3.3.Доба середньовіччя

Післязанепаду античного світу, загибелі і розпаду Риму,естетикапродовжуваларозвиватися удержаві, що виступила правоприємницею Римської імперії, і пізніше була названа вченими Візантією. Візантія (восточна частина Римської імперії зі столицею – Константинополем, що не була зруйнована варварами і продовжувала традиції високої греко-римської культури) як держава виникла в IV ст. і перестала існувати в середині XV ст. (1453 р.). Становлення культури Візантії супроводжувалось розповсюдженням християнства, що формувало і відповідні нові засади естетики Середньовіччя (3.7.).

3.7. Естетика Середньовіччя – характерна для доби Середніх віків. Головними типологічними особливостями естетики цього періоду можна назвати: теоцентризм, креаціонізм, теоантропний принцип, антиномізм, іконічність, символізм.

Спираючись на новий релігійний досвід, Святе Письмо, а також на весь культурний досвід Античного світу, ранньохристиянські мислителі, апологети, а за ними і Отці Церкви, започаткували критичний аналіз попередньої культури на засадах нової релігії. На підвалинах Св. Письма вони осмислили основи нової релігійної художньо-естетичної парадигми: теоцентричної, що спирається на віру в Боговтілення Логоса, креаціоністської, що виходить із ідеї творіння світу Богом із нічого, теоантропної, що походить із вчення про Христа як Боголюдину, і людину як «образа і подоби» Бога, антиномічної, іконічної і символістської, бо увесь світ розглядається у християнстві як ієрархія образів-символів, що походять із Першообразу, тобто, самого Бога як Любові і жертовної любові як принципу буття всесвіту і основи моральності краси.

Релігійний характер естетикимав величезне значення для подальшої долі європейської культурної традиції. Початкове християнство висуває нові духовні ідеали й основні принципи моральності — рівність і братерство усіх людей, любов до ближнього як відбитокБожої любові до людини, зарадиСпасінняякої Христос приніс себе вЖертву. Християнство висунуло вчення про те, що умовою порятунку і знаходженняБлагодаті є не зовнішнє, а внутрішнє діяння людини.

У відношенні до античної культури один з філософських напрямків цього часу – естетики апологетів, ранніх Отців церкви, відбивав позицію повного неприйняття культури і естетичних принципів античності. Для найяскравіших представників цього напрямку — Татіана, Тертулліана, папи Григорія I та ін., антична культура і естетика з її матеріальністю, тілесністю, чуттєвістю — це «витвір диявола», гідний лише того, щоб його викривати як згубну помилку.

З самого початку цій традиції християнської культури протистоїть Юстин, якому наслідують Климент Олександрійський, Ориген, Боецій та інші Отці Церкви. Це були діячі того раннєхристиянського періоду культури, коли почалося активне формування основних ідей і принципів власне візантійської естетики (І—Ш ст. н. е.).

Розвиток цих ідей знайшов відображення у видатному пам’ятнику філософської думки раннього середньовіччя — Ареопагитиках. Ареопагитиками називають, зазвичай, чотири твори: «Про божественні імена», «Таємниче богослов’я», «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», що були подані на Константинопольському соборі 532 р. нібито як твори св. Дионісія —легендарногодіяча раннього християнства, сподвижника апостола Павла. (У естетичній літературі його частіше називають Псевдо-Дионісієм Ареопагитом.) Ці твори були канонізовані і зробили значний вплив на всю середньовічну філософію і, особливо, естетику.

Концепція прекрасного, що розвивається в Ареопагитиках, містить у собі такі елементи: ідею про ієрархію краси, що походить від Бога як витоку Прекрасного у створеному світі, вчення про Світло як модифікацію Божої краси і сферу присутності Бога. У творах Псевдо-Дионісіядосягнутоорганічного для християнського світогляду поєднання онтології, гносеології й естетики; естетика подається як вчення проБожу красу іодне із іменБога.Ввізантійській естетиці однією із основних і своєрідних в теоретичному планівиступає проблема образу (грецьк. ікони).Образ (3.8.)розумівся піздньоантичною естетикою як носій особливого, недискурсивного знання. При цьому на перший план виступав його емоційно-естетичний бік, його функціївідтворення, вираження і позначенняпершообразу.

