1.4.Сучасна наука про предмет естетики

Отже, естетичні почуття, переживання, естетична насолода виступають як вияви естетичного ставлення до предметів або явищ дійсності. Різноманітні естетичні відношення, що виникають у людини сучасна наука повязує іззагальнимпоняттям«естетичне» (1.4.). Природаестетичного ієдля сучасної науки одним із головних предметів вивчення, що виходить на перший план у естетиці 20 століття.

«Естетичне» у 20 столітті набуває значення метакатегорії науки естетики, що відображає її предмет, і визначає найбільш загальні характеристики естетичного боку дійсності та мистецтва, що реалізується, наприклад, у прекрасному, піднесенному, трагічному і т. ін. Крім того, сучасна наука вивчає природу відображення естетичних явищ у свідомості людини, в естетичних сприйняттях, уявленнях, ідеалах, теоріях та поглядах, а також природу естетичних цінностей.

1.4. Естетичне – найбільш загальна категорія естетики, що у 20 сторіччі постає метакатегорією, за допомогою якої визначають предмет естетики, сутнісне рідство і системну єдність всіх естетичних категорій. Найбільш поширене розуміння естетичного – це: сфера суб’єкт-обєктних відносин, у яких сприйняття об’єкта або уявлення про нього супроводжується незацікавленою насолодою.

Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалася зі словом: «естетичне». Воно здавна увійшло у повсякденне життя і уявляється звичним та зрозумілим. Кажуть: «естетична поведінка», «естетика праці», «естетизація навколишнього середовища», «естетичний вимір відносин» тощо. Для того ж, щоб з’ясувати сутність усіх відтінків сенсу, який має поняття «естетичне», необхідно зазирнути у глибоку давнину історії, осягнути своїм уявленням самі джерела виникнення людської культури.

Історія естетики як науки сягає у глибоку давнину, до стародавніх міфологічних текстів. Завжди, коли йшлося про принципи чуттєвої виразності природних явищ чи витворів людської майстерності, виявлялась якась загальність у побудові предметів та явищ, що здатні викликати у людини хвилювання, емоційний підйом, некорисливе милування. Так поступово складалося уявлення про світ виразних форм, створених людиною чи природою, що виступали предметом естетичної рефлексії, тобто закладалися традиції естетичного аналізу.

Ці властивості даного в сприйнятті світа та емоційність, що супроводжувала їх сприйняття, висловлювались через поняття «прекрасного», що стає центральним в історії естетичного досвіду людства. «Добро» - це ключове поняття і прерогатива дослідження етики; істина – філософії і науки, а вся естетична наука побудована навколо осмислення категорії прекрасного. Інші естетичні поняття, такі як: піднесене, героїчне, трагічне, комічне, набували змісту саме через співвідношення з категорією прекрасного.

Спочатку естетичне знання було вплетене в систему міфологічних і загальнофілософських роздумів про світ. Надалі, на протязі тисячоліть своєї історії, естетика була повязана і з особливостями розвитку всієї культури. Так, антична естетика розвивалася у межах становлення філософської думки, середньовічна - у контексті теологічного сприйняття світу, повязаного із релігійною вірою, в епоху Відродження естетичні погляди розроблятись переважно самими митцями, тобто у сфері художньої практики. У Новий час (17-18 ст.) естетика інтенсивно розвивалася на грунті художньої критики і публіцистики. Етап німецької класичної естетики, що уособився у творчості І. Канта, Ф. Шелінга, Г. Гегеля, було ознаменовано створенням цілісних естетичних систем, що охоплювали увесь комплекс проблем естетичної науки.

Таким чином, розвиток естетичних уявлень відбувався через чергування етапів емпіричного спостереження з етапами розквіту великих теоретичних концепцій.

