1321

виборах 1964 року Джонсон здобув переконливу перемогу.

Основна подія його президентства – війна у В’єтнамі. Як віце-президент він виступав проти участі США в наземній війні. Проте війна у В'єтнамі і початок широких соціальних протестів, хвилювань афроамериканського населення в містах США почали підривати суспільну довіру до Джонсона.

Прагнення президента проводити агресивний зовнішньополітичний курс (розв'язування війни у В'єтнамі, інтервенція в Домініканській Республіці, підтримка Ізраїлю в близькосхідній кризі) викликало протидію всередині країни.

Починаючи з середини 1960-х років студентські антивоєнні демонстрації злилися з рухом за громадянські права в могутній рух протесту. Соціальні і расові потрясіння приголомшували країну. Популярність президента різко знизилася, і в 1968 році він був змушений відмовитися від висунення своєї кандидатури на новий президентський термін. В останні місяці перебування на президентському посту Джонсон продовжив намагатися розрядити напруженість у відносинах із СРСР. Він сподівався відвідати Москву, щоб почати переговори про обмеження протиракетних озброєнь. Але 20 серпня 200-тисячне радянське військо вторглося до Чехословаччини, і радянськоамериканські переговори були відкладені на невизначений термін, а Сенат США затримав ратифікацію договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Відразу ж після інавгурації Р. Ніксона 20 січня Джонсон поїхав на своє ранчо в Техасі, де писав мемуари і зрідка виступав з лекціями в університеті штату Техас. Помер Джонсон в Сан-Антоніо (штат Техас) 22 січня 1973 року.

Бібліографічний список

1.Зорин, В. С. Неизвестное об известном [Текст] / В. С. Зорин. – М., 2000.

–С. 42–64.

2.Линдон Бейнс Джонсон (1908–1973) [Текст] / Великие правители ХХ века. – М., 2002. – С. 115–116.

Д’ЕСТЕН ВАЛЕРІ ЖИСКАР

(2 лютого 1926)

Жискар Валері д’Естен – президент Французької республіки (П'ята республіка) у 1974–1981 роках, правоцентристський політик, лауреат премії Нансена

1979 року.

Після смерті Жоржа Помпіду обраний президентом республіки і знаходився на цій посаді один повний семирічний термін. Під час правління Жискара були реа-

лізовані масштабні державні проекти (зокрема, споруда швидкісних залізниць TGV і будівництво АЕС). Лауреат премії Нансена 1979 року. Проте в другій половині його терміну почалася крупна економічна криза, що зупинила стабільне зростання французької економіки і поклала кінець «славному

21

тридцятиріччю» економічного розвитку Франції.

Жискар д’Естен, який не належав до голлістської партії, почав переглядати деякі аспекти зовнішньої політики голлізму. За його правління Франція поступово почала повертатися у військові структури НАТО, підтримавши рішення Ради НАТО розвернути в Європі американські ракети середньої і меншої дальності. Прем'єр-міністр Франції Раймон Барр проголосив «політику жорсткої економії», що призвело до скорочення програм фінансування французького впливу за кордоном, зокрема в країнах тропічної Африки. Наприкінці правління Жискара критики звинувачували його в авторитаризмі, відмові від компромісів і прагненні фактично перетворити уряд на своє «ближнє коло». Це відштовхнуло від нього багатьох правих політиків.

У1981 році Жискар балотувався на другий термін, але в другому турі зазнав поразки від Франсуа Міттерана. Жискар звинуватив у цій поразці свого екс-прем’єра голліста Жака Ширака (попередника Барра), який виставив свою кандидатуру на цих виборах, відібрав у президента частину голосів і, не пройшовши в другий тур, не закликав своїх прихильників голосувати за Жискара. Згодом, коли Ширак вже сам став президентом (у 1995 році), Жискар завжди критикував його політику.

У2003 році обраний членом Французької академії, з 2004 року бере участь у засіданнях Конституційної ради Франції (хоча членом її є довічно ще з 1981 року як екс-президент, але до цього займав виборні пости, які згідно з законом не сумісні з місцем в Раді).

