно померти, бо нарешті зустрів Месію.

За своє довге панування Зима вже досить всім надокучила, дуже хочеться тепла та Весни. Саме їх жорстока битва відбувається на Стрітення, тому існує ще одна цікава назва свята – Зимобор. В цей день у церквах відбувається посвята води та свічок. Особливу силу має стрітенська свічка, яка захищає від грози та пожеж. Саме цю свічку дають людині в руки коли вона йде в останню путь.

Стрітенська вода захищає від «дурного ока», нею лікують інфекційні хвороби, натирають хворі місця.

Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай поля і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни і бережи пашу на хліб, бо в поле виїдеш нескоро. Якщо ранком є роса – врожай, нема роси – погана ознака.

Як на Стрітення капає зі стріхи - не найдеться з літа потіхи. Дуй не дуй, не до Різдва йде, а до Великодня.

3. ВЕСНЯНІ СВЯТА ТА ОБРЯДИ, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ. СВЯТКУВАННЯ ВЕЛИКОДНЯ, ОБРЯДИ ТА ЗВИЧАЇ.

Розпочинався весняний цикл днем св. Євдокії (Явдохи), котрий збігався з давньослов'янським Новим роком (1 березня). Цей цикл включав значну кількість свят: Збірну неділю, Масляну, Олексія, Благовіщення (7 квітня), св. Юрія, Великдень, день Симона Зілота.

Своєрідною емблемою весняної обрядовості в Україні були високопоетичні народні співи – веснянки, що пронизували не одне свято та обрядове дійство. Перше з них – Збірна неділя, яку відзначали на початку Великого посту.

У цей день молодь збиралася на вигоні і обирала з-поміж себе березу – найкращу дівчину, котра мала керувати веснянковими обрядами. Її функція поширювалася і на ритуали, пов'язані з Масляною (Масницею, Сирною неділею, Масляницею), котру православна церква включила до свого календаря під назвою «Масляний тиждень» (припадав на лютий – березень). Щоправда, це давньослов'янське свято не дуже зазнало християнського впливу, про що, зокрема, свідчить його магічне спрямування. Щедра трапеза, що супроводжувала Масляну, уособлювала магію родючості, а масляничний розгул був відгомоном давніх весняних шлюбів.

Ідея пробудження, котра становила сутність Масляни, не обмежувалася, однак, пробудженням людських почуттів, а стосувалася оновлення всього живого. Люди намагалися магічними способами прискорити цей процес, звільняючись від зими, смерті, мороку: зокрема спалювали або розривали солом'яне опудало Морани (Мари) – слов'янської богині смерті. При цьому

8

характерно, що вони немовби повертали її землі, аби дати тій силу для нового врожаю. Щоправда, українці мало де зберегли цей архаїчний звичай – на відміну від, скажімо, росіян. Проте Масляна в Україні має свої оригінальні варіанти: наприклад, поширений звичай колодія (колодки), генетично пов'язаний з ритуалом знищення опудала Зими. Пізніше він дещо трансформувався, проявившись і як символ проводів Масляни, і як засіб покарання. В останньому випадку дівчатам та парубкам до ніг прив'язували колоди за те, що вони не одружилися минулого року. Ті у свою чергу відкуповували колодку, ставлячи могорич; дівчата ж могли ще й повернути колодку, даруючи на Великдень своєму обранцеві вишиту хусточку. Подекуди в Україні зберігся і більш архаїчний звичай: жінки, збираючись протягом кількох днів у корчмі, робили над поліном певні магічні дії: у понеділок – сповивали, у вівторок – хрестили, у четвер – одспівували, у п'ятницю – ховали.

Сорок святих. 22 березня – день Великомучеників Севастійських, день Сорока мучеників, Сорок Святих, або день Усіх Святих, у народі «Сороки».

Вшановувані воїни були найкращою дружиною у війську давньоримського імператора Лікінія. Сам Лікій був жорстоким гонителем християнства. За відмову зректись християнської віри 40 воїнів римського ХІІ легіону загинули у 320 році у коло міста Севастія (нині турецьке місто Сівас). У холодну і вітряну ніч їх завели в Севастійське озеро. За ніч воно вкрилося льодом. Аби підсилити муки, на березі затопили лазню. Один з воїнів не витримав страждань і вийшов з озера, але на порозі лазні упав замертво. Один з наглядачів, уражений мужністю воїнів, зі словами «І я – християнин!» зайшов у озеро. Їх знову стало сорок.

Пам'ять 40 мучеників відноситься до найшанованіших свят. У день їх пам'яті полегшується строгість Великого посту.