Естетичні судження набувають сенсу на грунті аналізу художньої практики різних епох, розуміння вектору та причин еволюції елітарних та масових художніх смаків, спостереження за творчим процесом видатних майстрів мистецтва. Естетика постійно збагачується через розвиток культури і суспільно-історичної практики, але її предмет залишається відкритим. На сучасному етапі розвитку культури у зв'язку з широким проникненням естетичної компоненти в різні сфери буття, в свідомість людей, а також з розширенням межі естетичного освоєння дійсності, поряд з традиційними проблемами прояву естетичного у природі та мистецтві, важливим об'єктом естетичної науки стають такі види естетичної діяльності, що виходять за межі художньої творчості і охоплюють проблеми технічної естетики, дизайну, естетичної організації середовища, проблеми естетичного виховання, естетику спорту тощо. Таке розширення предмету естетики пов'язане з її ствердженням як самостійної галузі знання насамперед по відношенню до філософії та мистецтвознавства, у руслі яких вона традиційно розвивалась. Як наука, естетика, безумовно, має філософський характер, але вона має й свою специфіку, свій особливий предмет - закономірності естетичного освоєння дійсності.

Але оскільки закони естетичного освоєння світу уповні, сконцентровано і безпосередньо проявляються у мистецтві, то естетику правомірно розглядають як науку про сутність і закони мистецтва, про природу художньої творчості.

Мистецтво як генератор естетичних цінностей має вирішальний вплив на розвиток естетики в цілому. З свого боку, естетика має значення загальної теоретичної основи для мистецтвознавчих наук (літературознавства, театрознавства, музикознавства, теорії зображувальних мистецтв). Естетика є для них метатеорією, вона вивчає загальні закони розвитку мистецтва, озброює ці окремі теорії методологічними принципами, досліджує зв'язки та відношення між мистецтвознавчими дисциплінами, аналізує їх методи дослідження, вивчає засоби вводу нових мистецтвознавчих понять і т.ін.

Проблема взаємодії естетики і мистецтвознавства досить складна, суперечлива і вживає неоднозначність місця і ролі мистецтва як предмету дослідження естетики. Визначення предмету естетики як теорії мистецтва, властиве для певних історичних періодів розвитку естетичного знання, не відповідало на головне питання: чому естетика і мистецтвознавство склались як окремі науки та існували значний період розвитку культури автономно? Чи не означає це те, що вони мають таку специфіку, що обумовлює необхідність існування цих двох наук як самостійних зі своїм особливим предметом

Ще давньогрецька міфологія зафіксувала розуміння мистецтва як специфічної діяльності людини. Можна згадати відомий міф про Аполона, якому були підпорядковані музи: Мельпомена - трагедії, Євтерпа - ліричної поезії, Ерато - любовної лірики, Терпсихора - танців, Калліопа - епічної поезії, Талія - комедії, Кліо - Історії, Уранія - астрономії, Полігімнія - гімнів. Поступово за Аполоном закріплюються культуротворча, культурозахисна функції, а в науку через образну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема видової специфіки і синтезу мистецтв, яка інтегрує естетику і мистецтвознавство.

Якщо реконструювати історію осмислення співвідношення естетики і мистецтвознавства, то можна навети як приклад точки зору І. Вінкельмана (1717-1768) і В. Гумбольдта (1767-1835). Представляючи німецьку естетико - мистецтвознавчу школу, вони намагалися пробудити інтерес до класичного мистецтва, і наголошували на необхідності взаємодії теорії мистецтва і літературної критики.

А відомий німецький естетик М. Дессуар (1867-1947) чітко і послідовно відокремлював загальноестетичну проблематику від мистецтвознавчої. Він виходив з тези про підпорядкованість сфери художнього сфері естетичного. Водночас Дессуар намагався відокремити мистецтвознавство від філософії мистецтва, тому що остання, за його словами, руйнує «теоретичну чистоту» наук про мистецтво. Дессуар орієнтував естетику на пошук зв'язків з етнологією, історією, психологією.

Спробами знайти нові шляхи зближення естетики і мистецтвознавства позначена позиція найбільш відомого і впливового естетика 20-го сторіччя Е. Сурьо (1892-1979). Ще у 30-50-ті роки у працях «Співвідношення мистецтв. Елементи порівняльної естетики?» а раніше «Майбутнє естетики», Сурьо намагався розглядати твір мистецтва як становлення нової реальності, а види мистецтва позначалися ним через специфіку чуттєво-смислових елементів - квалій (від латинськ. «квалиа» – якість). Саме через засоби оформлення квалій, а ними виступають звук, колір, світло, слово, рух може виникати самобутній «космос» - художній твір, позначений оригінальністю, неповторністю, авторським баченням світу.