3.8. Образ – в естетиці – це суб’єктивна духовно-психічна реальність, що народжується у внутрішньому світіт людини в акті сприйняття їм любої дійсності. У філософському плані, образ – це суб’єктивна копія об’єктивної реальності. Художній образ – це образ мистецтва, що спеціально створюється митцем у процесі творчої діяльності.

Климент Олександрійський першим із християнськихмислителів зробив вчення про образ головним пунктом своєї світоглядної системи.У нього і подальших мислителів, зокрема Псевдо-Діонісія, образу надаються онтологічні властивості і вінпочинає грати роль структурного принципу, що гарантує цілісність усієї системи створеного всесвіту. Бог — вихідний пункт образної ієрархії,Першообраз для наступних відображень. Йоговтіленнямє Логос, що уособлюється у особистості Христа – Боголюдини.Світ розглядається як образ – ікона, як художній витвір Бога як Найвищого Майстра.

Людина як такаєще однією із уособлень замислуБога як його «образ і подоба». Іна останньому рівнівідстоїть від істиниінший щабель образів — витвори образотворчого мистецтва, зокрема статуї,живописні або вербальні зображення.

У період іконоборства (726—843) проблема образа обговорювалася в якості найважливішої богословськоїтеми і проблеми, що торкалася самої спроможності існування християнськоїдуховної культури, яка має виключно іконічний характер. Супротивники ікон спиралися в основному на біблійні старозаповітні ідеї про те, що Бог єДух і його ніхто не бачив, і на вказівку заповіді із Декалогу«не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі і що на землі насподі, і що у водах нижче землі» (Втор. 5, 8).Із цього вони робили висновок про те, щоантропоморфне зображенняособистості Христа протиречить цієї старозаповітної заповіді.

Захисники ікон спирались не на старозаповітну заповідь, що мала історичний і педагогічний характер, і привчала давніх іудеїв вірувати у єдиного Бога Всесвіту, а не у безчислених язичницьких богів, що їм поклонялись як ідолам, створеним самою людиною, тобто несправжнім, вигаданим богам (саме про це й говориться у другій заповіді). Апологети-захисники ікони звертались до Новозаповідної історії, Євангелія, Благої звістки про історичний факт Боговтілення, до самої постаті Христа, що у єдиній особистості поєднав Божу і людську природу, як несумнівних доказів можливості бачити Бога, що зійшов у світ у образі людини.

Серед захисників іконічних зображень був відомий візантійський богослов, філософ, поет Іоанн Дамаскін (700—750). Ним була написана першанатойчасрозгорнута апологія релігійних зображень, що містила докладну теорію образа. У своїх «Трьох захисних словах про святі ікони» Іоанн Дамаскін доводить, що ікона як образ є відтвореннямПершообразу, Божого архетипу.Коли люди вклоняються іконі, вонившановують саме Першообраз, і вклоняютьсяне самій іконі, не досці, нематеріалу,із якого вонавиготовлена, фарбам і таке інш., а Богу. Тим самим —християни вклоняються не ідолу, на що вказували іконоборці, аТому,Хто зображений, тобто самому Богу,тому що честь, яка віддається образу, переходить доПершообраза, як писав І.Дамаскін.Розробляючи теорію образа, спираючись на Святе Письмо і християнський досвід, Іоанн Дамаскін розрізняє можливістьіснування шестивидів образів у створеному Богом світі.

Перший вид — образи природні, тобто такі, що виникли «за природою», таким, зокрема, є син стосовно свого батька. Першою«природно.»іконоюневидимого Бога Отцяє його Син, тобто Христос – Бог Слово.

Другий вид — це задум усього універсума в Бозі, тобто ідеальний прообраз усього світу в його історичному розвитку. Ця думка про світ називається приреченням.

До третього виду Іоанн відносить образ, створений Богом «за подібністю», тобто людину.

Четвертий вид — це символічні й алегоричні образи Святого Письма.

П’ятим видом є знакові образи.

Шостий вид образів — зображення у мистецтві. Цей вид насамперед складаєтьсяізхудожніх, образотворчних зображень, проти яких виступала, зокрема,партія іконоборців.

