13.5. Моральний ідеал — мета діяльності

Проблема морального ідеалу наріжна в етиці. Для утвер­дження морально доброго важливо знати, у чому його сутність, в чому сенс добра в його максимі. Зрештою, в чому сенс життя і кінцева мета людства. Тобто ідеал опертий на ідею добра у всезагальності його змісту. Моральний ідеал є конкретизацією ідеї добра. Як уособлення всезагального він відображає діалектич­ну єдність реально наявного і перспективи стосунків. Ідеал виявляє себе у двох основних формах. По-перше, у вигляді логічно визначених всезагальних моральних ідей, що укладені в систему понять про добро і зло, честь, совість тощо. Як такі, вони відображають сутність моралі — всезагальність принципу добра. По-друге, в чуттєво даних образах носіїв абсолютної Моральної доброчесності, що покликані виконувати функцію взірцівдоброчесності. Пояснюючи, чому необхідне уособлення моральної досконалості в конкретному, чуттєво даному образі, Геґель говорить: "Якщо сам бог має з´являтися у належному втіленні, то цим втіленням може бути лише людська форма, оскільки крізь неї сяє духовне начало" [3, с. 234].

Персоніфікація досконалості в суб´єкті дозволяє осягати її образ цілісно і переживати багатство її змісту та способів явлення.

В єдності ідеї добра та чуттєвого втілення морального ідеалу в образах його носіїв досягається стійке утримання сутності доб­ра в духовному досвіді людства. Моральний ідеал живить по­чуття і надихає на морально добре завдяки органічній єдності особливого і всезагального у ньому. Він закріплює особливо бажане в стосунках. Образ моральної досконалості покликаний формувати ідеальні духовні потреби — здатність жити ідеалом, переживати його буття, тобто підноситися над повсякденним до суттєвого в стосунках.

Витоки морального ідеалу покладені в архетипічному образі "батька", "захисника" і одночасно "першовзірця" — уособлен­ня життєвої сили роду. Ставлення до нього засноване на по­нятті "табу" (заборони), а тому поєднує бажання і страх. Носія­ми ідеалу стосунків виступають також грізні боги племінних релігій, що вимагають неухильного дотримання даних ними "вічних" законів. У такий спосіб об´єктивується і персоніфі­кується ідея свідомої організації життя в самоцінності остан­ньої. Функцію ідеалу перебирає на себе влада, оперта на силу і примус. Але в такий спосіб заявляє про себе самоцінність ро­зумної суспільної організації специфічно людських стосунків. На цій же підставі правителі прирівнюються до богів або ба­чаться земними богами. Вони"— уособлення принципу поряд­ку. Його забезпечує держава, реалізуючи потреби виживання спільноти та задовольняючи потребу кожного, зокрема, у са­мозбереженні. Платон у праці "Закони" визначає сенс влади (ідеальний її образ) як творення справедливих стосунків та відповідних їм законів. Він наголошує, що закони розумні тоді, коли відповідають розумним потребам людей. Це явище конкре­тизації соціального ідеалу в плані його морально визначеного спрямування — на творення злагоди в конкретних спільнотах. їх інтерес та інтерес окремого індивіда збігається у найбільш суттєвому: в потребі збереження злагоджених стосунків як умо­ви виживання. Конкретизація морального ідеалу, що відобра­жає зростаюче самоусвідомлення людством своїх творчих мож­ливостей, втілена в образах міфічних та епічних героїв. Ці герої — носії родових моральних чеснот. Індивідуалізація об­разу героя здійснюється у двох напрямках, відображаючи сут­тєве в моральних потребах. По-перше, герой — це упорядник природних стихій та носій творчих умінь роду. По-друге, вів захисник роду, борець за справедливість проти соціального зла та несправедливості. Кожен народ створює ідеальні образи ге­роїв — носіїв родових чеснот. Вони уособлюють бажане в ді­яльності, надаючи останній універсального ціннісного змісту. Це естетичний вияв морально доброго.

Ідеал конкретизується також у практиці подвижницького служіння ідеї, як це має місце в релігійній вірі. Ідеальні мо­ральні взірці виконують функцію своєрідного гаранта вижи­вання, що допомагає уникати мінливостей долі. Функцію "га­рантів" виконують і боги світових релігій. На них поклада­ється місія утверджувати упорядкований стан світу, причому не лише у вигляді ідеї, але й у формі досконалої моральної прак­тики. Так, гуманістична тенденція культури прокладає собі шлях в образах богів світових релігій, що осягають істину доб­ра і зла, перевіряючи їх дію на собі, проходячи через страждан­ня, біль і смерть. "Релігійна свідомість у варіанті європейсько­го духу набуває форми "нещасного бога", далекого від богів грецького Олімпу, адже лише своїм власним нещастям боже­ство може спокутувати власну бездіяльність чи безсилля серед навколишнього зла" [10, с 356]. У свідомості людських спільнот стійко утримується уявлення про неодмінну справедливість долі. Вона має кожному віддати мірою за міру. В народному епосі ідея справедливості утверджується як світоглядна пози­ція. Згідно з нею, Попелюшка, що терпляче переносила свою тяжку долю, неодмінно має вийти заміж за принца.