Визначення предмета естетики з урахуванням широкого кола проблем мистецтвознавства було і залишається на сучасному розвитку естетичної науки складною і дискусійною проблемою. Суперечливість щодо обсягу і специфіки взаємодії естетичної і художньої сфери привели до спрощення, навіть вульгаризації естетики, до спроб перетворити її на прикладну науку. У другій половині 19ст. відомий французький етнограф і антрополог Ш. Летурно намагався обгрунтувати так звану «естетичну палеонтологію». Вчений був переконаний, що тільки антропологія здатна опанувати внутрішній зміст естетики і мистецтва.

В останні десятиліття у наукових працях з мистецтвознавства посилено тенденцію до узагальнюючого естетичного аналізу, коли предметом дослідження є, наприклад, роль архетипів у сприйнятті творів зображувального мистецтва, людина у дзеркалі музичних форм, проблема філософської рефлексії у сучасній літературі і т.ін. Ця тенденція до міждисциплінарного синтезу, що значно активізує естетичну думку, домінує сьогодні у дослідженнях вчених як у нашій країні, так і за кордоном. Показовий приклад - діяльність французької історичної школи «Анналов» з її ідеєю «тотальної Історії»), що долає відокремленість істориків мистецтва, істориків цивілізацій, істориків релігій, науки та ін. Ця тенденція збагачує проблемне поле сучасної естетики.

Мистецтво розуміється як активний творчий феномен, що має величезні можливості культуротворення, здатність випереджати наявні стани свідомості, мати зворотній вплив на життєвий, цивілізаційний процес. У зв'язку з цим особливої ваги сьогодні набуває розробка нових підходів у галузі філософії історії мистецтв, що осмислює панораму загального художнього процесу в єдності його внутрішніх ритмів (стадіальності) й історичної цілісності.

Великі можливості для естетики має вивчення загальної історії мистецтв з позиції історії художніх ментальностей, тобто до такої давньої для естетики проблеми, як синтетична історія мистецтв, підійти, спираючись на новий інструментарій міждисциплінарних досліджень, репрезентувавши її як Історію типів художнього бачення, історію мистецтва «без імен». Такі спроби вже були у перші десятиліття 20-го століття (К. Фолль, М. Дворжак, О. Бенеш): на основі аналізу загальносприйнятних форм художньої типізації, тематичного арсеналу даної художньої епохи та засобів його втілення виявлялись суттеві зрушення у світосприйнятті та світорозумінні конкретно-історичного типу людини.

Разом з тим на шляху створення синтетичної історії мистецтв постають приховані рифи цієї проблеми: в одну і ту саму епоху має місце асинхронність розвитку різних видів мистецтва: музична, літературна, образотворча свідомість не виступають як єдність. Часто вони належать до різних культурних шарів, а, отже, до різних типів ментальностей (наприклад, епоха Відродження).

В естетичній лексиці став звичним термін «художній розвиток». То що саме розвивається у мистецтві? У класичній естетиці відповідь така: людське життя не таке вже й багате на сюжети - дитинство, молодість, конфлікт батьків та дітей, кохання, самотність, вірність, зрада; у будь-яку епоху сталість колізій людського життя може бути зведеною до обмеженої кількості сюжетів. Одна з найбільших таємниць мистецтва полягає у його вмінні представити цю обмеженість сюжетів через безмежну різноманітність художніх форм, добиваючись оновленного художнього відображення «одного й того ж життя».

З «речовини життя» - розрізненого, еклектичного,- митець створює «речовину форми». Особливість художньої форми полягає у тому, що закладений у неї зміст неможливо переводити на мову понять, він не може бути виражений до кінця ніякими засобами. У цьому знаходить своє підтвердження ідея самоцінності мистецтва. Мистецтво може задовольнити художню потребу лише тоді, коли вона виступає не як спосіб. а як мета.

Предмет естетики швидко розширюється. Ця дисципліна, зберігаючи філософсько-світоглядне значення, взаємодіє з багатьма науками: з психологією, аксиологією, футурологією, герменевтикою, гносеологією, семіотикою, культурологією та ін. Кожна з цих наук допомагає висвітлити окрему сторону предмету естетики.

