1321

членство в НАТО (на загальній церемонії разом з президентом Чеської Республіки Вацлавом Гавелом).

Бібліографічний список

1. Квасневский, А. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// peoples.ru/state/king/poland/kwasnewsky/.

КЕННЕДІ ДЖОН

(29 травня 1917–22 листопада 1963)

Джон Фітцджеральд Кеннеді – 35-й президент США (1961–1963 роки) від Демократичної партії. Він був наймолодшим американським президентом, а також єдиним до сьогодні за всю історію США прези- дентом-католиком. Кеннеді зумів подолати інерцію політики «холодної війни» і, проявивши державну мудрість, досяг зменшення міжнародної напруженості. Важливим кроком у цьому напрямку виявилося

підписання у серпні 1963 року США, Великобританією і СРСР договору «Про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою» (Московський договір), який поклав початок процесу заборони гонки ядерних озброєнь.

Велику роль в політичній кар'єрі Кеннеді відіграло його походження з багатої і впливової сім'ї Кеннеді. Його батько, Джозеф Патрік Кеннеді, крупний банкір і бізнесмен, був американським послом у Великобританії (1937–1940 роки). Джон відвідував ряд привілейованих приватних шкіл і отримав середню освіту в 1935 році. У 1936–1940 роках він вчився у Гарвардському університеті, одночасно виконуючи обов’язки секретаря батька. Під час Другої світової війни молодий лейтенант Кеннеді служив у військо- во-морському флоті США (1941–1945 роки) у Тихому океані.

Кар'єра Кеннеді як політика почалася в 1946 році, коли він провів енергійну кампанію і став членом палати представників Конгресу від Демократичної партії. Знаходячись три терміни в палаті представників (1947–1953 роки), Кеннеді був членом Комітетів з питань праці та освіти.

Улистопаді 1952 року він успішно балотувався в Сенат. Як сенатор (1953– 1961 роки) Кеннеді поступово схилявся до ліберальних позицій, особливо з питань цивільних прав і свобод. Він був членом сенатського Комітету з праці і суспільного добробуту, а з 1957 року – впливового Комітету закордонних справ.

У1953 році Кеннеді одружився з дочкою нью-йоркського банкіра Жаклін Був’є. У подружжя народилися дочка і син. У 1954 і 1955 роках він переніс дві складні операції на хребті; під час довгого одужання Кеннеді написав книгу (1956 рік), за яку отримав Пулітцерівськую премію.

Перемозі Кеннеді на президентських виборах 1960 року багато в чому сприяла могутня фінансова підтримка його сім'ї, хоча не останню роль зіграв

31

імідж молодого, енергійного політика нового покоління, який заявив американцям про намір вивести США на «нові рубежі».

Передвиборна внутрішньополітична програма Кеннеді передбачала ряд соціально-економічних реформ щодо зниження оподаткування, законодавство про цивільні права кольорового населення, медичне страхування літніх людей, підвищення мінімуму заробітної плати та ін. Новизна дипломатії «нових рубежів» полягала в оновленні і розширенні діапазону як мирних, так і військових методів захисту інтересів США у глобальному протиборстві з СРСР. Особлива увага приділялася країнам «третього світу». У березні 1961 року був створений «Корпус миру» для роботи американських добровольців у країнах, що розвивалися. Із весни 1963 року президент все частіше висловлювався на користь мирного співіснування з Радянським Союзом. У той же час підписання Московського договору, доповненого угодою про відмову від виходу на орбіту Землі ядерної зброї й інших засобів масового знищення (жовтень 1963 року), викликало незадоволення і критику Кеннеді прихильниками холодної війни.

Внутрішньополітична ситуація ускладнювалася загостренням расових конфліктів. Кеннеді виїхав до Далласа, де був застрелений, коли проїжджав по місту у відкритій машині. Комісія Уоррена, створена для розслідування вбивства президента, дійшла висновку, що діяв вбивця-одинак Харві Освальд. Після смерті Кеннеді президентом США став віце-президент Ліндон Джонсон. Джон Кеннеді похований на Арлінгтонському національному кладовищі у Вашингтоні.

Бібліографічний список

1.Горовиц, А. Клан Кеннеди: Американская драма [Текст] / Д. Горовиц,

П. Кольер. – М., 1988. – 496 с.

2.Джон Кеннеди: Новые факты. Редкие документы. Уникальные фото-

графии [Текст]. – М., 1999. – 126 с.