Добрі господині цього дня печуть сорок булок із медом у формі пташок. У різних регіонах України його іменували по-різному, але здебільшого це були назви птахів – «сороки», «жайворонки», «буслики», «птички», «пташки». Вірили, що саме на Сорок святих з вирію повертаються пернаті – сорок різних порід. Тому калачики чи бублики, пампушки чи кренделі виробляли у формі пташечок із дзьобиками та крильцями, гребінчиками та хвостиками, а часом «садили» їх на бублик, наче на гніздечко. Очі робили з калинових ягід або родзинок. За бажанням обливали печиво медом чи цукровою поливою. Часто пташечок нанизували на невеличкі різочки, лозинки чи очеретинки і так запікали.

У різних регіонах печивом розпоряджалися по-різному: в одних випадках його виносили в сад й підвішували до дерев, у інших – дарували сусідам, «аби краще велися гуси й висиджувались яйця», а ще йшли селом, тримаючи високо над головою «пташок», вилазили на ворота або клуню й декламували, збиралися за селом на горбах, співали веснянок і при цьому перегукувалися.

Також роздавали булочки-птахи дітям, щоб у господарстві свійська птиця здорова була. Малюки з «пташками» бігали по селу, тримаючи в руках нанизані на палички «жайворонки» й «сороки», танцювали й закликали весну, птахів з вирію.

9

День Олексія. 30 березня – день святого Олексія, чоловіка Божого. Залишивши замолоду батьківський дім, св. Олексій став проповідником і праведником, живучи, як жебрак, на паперті. В народі це свято називають «теплого Олекси» й пов'язані з ним повір'я і прикмети, в яких відбився народний досвід спостереження природи. «На Олекси щука розбиває хвостом кригу», – цей тріск можна почути, прийшовши вранці на берег річки. Може, тому святого Олексія шанують рибалки, сподіваючись за це доброго улову.

Цього дня «ворон дітей купає й випускає на самостійне життя», «крук благословляє дітей – щоб чесно жили»... А як уже дітей купають, отже, тепло весняне встановилось і тому навіть таку ніжну істоту, як бджола, можна на світ Божий випускати. І виносили пасічники із зимівників вулики, хоч ненадовго (як день не дуже сонячний), а при сонці – то на цілий день, і замовляли бджіл на цілий рік: «щоб здорові були, і роїлись, і меди носили, і з пасіки не втікали»

За повір'ям, вівсянка починала співати саме в день «теплого Олекси». Цього дня ворожать; тепла сонячна погода обіцяє на врожай, достаток і мед. Якщо ранок ясний, бджолині рої з вуликів будуть виходити ранками, а як вечір ясний, рої будуть виходити вечорами. Для того, щоб вродила ярова пшениця потрібно на Явдохи Сорок Святих і «теплого Олекси», вийшовши із церкви йти до комори й вибирати найкращі зерна для посіву: «вродить добре і буде чисте, як золото».

Мисливці вважають, що в день «теплого Олекси» ведмеді покидають своє лігво й ідуть шукати поживи. На Чернігівщині, наприклад, серед мисливців побутувала думка, що в цей день переселяються лисиці із старих нір у нові.

Благовіщення. 7 квітня вшановується свято Благовіщення Пресвятої Володарки нашої Богородиці й Пріснодіви Марії. В основі цього свята лежить євангельське свідчення про те, як Архангел Гавриїл приніс Діві Марії благу вість (добру, радісну звістку), що вона в недалекому майбутньому народить Сина Божого – Ісуса Христа.

Благовіщення вважається одним із двунадесятих свят, але не оргіястичного, а, навпаки, суворого, аскетичного характеру. В це свято не можна працювати. В народі із цього приводу кажуть, що «в цей день навіть птах не в'є свого гнізда». «Зозуля тому й несе яйця в чуже гніздо, що колись робила кубло в день Благовіщення». «Все, що народиться в цей день – погано ростиме, бо від благовісного теляти добра не ждати». «Благовісне яйце під квочку не кладуть».

Бог благословляє в цей день рослини, й усе починає рости. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон-трава...

Хто знайде в цей день ряст, то повинен його зірвати, кинути під ноги й промовляти: «Топчу, топчу ряст, дай Боже, діждати і на той рік топтати!» Звідси й вислови: «Топтати ряст» – значить жити, «не топтати» – значить померти. «Мабуть, йому вже рясту не топтати», – кажуть про кволого, хворого чоловіка, що має скоро померти.

Те ж саме кажуть і про сон-траву. «Дай, Боже, діждати, сон-траву топтати!»

10