Візантійська естетика створює нову систему естетичних категорій, відмінну від античної. Вона менш приділяє увагу таким категоріям, як гармонія, міра, що створюютьосновуантичної естетики. Набагато більше значення набуває, разом із категорією «образ», «ікона» і «символ»,категорія піднесеного —але не стільки на теоретичному рівні, скільки у художньої практиці, де за допомогою ідеї піднесеного виражається концепція Божої краси (осяжної і неосяжної, описуємої і неописуємої, трансцендентної і іманентної) як витоку духовно – піднесеної природи прекрасного і творчості, як об’єкту духовного споглядання і почуття піднесеного, що було, безумовно, пов’язано із теоцентризмом середньовічної естетики. Ця категорія найбільшою мірою відповідала глибокої духовностівізантійської культури, мистецтва і естетики.

Західна гілка християнства — римсько-католицька церква — вирішувала ту ж задачу засвоєння античної культурної спадщини. Рішення цієї задачі випало на долю так званих батьків і вчителів західної церкви, що прийшли на зміну апологетам перших століттьхристиянства. Першість серед них належить Августину (Аврелію АвгустинуБлаженному) (354—430). Про життя цього визначного «Батька церкви» ми дізнаємося з автобіографічної «Сповіді», у якій він розповідає не тільки про своі філософсько-релігійні, але і про естетичні шукання.

Августин розрізнює прекрасне і відповідне як базові категорії естетики. У розумінні Августина прекрасне цінне само по собі, у відповідному ж присутні моменти користі, доцільності. Прекрасне, вважає Августин, є належним само по собі, відповідне — лише стосовно чого-небудь. Прекрасному протистоїть «ганебне і потворне», тоді як протилежністю відповідного є «недбале». Таким чином, Августин відокремлює від прекрасного моменти користі, доцільності, що складають поняття «відповідне». Якщо така поляризація була неможлива в античній естетиці, де практичні цілі включалися у сферу краси, то середньовічна естетика починає з цього самого поділу. Центральним пунктом естетики Августина є поняття «єдність». Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. У Августина поняття «єдність» служить засобом подолання захоплень вченням про трагічну роздвоєність світу, про споконвічну боротьбу світла і тьми. Прекрасне єдине, тому що єдине саме буття. Аврелій Августин у головному своєму творі «Про град Божий» продовжив роботу ранніх християнських апологетів і створив цілісну філософію історії і культури. В основі його філософії культури лежить протиставлення «двох градів» — божественного і земного. Філософія культури Августина висуває блаженство в якості головного ідеалу і межі людського існування. Сутність блаженства складає безкінечне, нічим не обмежена насолода абсолютною духовністю, що включає в себе вищу Істину, вище Благо і вищу Красу як щось єдине і неподільне.

У період раннього середньовіччя гостро відчувалася потреба в систематизації і класифікації естетичної термінології, успадкованої від античності. Цю задачу взяв на себе Ісидор Севильський.

Іоанн Скот Ериугена (IX ст.) перекладає на латинську мову твори Псевдо-Дионісія Ареопагита, що впливали на всю західноєвропейську естетику середньовіччя. У пізньосередньовічний період з’являються спеціальні естетичні трактати в складі великих філолофсько-релігійних склепінь (так званих сум); підвищується теоретичний інтерес до естетичних проблем, що особливо характерно для мислителів ХІІ—ХІІІ ст., що створили так звану монастирську естетику з властивою для неї простотою й ідеєю заглибленості у споглядання внутрішньої краси. Бернар Клервоський (1090—1153), Гуго Сен-Вікторський (1096—1141) та їхні послідовники багато уваги приділяють видимій красі і мистецтву. У їхніх творах сполучилися елементи містики і пантеїзму, а також переконання в існуванні особливої незримої краси. Гуго Сен-Вікторський вчив про два види краси: вищої — незримої, і нижчої — зримої, що є відбитком вищої краси. Гармонія і красота розуміються ним як єдність взаємовиключних протилежностей, як об’єднання в одному цілому контрастів.