КІССИНДЖЕР ГЕНРІ

(27 травня 1927)

Генрі Альфред Кіссинджер – один із найвідоміших американців ХХ сторіччя, американський політолог та дипломат німецького походження. Один із найвпливовіших зовнішньополітичних стратегів США і світу другої половини XX сторіччя. Лауреат Нобелівської премії миру у 1973 році («На знак визнання заслуг у зв’язку з перемир’ям у В’єтнамі»).

Народився 27 травня 1927 року в німецькому місті Фюрт, справжнє ім’я Хайнц Альфред. Його батько, Луїс Кіссинджер, був викладачем історії та географії в жіночому ліцеї. Сам Хайнц Альфред з дитинства дуже захоплювався футболом.

32

У1938 році матір наполягла на еміграції від нацистської диктатури до США. Тринадцять родичів Кіссинджерів, що залишилися в Третьому рейху, загинули від рук нацистів під час Голокосту.

У1943 році Генрі Кіссинджер одержав громадянство США і того ж року вступив до лав американської армії. У 1945 році він повернувся до Німеччини вже у ранзі службовця американської військової контррозвідки «СІС»

(англ. «Counter Intelligence Corps»).

Після війни вчився у Гарвардському університеті. У 1954 році захистив докторську дисертацію з історії політики.

Після видатної академічної кар’єри в Гарвардському університеті був призначений у 1969 році радником з національної безпеки при президенті Р. Ніксоні, працював державним секретарем у 1973–1977 роках. У ці роки відіграв значну роль в американській зовнішній політиці. З початком другого терміну Ніксона став державним секретарем. У 1974 році прийняв відставку від Р. Ніксона та продовжив виконання обов’язків і при президенті Джеральді Форді.

Кіссинджер був прихильником та одним з головних виконавців політики розрядки міжнародної напруженості у відносинах з СРСР і КНР (1972 рік).

Йому також належить ідея антирадянського блоку з КНР, підтримки антикомуністичних режимів у Південній Америці, зокрема перевороту Піночета в Чилі у 1973 році. Наприкінці XX століття, після розсекречення матеріалів адміністрацій Ніксона і Форда, Кіссинджер неодноразово звинувачувався журналістами і правозахисниками (як у США, так і за кордоном) у причетності до злочинів військових хунт у Чилі та Аргентині (операція «Кондор»). Іспанський суд навіть викликав його як свідка, але цей виклик був відхилений Державним департаментом США.

У1973 році Кіссинджер отримав Нобелівську премію миру за свою роль

удосягненні Паризької угоди, яка, як передбачалося, мусила завершити війну

уВ’єтнамі.

Уперіод своєї політичної діяльності Кіссинджер був яскравою медійною фігурою, брав участь у світському житті, позував репортерам з відомими актрисами того часу тощо.

Його фігура викликала критику як з боку лівих, лібералів і пацифістів, так і з боку «яструбів» холодної війни.

Улистопаді 2002 року Джордж Буш (молодший) призначив його главою незалежної комісії з розслідування терактів 11 вересня 2001 року. Проте незабаром після цього Кіссинджер подав у відставку, мотивуючи це бажанням запобігти потенційним конфліктам з клієнтами його приватної консалтингової фірми, серед яких був ряд урядів країн Азії і Близького Сходу.

Критики діяльності Кіссинджера на державних постах з боку як лівого, так і правого політичного спектру приписують йому причетність до Уотергейтського скандалу в США, звинувачують у подвійних стандартах і порушеннях прав людини у ході операцій спецслужб США по встановленню під-

33

контрольних Вашингтону диктатур у ряді країн Південної Америки, таких як Бразилія, Аргентина, Чилі, Парагвай і Уругвай, найвідомішим з яких стало повалення політичного режиму Сальвадора Альєнде та встановлення диктатури А. Піночета в Чилі у 1973 році.

Незважаючи на подібні звинувачення, Кіссинджер залишається впливовою людиною в американському істеблішменті. Він – почесний президент близького до Республіканської партії дослідницького центру імені Ніксона; засновник консалтингової фірми «Kissinger Associates»; автор численних праць із зовнішньої політики США, зокрема мемуарів; володар багатьох нагород США, серед них – вища цивільна нагорода – Президентська медаль свободи. Зараз є членом Більдербергського клубу.

Бібліографічний список

1.Киссинджер, Г. Дипломатия [Текст] / Г. Киссинджер. – М., 1997. – 848 с.