Жискар брав участь у розробці Європейської конституції, виступав проти прийняття Туреччини в Євросоюз. Перед виборами 2007 року він підтримав Ніколя Саркозі, що викликало дискусію, оскільки Жискар як член Конституційної ради має деякі обмеження на публічні висловлювання (аналогічна критика була пов'язана і з його виступами на підтримку Європейської конституції перед референдумом).

Французи називають його l’Ex (Екс) – впродовж чверті століття з 1981 по 2007 роки, він був єдиним екс-президентом, який жив (за винятком декількох місяців у 1995–1996 роках, між відходом Міттерана з свого поста і його кончиною). У 2004 році Жискар побив рекорд Еміля Лубе з найдовшого перебування в статусі екс-президента (Лубе прожив 23 роки після того, як покинув посаду). Жискар є постійний членом Більдербергського клубу.

Бібліографічний список

1.Д’Эстен, Жискар В. Власть и жизнь [Текст] / В. Жискар д’Эстен

[Текст]. – М., 1990. – 318 с.

2.Курганян, И. С. Валери Жискар д'Эстен и история европейской интеграции [Текст] / И. С. Курганян // Вопросы истории. – 2005. – № 11. – С. 151–157.

3.Моисеев, Г. Ч. Валери Жискар д'Эстен и проект «передового либерального общества» [Текст] / Г. Ч. Моисеев // Французский либерализм в прош-

лом и настоящем. – М., 2001. – С. 192–212.

22

ЄЛЬЦИН БОРИС

(1 лютого 1931–23 квітня 2007)

Єльцин Борис Миколайович – російський політичний діяч, президент Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РФСР) (1991), перший президент незалежної Російської Федерації у 1991–1999 роках. Народився 1 лютого 1931 року в селі Бутка Свердловської області (Росія).

Єльцин зробив типову для свого часу кар'єру пар- тійно-господарського апаратника, вінцем якої стало запрошення його як першого секретаря Свердловського обкому КПРС у Москву, в команду партійних реформаторів Михайла Горбачова.

Він був першим лідером в історії Росії, обраним всенародним голосуванням у 1990 році. За його правління РФСР здобула незалежність і була створена Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Під час спроби військового перевороту в серпні 1991 року Єльцин очолив опір путчистам. Він особисто з танка оголосив ГКЧП фактично поза законом.

На референдумі 1993 року була підтримана його політика проведення приватизації і припинення регулювання цін, незважаючи на важкі економічні проблеми і громадянське безладдя.

Єльцин придушив спробу перевороту у вересні–жовтні 1993 року за допомогою армії. Одним із найсуперечливіших рішень Єльцина стало введення у грудні 1994 року військ у Чечню.

31 грудня 1999 року, за півроку до офіційного завершення терміну його президентства, відмовився від влади. Тимчасово виконуючим обов'язки Президента було призначено Володимира Путіна, якого згодом офіційно обрали на цю посаду.

23 квітня 2007 року Єльцин помер у лікарні від зупинки серця, викликаної прогресуючою серцево-судинною поліорганною недостатністю.

Бібліографічний список

1.Медведев, Р. А. От Ипатьевского дома до Храма Христа Спасителя

[Текст] / Р. А. Медведев // 2000. – 2011. – № 4.– С. F1–F5.

2.Медведев, Р. А. Юрий Андропов. Неизвестное об известном [Текст] /

Р. А. Медведев. – М., 2004. – С. 407–414.

КАДДАФІ МУАММАР

(13 вересня 1942–20 жовтня 2011)

Муаммар бен Мухаммед Абу Меньяр Абдель Салям бен Хамід альКаддафі – лідер Лівії з 1969 року, головнокомандуючий озброєними силами

(1969–1977 роки).

Є автором вчення про ісламський соціалізм, «державу мас» (джамакірію), викладеного у «Зеленій книзі».

23

Увересні 1969 року капітан Каддафі і його прихильники скинули режим короля Ідриса аль-Сенусі та проголосили Лівію арабською республікою. Очоливши Раду революційного командування й ставши головнокомандуючим збройних сил, Каддафі домігся виводу з території Лівії британських і американських баз і встановив тісні стосунки з Абдель Насером, лідером Єгипту.