Поряд з образами-першовзірцями, в культурі з часів антич­ності складається поняття морального ідеалу, що стає предме­том філософської рефлексії. Поширене за межі трансцендент­ного, поняття ідеалу починає осягати індивідуальне буття суб´єкта. Апелюючи до свідомості суб´єкта, філософи утвер­джують ідею розумного вибору моральної доброчесності як умо­ву творчого самоутвердження згідно з ідеалом людяності. Тоб­то моральний ідеал бачиться реальним не лише в діяльності виняткової особистості, але і в діяльності кожного, хто усві­домлює себе суб´єктом вільного вибору добра та послідовно Утверджує його як мету діяльності. Моральний обов´язок твор­чого самоутвердження на основі вільного вибору добра розгля­дається не лише як обов´язок, але й як привілей особистості.

В етиці Арістотеля проблема морального ідеалу ґрунтовно Розроблена саме у зв´язку зі свободою вибору моральної доброчесності як способу життя. "Людське благо є діяльністю душі, узгодженої з доброчесністю", — пише філософ [1, є. 64]. Вище благо, що збігається з вищою формою діяльності і най­кращою доброчесністю, є щастя, блаженство. Практична та інте­лектуальна діяльність, особливо остання — розглядаються як основа доброчесності.

Пояснюючи підстави, на яких окрема особистість може підно­ситися до ідеалу, Володимир Соловйов говорить, що людині вла­стиво хотіти бути кращою і вищою, ніж вона є насправді. Якщо вона справді хоче, то і може, а оскільки може, то і повинна, адже дійсністю людини є те, "що вона сама робить" [17, с 629]. Тобто ідеал знаходиться не десь у сфері суто умоглядній.

Реальністю ідеалу є особистість, що здатна свідомо вибира­ти моральне добро і послідовно втілювати його власним добро­чесним життям, виходячи з розумного вибору добра. Шляхи духовного піднесення особи до рівня, на якому вона власним буттям уособлює ідеальне моральне начало, ґрунтовно просте-жені в етиці Канта. Бути носієм ідеї морально доброго та по­слідовно утверджувати його, це, згідно з Кантом, і означає бути справді людиною. Сенс щастя покладений не в зовнішніх ре­чах, а в чистому сумлінні, що народжує самоповагу та відчуття причетності до чогось значно вищого, ніж одиничне і випадко­ве буття.

Отже, ідеал бачиться не лише перспективою творення сто­сунків, але і їх реальністю. Він відображає висхідний рух люд­ства до розумного упорядкування життєвої енергетики та чут­тєвої природи людини згідно зі законами людяності. Орієнтація на моральний ідеал задає спрямування на творення справжньої моральності стосунків, а отже, свідчить про прагнення особи і людства свідомо рухатися до самоудосконалення згідно з ідеєю та образом досконалості.

Література

1. Аристотель. Никомахова этика. Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4. — 830 с.

2. Бэкон Ф. О достоинстве и приумножении наук. Соч.: В 2 т. —-М.: Мысль, 1977. — Т. 1. — 567 с.

3. Гегель. Философия истории // Соч.: — Т. VIII. — М. — Л.: Соцэкгиз, 1935. — 470 с. 

4. Гегель. Философия права // Соч.: — Т. VII. — М. — Л.: Соцэкгиз, 1934. — 380 с. 

5. Гегель. Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М.: Мысль, 1974. — 300 с. 

6. Генетика человека, ее философские и социально-этичес­кие проблемы. Круглый стол "Вопросов философии" // Вопр. философии. — 1970. — № 8. — С. 125—134. 

7. Гоббс Т. Человеческая природа. Соч.: В 2 т. — М.: Мысль, 1989. — Т. 1. — 624 с.  

8. Кант И. Лекции по этике. — М.: Республика, 2000. — 431с.  

9. Кант И. Соч.: В 6 т. — М.: Мысль, 1965. — Т. 4. — Кн. 1. — 544 с.

10.  ЛифшицМ.Собр. соч.: В 3 т. — М.: Изобр. иск-во, 1988. — Т. 3. — 560 с.

11. Лосский Н. Условия абсолютного добра. — М.: Политиз­дат, 1991. — 368 с.

12. Марксистская этика: Учеб. пособие для вузов / Под ред. А. Титаренко. — М.: Политиздат, 1980. — 352 с.

13. Моисеев Н. Идеи естествознания в гуманитарной науке // Человек. — 1992. — №2. - С. 5—16.

14. Ницше Ф. Веселая наука. Соч.: В 2 т. — М.: Мысль, 1990. — Т. 1. — 832 с.

15. Поршнев В. О начале человеческой истории. — М.: Мысль, 1974. — 487 с.

16. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. — М.: Канон-пресс, 1998. — 416 с.

17. Соловьев Вл. Идея сверхчеловека // Соч.: В 2 т. — М.: Мысль, 1990. — Т. 2. — 822 с.

18. Соловьев Вл. Оправдание добра // Соч.: В 2 т. — М.: Мысль, 1990. — Т. 1. — 892 с.

19. Хайек Ф. Дорога к рабству // Вопр. философии, 1990. — № 10. — С. 113—151; № 11. — С. 123—165; № 12. — С. 103—145.

20. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. — М.: Республика, 1992. — 448 с.

21. Эфроимсон В. Родословная альтруизма // Вопр. филосо­фии. — 1971. — № 10. — С. 193—213