2.Мусский, С. А. Генри Киссенджер [Текст] : 100 великих нобелевских лауреатов / С. А. Мусский. – М., 2004. – С. 152–158.

КЛІНТОН БІЛЛ

(19 серпня 1946)

Вільям Джефферсон «Білл» Клінтон – 42-й президент Сполучених Штатів Америки з 1993 по 2001 рік. Він також був губернатором штату Арканзас протягом 12 років. Білл Клінтон – третій наймолодший президент США після Теодора Рузвельта та Джона Кеннеді.

Вільям Джефферсон Блайт ІІІ народився 19 серпня 1946 року у місті Хоуп, штат Арканзас. У 1953 році родина переїхала до міста Хот-Спрінгс, Арканзас, а в

1956 році у Білла Клінтона народився брат Роджер Клінтон. Білл взяв прізвище вітчима, коли йому було 15 років.

У липні 1963 року Клінтон у складі делегації від національної юнацької організації брав участь у зустрічі із Дж. Кеннеді, де удостоївся рукостискання президента, після чого вирішив присвятити життя суспільній діяльності та політиці.

Свою політичну кар’єру Білл Клінтон почав у штаті Арканзас, коли він невдало балотувався на посаду депутата в Палату представників Конгресу США в 1974 році. Пізніше він балотувався і був обраний на посаду губернатора Арканзасу, ставши наймолодшим губернатором штату. Однак, у 1980 році він зазнав поразки і не був переобраний. Незважаючи на це, у 1982 році Клінтон знову став губернатором штату. У 1992 році Клінтон успішно балотувався на посаду президента США від Демократичної партії і виграв вибори, випередивши свого найближчого конкурента з Республіканської партії Джорджа Буша-старшого. У 1992 році журнал «Тайм» назвав Клінтона «Людиною року».

34

Президентство Клінтона припало на той час, коли у світі відбувалися суттєві зміни, спричинені розвалом СРСР і закінченням холодної війни. Міжнародні обставини позначилися на внутрішньополітичному курсі Клінтона, який отримав назву «світове лідерство» («велика стратегія») і зводився до глобального політичного, економічного та військового впливу США.

Президент намагався підтримувати конструктивні відносини з пострадянськими країнами, спрямовані на поширення демократії та ринкової економіки. Саме він запропонував перетворити НАТО на політичну організацію та розширення її на Схід, хоча за це його критикували як американська, так і світова громадськість. Його адміністрація вживала заходи для врегулювання війни у Югославії та на Близькому Сході. Під час його президентства у бере- зні–травні 1999 року США разом із НАТО брали участь у війні проти Сербії через конфлікт у Косово (операція «Союзницька сила»). Також за його участю були підписані історичні угоди між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини (вересень 1993 рік, Вашингтон). У 1994 році Клінтон став ініціатором підписання ізраїльсько-йорданської мирної угоди, а в листопаді 1995 року – Дейтонських угод щодо врегулювання конфліктів у Боснії та Герцеговині.

Уперіод його президентства США брали участь в інтеграційних процесах Американського континенту, кінцевою метою яких було створення якомога більшої кількості зон вільної торгівлі. Проте миротворчі місії президента виявилися безуспішними, за що він зазнав критики: місія морської піхоти в Сомалі 1994 року, операції на Гаїті, у Камбоджі, Афганістані. Клінтон був ініціатором розв’язання конфліктів на Корейському півострові, в Північній Ірландії, Кубі, неодноразово наголошував на необхідності стратегічного партнерства з Ізраїлем.

У1998–1999 роках спалахнув конфлікт у Перській затоці з Іраком у зв’язку з намаганням С. Хуссейна порушити накладені у 1991 році санкції. Американська авіація бомбардувала оборонні об’єкти Іраку. Клінтон припинив програму СОІ, розпочату Рейганом, та започаткував розробку нової програми ПРО. Важливе значення приділялося боротьбі з тероризмом. З метою покращення відносин з КНР у травні 1998 року президент здійснив туди візит. Вагоме місце у зовнішній політиці США посідали відносини з РФ. У березні 1997 року на зустрічі Клінтона з президентом Росії Єльциним у Гельсінкі було прийнято рішення про підписання документа, який би визначив суть співробітництва між НАТО та Росією, що було зроблено у травні того ж року. У липні 1997 року на саміті лідерів НАТО в Мадриді було прийнято рішення про вступ до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини.