Схоласти XIII ст. Альберт Великий, Фома Аквінський та ін., спираючись на ідеї середньовічної естетики попередніх періодів і використовуючи арістотелівський метод філософської дефініції, завершили систематизацію середньовічної естетики. Так, прекрасне було визначено як те, що «подобається саме по собі», доставляє насолоду в процесі неутилітарного споглядання речі. Краса осмислюється як злиття і просвічування «форми» (ідеї) речі в її матеріальному образі (Альберт Великий).

Найбільш яскравим представником західної середньовічної естетики є Фома Аквінський (1225/26—1274). За допомогою синтезу арістотелізму і християнства віндав раціональне обгрунтованняхристиянськоговіровчення, висунув принцип гармонії віри і розуму. В естетиці він розробляв вчення про форму і сутність. Всяке існуюче — як одиничне, так і божественний абсолют — складається із сутності й існування. У Бога сутність тотожна з існуванням. Навпаки, сутність усіх створених речей не узгоджується з існуванням, тому що непоходитьз їхньої одиничної суті. У розумінні сутності й існування Фома Аквінський використовує категорії Арістотеля — матерія і форма. Матеріальні речі являють собою синтез невизначеної, пасивної матерії й активної форми. Існуючим, реальністю (існуванням) речі стають тому, що форми, які віддільні від матерії, входять до пасивної матерії. Розходження між матеріальним і духовним світом виявляється в тому, що матеріальне, тілесне складається з форми і матерії, у той час як духовне має лише форму. Тим самим Фома Аквінсь-кий кладе початок обговоренню проблем художньої форми.

Починаючи з XI1ст., у Західній Європіізновим розвитком виробничних сил,центр ваги громадського життя починаєпереміщатися в міста, у яких виникає новий тип міської культури. У Європі з’являються університети (X111ст.), що стають центрами культури й освіти. Вони поступовонабувають найвищого значення у культурномужитті, у порівняннііз монастирськимишколами.

Особливу роль у міській середньовічній естетиці відіграє осмислення тогочасної художньої практики і формування відповідних норм художньої творчості, що є розвитком мистецтвознавчої теорії. У XIII ст. Вітелло у своєму творі «Перспектива» переніс у середньовічну християнську естетику ідеї арабського вченого Альхозена (956—1039) — теорію зорового сприйняття, питання геометричної і фізичної оптики. Згодом ці ідеї захопили теоретиків і практиків мистецтва Відродження. Мистецтвознавчий напрямок у середньовічній естетиці пов’язаний і зі спеціальними трактатами з поетики (так звані «Поетрії») і музики. Їхні автори спиралися не на тогочасну практику мистецтва, в основному на античні теорії з посиленням акценту на власне естетичному їхньому боці. Головним у поезії вважався зміст, проте автори «Поетрій» приділяли більше уваги питанням форми, розрізняючи форму зовнішню і внутрішню. У центрі багатьох «Поетрій» була нова естетична категорія — «добірність». Принципово новою явилася теорія контрапункту, що обгрунтувала принцип поліфонії в музичній практиці. У живописутеоретики середньовічної естетики цінують красу, змістовність, алегоризм; у скульптурі — життєподібність; в архітектурі — розмір, домірність, блиск, світлоносність, пропорційні співвідношення. Геометрія і математика розглядаються як найважливіші основи архітектури, атакожі живопису.

У естетичних вченнях середньовіччя знайшли відбиток нові у порівнянні з античністю процеси в розвитку культури.

Значною мірою західнаестетика була теологічною, відзначалася духовністю,теоретичністю,мала виражений схоластичний характер. Вона обгрунтовувала, узагальнювала теоретичні положення про мистецтво, щорозвивалосяяк релігійне, церковне. Теорія двох реальностей, властива середньовічній свідомості, лежить в основі як художнього світовідчуття, так і в цілому середньовічного мистецтва. У середньовічній художній культурі земний світ є символ світу позачуттєвого, на пізнанні якого і зосередилася середньовічна естетика.