Отже, особлива природа естетики як науки полягає в її міждисциплінарному характері. Труднощі володіння естетичним знанням полягають у тому, що воно е водночас логічною конструкцією з високими узагальненнями, високою нормативністю, а також проникненням у живі імпульси художньої творчості, реальні парадокси художнього життя, емпірику соціального і культурного буття витворів мистецтва.

Тісними й історично довгими (від принципу античної калокагатії) е зв'язки естетики та етики. У цих наук загальна спрямованість на людину як на своєрідний об'єкт морально-естетичного аналізу. Своєрідним аспектом взаємодії естетики й етики є аналіз структури естетичного почуття, що формується на органічній єдності так званих зовнішніх і внутрішніх почуттів людини. Формування зовнішніх почуттів - зору, слуху, дотику - це результат становлення людини як естетичного суб'єкту. Внутрішні почуття (любов, ненависть, дружба) - це почуття морально-етичні. Але, як естетичне почуття може нести в собі морально-етичне навантаження, так і етичне почуття невід'ємне від естетичного сприйняття.

Особливу роль етика відіграє при аналізі художньої діяльності, мистецтва як складової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва, естетичної діяльності взагалі та у конкретну історичну епоху зокрема. З урахуванням цього доцільно ставити і розглядати питання етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Складний, суперечливий процес розвитку мистецтва в різні історичні періоди, художнє обслуговування реакційних ідеологій, участь конкретних мистецьких напрямів у художньому обгрунтуванні чи то насильства, чи релігійної нетерпимості, чи моральної вседозволеності роблять нагальною проблему професійної етики художника.

Етичні проблеми художньої творчості спрямовують нашу увагу на взаємодію естетики та психології. Теоретичні інтереси цих наук є загальними у тому колі питань, які пов'язані з з'ясуванням специфіки естетичного почуття, процесу творчості, становлення художньої обдарованості, загадкою талановитості та геніальності. Естетика і психологія перетинаються також при вивченні специфіки сприймання художнього твору.

Про взаємини естетики і мистецтвознавства вже було сказано. Естетика виступає як загальна теорія мистецтвознавства і теоретично взаємодіє з немистецтвознавчими дисциплінами, методологічні підходи яких, спостереження і висновки мають суттєве значення для комплексного вивчення мистецтва. В цьому плані особливо значущими є психологія художньої творчості, соціологія мистецтва, культурологія, семіотика тощо.

Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суджень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, естетичне — це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпосередньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але що ж сприймається почуттями? Очевидно, кожного разу почуттями людини сприймаються форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як самостійна цінність, але і як прояв організованості, упорядкування, структурної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприймається як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкування змісту.

В історії естетики існували різні погляди на сутність та природу естетичного. Довгий час естетичне ототожнювалося з прекрасним (1.5.), а у власну категорію відокремилося лише у XVII ст.

1.5. Прекрасне (модифікація естетичного) – естетична категорія, одна із сутнісних модифікацій естетичного, що характеризує явища з точки зору не утилітарних суб’єкт-обєктних відношень, що супроводжуються появою почуття насолоди. За часів класичної естетики – уособлення її предмету і вища естетична цінність.

Представники першої, так би мовити, моделі естетичного вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу Богом, божим започаткуванням або ідеєю (Платон, Фома Аквінський, Блаженний Августин, Г.В.Ф. Гегель). Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників суб’єктивного ідеалізму (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Поль та ін.), які визнавали, що дійсність є естетично нейтральною, а свого естетичного виміру вона набуває лише тоді, коли суб’єкт проектує на неї своє духовне багатство. Особливе уявлення про естетичне склалося у французьких матеріалістів, які вважали його природну належність за якість предмета чи явища поряд з кольором, розміром, вагою. Були в історії естетики й інші судження про естетичне. Але найбільш аргументованою бачиться точка зору, згідно з якою естетичне — це єдність об’єктивних особливостей предмета та суб’єктивних якостей того, хто його сприймає, а також наявності естетичного відношеня.

Отже, естетичне виявляє тип ставлення людини до дійсності, яке за своїми характеристиками є ціннісним, оціночним, особистісним, індивідуальним, почуттєвим. У процесі реалізації цього ставлення особистістю оцінюються форми буття, які вона сприймає через свої почуття. Об’єктом естетичного відношенняможуть бути природа, витвір мистецтва,особистість, соціальне явище, суспільство та людство в цілому. При цьому до світової скарбниці естетичних цінностей потрапляють ті,щоїхможе бути визнано і визначенояк загальнолюдські.