Увнутрішній політиці США під час його правління почався один з найдовших періодів економічного зросту та стабільності. Внутрішньополітичний курс Клінтона мав назву «відродження Америки» і зводився до зростання державного регулювання економіки, надання федеральним органам влади більших повноважень для реалізації економічної політики. Його президентство ознаменува-

35

ло собою завершення «неоконсервативної хвилі» (1981–1992 роки), пов’язаної з періодом попередніх президентів Р. Рейгана та Дж. Буша-старшого, коли відбувався процес зведення до мінімуму державного регулювання економіки.

Період 1993–2000 років характеризувався посиленням впливу «середнього класу» – соціальної опори Клінтона. У 1998 році в результаті скандалу і розслідування, пов’язаного з ним, Клінтон був підданий процедурі імпічменту за неправдиві свідчення та перешкоджання слідству. Процедура імпічменту була реалізована Палатою представників США, а пізніше Сенат США виправдав звинувачення і йому було дозволено закінчити другій термін на посту президента США. Ці події увійшли в історію під назвою «Монікагейт» і стали третім найбільшим політичним скандалом в історії США (після «Уотергейта» Р. Ніксона та «Іран-контрас» Р. Рейгана).

Щодо відносин з Україною у період президентства Клінтона, то вони були неоднозначними. Так, почавши з підтримки України та проголошення стратегічного партнерства, його адміністрація поступово істотно змінила свій курс і почала відверто використовувати Україну як розмінну карту у грі з РФ. У 1993 році президент підписав Договір про подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2), до якого приєдналися Україна й Казахстан. 3–7 березня 1994 року під час візиту Президента України Л. Кравчука до США Клінтон підписав «Спільну заяву про розвиток дружби й співробітництва між двома країнами», а 11–12 травня 1995 року вже Клінтон на запрошення Л. Д. Кучми відвідав Україну, підписав Спільну заяву та деякі інші документи. Політичне значення цього візиту для обох країн полягало в тому, що це був перший державний візит президента США до України.

20–22 лютого 1996 року Клінтон приймав Кучму з робочим візитом, а в червні 2000 року Президент США знову відвідав Київ. Проте події, що передували цьому, свідчать про обережну політику адміністрації Клінтона щодо України. Адміністрація Клінтона підтримала курс Дж. Буша-старшого на скоординоване з Росією ядерне роззброєння України, що було реалізовано 14 січня 1994 року, коли в Москві президенти США, РФ та України підписали заяву «Про ліквідацію ядерної зброї на території України». 8 лютого 1994 року з ініціативи Клінтона представники України підписали документи, що стосувалися участі в програмі НАТО «Партнерство заради миру». У липні 1997 року на саміті лідерів НАТО в Мадриді Клінтон став одним із ініціаторів підписання Хартії особливого партнерства з Україною, проте саме президент США став ініціатором того, щоб хартія Україна–НАТО не була підписана в такому вигляді, який би найбільше відповідав інтересам України. Саме США відіграли провідну роль в істотному обмеженні зовнішнього фінансування України, перед тим призвичаївши її до регулярності цих процесів.

Після закінчення його терміну в Білому домі Білл Клінтон займався благодійною діяльністю та виступав із промовами в багатьох навчальних закладах та для загальної аудиторії. Він також є засновником Фундації Вільяма Клінтона, яка займається гуманітарною допомогою на міжнародній арені і

36

піклується про вдосконалення системи профілактики та лікування СНІДу, а також займається проблемою глобального потепління. Білл Клінтон активно допомагав своїй дружині Гілларі Родем Клінтон в її балотуванні на пост президента США у 2008 році.

Бібліографічний список

1.Клинтон, Х. Р. История моей жизни [Текст] / Х. Р. Клинтон. – М., 2003.

–542 с.

2.Мирошников, В. Билл Клинтон [Текст] : 100 знаменитых политиков / В. Мирошников, Д. Мирошникова. – Х., 2001. – С. 83–87.

КРАВЧУК ЛЕОНІД

(10 січня 1934)

Кравчук Леонід Макарович – перший президент України після здобуття нею незалежності в 1991 році.

Закінчив у 1958 році Київський державний університет, у 1970 році – Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Кандидат економічних наук.

У 1958–1960 роках працював викладачем у Чернівецькому фінансовому технікумі, у 1960–1967 роках – консультантом-методистом Будинку політпросвіти,

лектором, помічником секретаря, завідувачем відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967–1970 роках Кравчук був аспірантом Академії суспільних наук при ЦК КПРС, а у 1970–1988 роках – завідувачем сектору, інспектором, помічником секретаря ЦК, Першим заступником завідувача відділу, завідувачем відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ, у 1988–1990 роках – завідувачем ідеологічного відділу, секретарем ЦК КПУ, у 1990 році – другим секретарем ЦК КПУ. У 1989–1990 роках працював кандидатом у члени Політбюро, у 1990–1991 роках – членом Політбюро ЦК КПУ.