За часи середньовіччя було досягнуто специфічного синкретизму різних видів мистецтва в церковно-обрядовому комплексі. Архітектура, відійшовши від співмірності з людиною, піднесла дух її, створила звеличений простір; фресковий живопис населив цей простір релігійною історією; реальнеі водночас символічнесбоголужінняоб'єдналовіруючого з божественним світом через співучасть в діях таїнств; церковний спів і музикабудувалистан душевноїгармоніїімолитовності; мерехтіння свічок ілампад,запах мірри давали тепло душевний спокій. А уся ця зворушлива атмосфера створювала те особливе самопочуття, якедопомагало людинізібрати і зберегти духовну цілісність, піднесеність,станблагочестя.

Цілісність змісту середньовічного мистецтва забезпечував ціліснийхристиянський світогляд. Саме це значною мірою сприяло єдності християнської середньовічної культури, давало можливість взаємного обміну художніми досягненнями. Та навіть в такому, здебільшого безіменному, безособистісному художньому утворенні з бігом часу окреслювалась своєрідність національних конфесійних художніх шкіл. Відмінність візантійського і романського стилів, а також готики, яка розповсюдилася переважно у нероманізованих країнах Європи, оригінальність мистецтва Київської Русі- свідчення внутрішнього розмаїття середньовічного християнського мистецтва. Значними надбаннями характеризується і світське мистецтво особливо пізнього середньовіччя.

Романський стиль (ІХ-ХІІст.) - архітектурний стиль, що сформувався в період інтенсивного будівництва за часів правління Карла Великого. У ньому чітко простежуються запозичення конструктивних елементів з римської архітектури, пристосованих до нових умов і потреб. Основні форми його- храм, монастир, князівський замок.

Поєднання масивності і внутрішнього декоративного оздоблення особливо характерне для французької романської архітектури. Стилістичні особливості романської епохи певною мірою позначилися на будівництв житлових будинків і громадських споруд.

Готичний стиль зародився у Франції в середин XII ст. і став провідним у міському будівництві, особливо ж церков і громадських будов, аж до XVI ст. Поява готики пов'язана з зростаючою роллю міст і міської культури, що, у свою чергу, позбавляло церкву монополії на церковне будівництво. Воно перейшло до рук міських ремісників, об'єднаних у відповідні цехи, як розгорнули будівництво не тільки громадських, а й церковних споруд. Більше того, співзамовниками будівництва церков часто виступали жителі міста, хоч формальне керівництво залишалось за церковнослужителями. Поряд з міським собором будувалась, як правило ратуша.

Характерними конструктивними елементами готичної архітектури є арка і склепіння. Масивність стін зменшується, бо арки спираються на контрфорси. Значні ділянки стіни замінюються вікнами, заскленими кольоровими вітражами. Зовнішні стіни та інтер'єр храму декоративно насичені як архітектурними елементами, так і скульптурою. Сюжетами для рельєфних зображень, вітражів найчастіше стають звичайні жанрові сценки, а також персонажі народних казок.

Готичний стиль поширився на живопис, книжкову мініатюру, скульптуру і навіть на зовнішній вигляд людини: одяг, прикраси, зачіски. Саме в готичну епоху значною мірою активізується розвиток середньовічної літератури. Це передусім рицарський епос - «Пісня проРоланда», «Пісня про Нібелунгів». В їхній основі поетична обробка історичних легенд, які прославляють воєнні подвиги феодалів- лицарів.

Візантійський стиль має ту особливість, що у Візантії антична традиція ніколи не переривалась, як це відбулося на Заході. Тут мистецтво значною мірою виконувало функцію ретрансляції і дидактики проти всебічно використати ту культурну спадщину, яку зберегла антична традиція, Візантія не змогла.

Другою незаперечною ознакою візантійського стилю був вплив на нього східну - елліністичних художніх стилів, особливо сірійського і палестинського. Саме з цим впливом пов'язують розквіт мистецтва Візантії у ІХст., коли сформувався новий архітектурний і живописний канон, в якому вже відчутною була певна художня завершеність.

На цей період припадає й активізація контактів з Візантією Київської Русі. Прийнявши християнство, Русь відкрила двері візантійським зодчим, майстрам, художникам. Пам'ятки Київської Русі яскраво свідчать про значний вплив візантійської художньої школи на давньоруську. Сила візантійської культури помітно позначилася на розвиткові Західної Європи взагалі, особливо під час Хрестових походів у XIII ст.