В естетичному відношенні (1.6.), з огляду найогоособливості, людина здійснюється, справджується як цілісна, всебічно розвинена, гармонійна особистість.

Естетичний розвиток людини виявляє ступінь її визволення від природної необхідності. Хоча ця теза не містить у собі судження про те, що естетичний розвиток замінює людині сон, їжу, одяг, відпочинок тощо, тобто так звані вітальні (життєво необхідні) потреби.

1.6. Естетичне відношення – неутилітарне відношення суб’єкта і обєкта, у якому відсутня практична мета, тому воно має виключно духовний характер. Стан, що його переживає суб’єкт естетичного відношення, визначається як «духовна насолода», він призводить до переживання суб’єктом сутнісної єдності з Універсумом у цілісності його духовно-матеріальних основ, а також із його Першопричиною (для віруючих – із Богом).

Але естетично розвинена особистість і потреби в їжі задовольняє інакше, ніж естетично нерозвинена. Для естетично розвиненої людини, навіть зголоднілої, важлива не тільки наявність самої їжі, але і привабливість її зовнішнього вигляду, місце, де вона може угамувати голод, манера їжі тощо.

Естетичне відношеннядемонструє історичну міру гармонії природного такультурного, тойвіщий ступінь буття,на якомупочуттєва потреба може бути задоволена без наявного володіння, наприклад, відчуття радості від спілкування з другом, насолода від прочитаної книги, захоплення від побаченої картини тощо. У цьому сенсі І. Кант називав естетичну діяльність некорисною, тобто такою, що не несе безпосередньої практичної користі, а сучасні вчені визначають естетичне відношення як неутилітарне.

Усвідомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного, або його модусів, таких як: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, що, в свою чергу, пов’язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо. Одночасно у естетиці було вироблено низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення до дійсності таких як: естетичний досвід(1.7.), естетичний смак(1.8.) і т. ін.

1.7. Естетичний досвід – естетична категорія, що характеризує сукупність неутилітарних інтуітивно-дійсних відношень суб’єкта до реальності, що мають характер споглядання, або ігри і таке інше.

1.8. Естетичний смак («високий смак») – естетична категорія, що характеризує естетичну здібність судження, що вкоренена людської свідомості, має загальнолюдський характер, спирається на глибинні об’єктивні основи буття, що не можуть бути опізнанні за допомогою понять.

Як було зазначено вище, одним з головних питань вколі проблемного поляестетики із давніх часіві до сьогодні є такожпитання просутність мистецтва (1.9.).

1.9. Мистецтво – універсальний спосіб конкретно-чуттєвого вираження духовного досвіду, перш за все, естетичного, що є одним із головних, сутнісних компонентів культури, як творчо-продуктивної людської духовно-практичної діяльності.

Естетика досліджує загальні закономірності розвитку мистецтва, що виявляються у його різновидах. Вона вивчає і власне процес художньої творчості, його суб’єкт, об’єкт та засоби творення, крім того, процес художнього сприйнятя мистецтва та ін., тому що мистецтво існує лише у соціально-комунікативній системі художник — мистецтво — споглядач, або художня творчість — мистецтво — художнє сприйняття. У цьому зв’язку до предмета естетики як науки належить включити такі проблеми, як художнє сприйняття, художня оцінка, художні засоби, художній смак та ін. Усі ці питання може бути втілено у категорії «художнє». Отже, варто розглянути категорії «естетичне» і «художнє» та їх зв’язок.