У 1990–1991 роках Кравчук був Головою Верховної Ради України. У серпні 1991 року він залишив лави КПУ і балотувався на посаду президента як безпартійний. Водночас його підтримали як активісти забороненої на той час компартії (їхній висуванець Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь Кравчука), так і частина націонал-демократів, які рекламували голову Верховної Ради як «батька незалежності». Відіграв свою роль і штучно створений для головного опонента Кравчука – В’ячеслава Чорновола – образ «западенця-націоналіста». Штучність цього образу підкреслював той факт, що Чорновіл народився в Єрках (Черкаська область), розташованих значно східніше, ніж Великий Житин.

Кравчук переміг вже в першому турі, а Чорновіл набрав лише 25 % голосів. У 1991–1994 роках Леонід Кравчук був президентом України. У 1993 році він погодився на дострокові вибори глави держави (призначені на липень 1994 рік). Набравши у першому турі найбільшу кількість голосів

37

серед інших кандидатів, у другому Кравчук програв Леонідові Кучмі. Був обраний народним депутатом у 1994 році на довиборах в одному з мажоритарних округів. У 1998 році, залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ(о) і привів її до Верховної Ради. З жовтня 1998 року Кравчук – член Політбюро і Політради СДПУ(о). У 2002–2006 роках очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України. У 2006 році очолив список опозиційного блоку «Не так», який за підсумками виборів не подолав тривідсотковий бар’єр. Герой України (2001 рік). У листопаді 2004 позбавлений звання почесного доктора Києво-Могилянської академії за «негромадянську позицію під час Помаранчевої революції». Бере вельми активну участь у політичному житті сучасної України.

Бібліографічний список

1. Тюрдьо, Ю. Л. Кравчук: «С Россией – по пути, но не вместе» [Текст] /

Ю. Тюрдьо // Der Spiegel. – Профіль 26.11.2007. – С. 16–18.

КУЧМА ЛЕОНІД

(9 серпня 1938)

Кучма Леонід Данилович – український політик, прем'єр-міністр України (13 жовтня 1992–21 вересня 1993), другий президент України (19 липня 1994– 23 січня 2005). Народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкине Чернігівської області.

Батько, Данило Прокопович Кучма, загинув на фронті 1944 року. Мати, Параска Трохимівна Кучма,

–колгоспниця.

У1960 році здобув освіту інженера-механіка в галузі ракетної техніки на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського університету.

У1960–1982 роках працював інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора, технічним керівником випробувань ракетно-космічних комплексів космодрому Байконур (Казахстан). Паралельно з 1975 по 1981 роки був секретарем партійного комітету комуністичної партії Конструкторського бюро «Південне», пізніше з 1981 по 1982 роки працював секретарем парткому Виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод» (на той час найбільший завод військової та ра- кетно-космічної техніки, а також цивільної продукції у Радянському Союзі).

Із 1982 по 1986 роки Кучма працював першим заступником генерального конструктора КБ «Південне», а з 1986 по 1992 роки – генеральним директором ВО «Південний».

У1990–1992 роках Леонід Кучма був народним депутатом УРСР (XII скликання, а пізніше Верховної Ради України І скликання), членом Комісії з питань оборони і державної безпеки.

38

Із жовтня 1992 по вересень 1993 року Кучма – прем’єр-міністр України, член Ради національної безпеки і оборони. Очолив державну комісію з проведення грошової реформи. У вересні 1993 року пішов у відставку з посади прем’єр-міністра.

Із грудня 1993 року Кучма – президент Ради промисловців та підприємців України, у березні 1994–серпні 1994 років – народний депутат України ІІ скликання, член міжрегіональної депутатської групи.

10 липня 1994 року Леоніда Кучму обрали на посаду президента України. У першому турі президентських виборів він набрав 69,9 %. Із шести суперників головним конкурентом на виборах став на той час діючий президент Леонід Кравчук, який набрав у першому турі 37,92 %, а у другому – 45,1 % голосів.

14 листопада 1999 року Кучма вдруге обраний на посаду Президента України, набравши у першому турі 36,49 % голосів та обійшовши 13 претендентів. У другому турі він набрав 56,25 % голосів.

Восени 2000 року Кучму звинуватили у зникненні опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе (так званий «касетний скандал»). Лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз обнародував аудіозапис, на якому нібито були записані розмови президента, глави адміністрації президента Володимира Литвина і міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка, що стосувалися зникнення Гонгадзе.

Ця ситуація стала початком акції «Україна без Кучми», організованої опозицією. Учасники протесту проводили багатолюдні вуличні демонстрації та створили наметові містечка в центрі Києва. У 2001 році Верховна Рада безрезультатно кілька разів намагалася висловити недовіру Леонідові Кучмі. Його звинувачували в незаконному продажу зброї, в організації побиття депутата Олександра Єльяшкевича. Леонід Кучма втратив популярність у країні, згідно з проведеним опитуванням близько 60 % населення йому недовіряло, а довіряло 10–20 % опитуваних.

На парламентських виборах 2002 року Кучма підтримав блок «За єдину Україну!», який очолив голова президентської адміністрації Володимир Литвин і прем'єр-міністр Анатолій Кінах. Із результатом 11,8 % пропрезидентський блок фактично зазнав поразки. Проте Кучмі вдалося сформувати лояльну до нього більшість у Верховній Раді VI скликання за рахунок мажоритарних депутатів, обраних головним чином на Донбасі.

Незадовго до початку президентської передвиборної кампанії 2004 року Конституційний суд України надав Кучмі право балотуватися на посаду голови держави втретє, але той відмовився. У грудні 2004 року новим президентом України був обраний Віктор Ющенко.

Після відставки Кучма отримав довічне утримання у розмірі заробітної плати діючого президента, державну дачу і державну охорону. Леонід Кучма не брав участь в активних політичних проектах, лише зрідка виступаючи публічно з коментарями стосовно поточної ситуації.

Президентський фонд Леоніда Кучми «Україна», створений у 2004 році,

39

здійснює діяльність за такими напрямками, як підтримка талановитої молоді, відродження сільських бібліотек, науково-експертна робота, розробка й організація гуманітарних проектів.

Бібліографічний список

1.Кучма, Л. Д. Сломанное десятилетие [Текст] / Л. Д. Кучма. – К., 2011. –

371 с.

2.Корж, Г. Леонид Кучма. Настоящая биография второго президента

[Текст] / Г. Корж. – Х., 2005. – 413 с.

ЛУКАШЕНКО ОЛЕКСАНДР

(30 серпня 1954)

Олександр Григорович Лукашенко – президент Республіки Білорусь з 1994 року, голова Вищої Ради Білорусії і Росії. Він народився у 1954 році в селищі Копись Оршанського району Вітебської області Білоруської РСР.

Після закінчення середньої школи вступив на історичний факультет Могильовського педагогічного ін-

ституту, а в 1985 році закінчив Білоруську сільгоспакадемію. Двічі (у 1975–1976 та 1980–1982 роках) призивався в армію. У 1970-х роках Лукашенко займав низку незначних партійних посад.

Обирався на посаду президента Республіки Білорусь у 1994, 2001 і 2006 роках. Він – головнокомандуючий збройними силами республіки, голова Вищої Ради Союзу Білорусії і Росії. У ЗМІ його часто називають «останнім диктатором Європи». До обрання на пост президента був депутатом Верховної Ради СРСР з 1990 по 1994 роки.

У1980-х роках почався «колгоспний» етап біографії Лукашенка. Саме

зцим періодом пов’язаний початок його політичної кар’єри. У 1985 році Лукашенко був призначений директором радгоспу «Городец» Шкловського району і пропрацював на цій посаді до 1994 року. Перетворивши збитковий радгосп на передовий, Лукашенко зацікавив ЗМІ, що дало йому можливість багато виступати. Він був обраний членом райкому КПРС й отримав запрошення до Москви.

10 липня 1994 року Лукашенко був обраний головою Республіки Білорусь, набравши понад 80 % голосів. Прагнучи зосередити у своїх руках всю повноту влади, як один із засобів зміцнення власної влади він використовував республіканські референдуми (перший з них відбувся 14 травня 1995 року і був присвячений питанням надання президентові права розпускати Верховну Раду, надання російській мові статусу другої державної, заміни державної символіки й економічної інтеграції з Росією).

На референдумі 24 листопада 1996 року Лукашенко запропонував білорусам проект нової Конституції, згідно з яким Білорусія з парламентської рес-

40