Поняття «художнє» стосується мистецтва: діяльності художника, сприйняття мистецтва, оцінки творів мистецтва та ін. Але насправді є такі естетичні явища, процеси, цінності, які не мають художньої ознаки, наприклад, естетичні явища у природі, естетичні риси в поведінці, побуті, в утилітарних формах людської діяльності. «Художнє» треба розглядати як «прикметник від іменника» мистецтво. Художня потреба — це потреба у мистецтві, художня оцінка — це оцінка мистецтва; художня творчість — це створення мистецтва, художнє сприймання — це сприйняття мистецтва тощо. Інакше кажучи, «художнє» виступає як вид естетичного визначення,що постаєдля нього родовим поняттям: художня діяльність — вид естетичної діяльності, художня творчість — вид естетичної творчості. Категорія «естетичного» характеризує всюможливурізноманітність сфери прекрасного і потворного, трагічного та комічного, низького і піднесеного та їх модифікації у природній і соціальних галузях, у мистецтві та в інших сферах буття. Не існує художніх явищ (музичне, літературне, живописне та ін.), які б не мали естетичної природи, але є такі естетичні явища, які не мають художньої природи (красаприроди, фізична зовнішність людини та ін.).

Естетика вивчає ціннісне ставлення людини до явищ буття, що може бути визнане: прекрасним, потворним, сатиричним, гумористичним, трагічним, комічним, піднесеним та ін. Крім того естетика досліджує закономірності естетичної діяльності, закономірності естетичного сприйняттяюудь якоїдійсності тощо. Аналіз естетичної діяльності дозволяє зрозуміти, як людина створює прекрасне у житті, як саме вона усвідомлює його. Іншими словами, естетика розглядає суб’єкти творчості та сприйняття (художник, публіка, імпровізатор, виконавець, критик та ін.), об’єкти творчості, засоби, процеси і результати естетичної творчості й сприйняття.

Таким чином, висвітлене коло питань і складає предмет естетики.

Естетика — філософська наука, вона народилася у надрах філософії, вийшла з неї і зберегла міцні зв’язки з нею. Якщо філософія вивчаєнайбільш загальніпитання устрою всесвіту, буттяприроди і людини, пізнання ісуспільного розвитку, то естетика вивчає найбільш загальніпитаннярозвитку мистецтва та різноманіття естетичного відношення людини до світу. Перетворившись у самостійну науку (з другої половини XVIII ст.), естетика продовжує використовувати методологічний досвідфілософії. Вона застосовує весь категоріальний апарат науки філософії; запозичує такі поняття, як буття, свідомість, діяльність, зміст, форма, сутність та явище, причина і наслідок; використовує філософські закони та ін.

Як було вже зазначено, естетика пов’язана з усіма гуманітарними науками, так вонаможе бути тісно поєднаназ етикою. Моральний аспект є складовою частиною естетичних відносин.

Естетика пов’язана також із психологією. Естетичне сприйняття дійсності має чуттєво-емоційний характер, а емоції і почуття вивчає психологія. Крім того, естетика тісно взаємодіє з педагогікою, соціологією, логікою та ін. Оскільки естетичні якості властиві самій дійсності і вони знаходять своє відображення у різноманітних формах пізнання, естетика невід’ємна і від природознавчих та технічних наук.

Естетика — це також теорія мистецтва. Вона виступає методологією мистецтвознавчих наук: історії мистецтва, теорії мистецтва, художньої критики. Естетику можна розглядати як загальну теорію мистецтвознавства, що теоретично взаємодіє з немистецтвознавчими дисциплінами, методологічні підходи яких, спостереження і висновки мають суттєве значення для комплексного вивчення мистецтва. В цьому плані особливо значущими є психологія художньої творчості, соціологія мистецтва, культурологія, семіотика тощо.

Тобто мистецтво як плід художньої творчості є предметом дослідження естетичної науки, але естетика у даному випадку відразу стикається з тим, що кожним видом мистецтва — літературою, музикою, театром та ін. — займається спеціальна наука: літературознавство, музикознавство, театрознавство тощо. Кожна мистецтвознавча наука досліджує той чи інший вид мистецтва, його характерні риси і якості. Але існують такі закони мистецтва, які є загальними для всіх видів мистецтва, вони об’єднують різні галузі художньої творчості. Ці закони і стають предметом пізнання естетичної науки. Вона розкриває закони,що єзагальними для всіх видів мистецтва, але у кожному з них вони виявляються специфічно, особливим чином, тому естетика не просто наука про мистецтво, а наука,щодосліджує загальні закони розвитку мистецтва. Естетика являє собою методологічні засади для такихбільш спеціалізованих галузей, як технічна естетика, естетика побуту, естетика поведінки, естетика завнішнього вигляду тощо.