На початку 1970-х років Каддафі намагався створити федерацію з Єгиптом, Сирією і Тунісом, підтримав збройні акції Організації звільнення Палести-

ни. Починаючи з 1973 року поступово дистанціювався від Єгипту, з 1977 року виступав проти курсу Анвара Садата на встановлення миру з Ізраїлем. Уряд Каддафі незмінно підтримував екстремістські групи в Палестині, що відкидали можливість переговорів з Ізраїлем.

УЛівії Каддафі встановив режим, основу якого утворювали народні комітети і збори, у березні 1977 року проголосив «державу мас» (джамакірію). Ставши президентом, заборонив усі політичні організації, крім власного Арабського соціалістичного союзу (АСС). У 1973 році реалізував націоналізацію всіх нафтових компаній і банків за участю іноземного капіталу. Після 1974 року Каддафі виступив із вченням про ісламський соціалізм.

Узовнішній політиці режим Каддафі надавав підтримку терористичним організаціям, особливо панісламістського спрямування. Його уряд підтримував також Ірландську республіканську армію, мусульманських повстанців на Філіппінах і Африканський національний конгрес. У квітні 1986 року США почали бомбардування декількох населених пунктів у Лівії. У 1980-х роках ім'я Каддафі асоціювалося з рядом терористичних акцій, у тому числі з вибухом пасажирського лайнера над Шотландією у 1989 році, який забрав життя 259 людей. Після відмови Каддафі видати підозрюваних у цій акції проти Лівії був уведений режим економічних санкцій. У 1999 році уряд Лівії нарешті погодився на видачу двох людей для суду в Нідерландах, який визнав одного

зобвинувачуваних винним у загибелі пасажирів над Локербі. Після видачі підозрюваних режим санкцій був відмінений ООН, однак залишений у силі Сполученими Штатами. Під впливом широкого повстання у лютому 2011 року режим М. Каддафі опинився під загрозою повалення. У ході громадського конфлікту М. Кадаффі було вбито.

Бібліографічний список

1.Анатольев, Р. Каддафи: государство и общество [Текст] / Р. Анатольев

//Азия и Африка Сегодня. – 2001. – № 10. – С. 31–36.

24

КАЙШІ ЧАН

(31 жовтня 1887–5 квітня 1975)

Чан Кайші (точніше Цзян Цзєші) народився 31 жовтня 1887 року в китайській глибинці, розташованій неподалік від портового міста Нінбо в заможній релігійній родині. У 14 років одружився. Військову освіту отримав у Японії. Брав активну участь у Сіньханській революції. Після того, як Китай оголошується республікою, Чан Кайші стає полковником. Тоді ж він вступив у партію Гоміндан. У 1924 році Сунь Ятсен призначив Чан Кайші

начальником військової школи Вампу і начальником генерального штабу. Після смерті революційного лідера Сунь Ятсена (1925 рік) Чан Кайші був

призначений на пост головнокомандуючого. До кінця 1928 року він збільшив чисельність своєї армії до 2 млн чоловік і зробив її однією з найбільших у світі. Його похід на Пекін завершився захопленням міста. 7 грудня 1948 року війська Чан Кайші евакуювалися на острів Тайвань. Опинившись на острові, він установив режим особистої влади, запровадивши воєнний стан і заборонивши будь-яку опозиційну діяльність. В економічній сфері Чан Кайші почав з аграрної реформи: орендна плата була знижена до 37 % від вартості продукції, у поміщиків була викуплена земля і передана селянам, зріст ВВП становив 7,5 %, будувалися підприємства, банки, залізниці.

Чан Кайші помер 5 квітня 1975 року через серцеву недостатність. У своєму політичному заповіті він закликав співвітчизників продовжувати здійснювати три народні принципи Сунь Ятсена: домагатися оздоровлення і повернення до демократичного життя континентальної частини Китаю, відроджувати національну культуру і рішуче захищати демократію. Перед смертю Чан Кайші просив, щоб його останки були перевезені на материк у Нанкін для постійного поховання на горі Цзицзиньшань, де спочиває труна із тілом Сунь Ятсена.

Бібліографічний список

1. Кайши, Ч. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://persona.rin.ru/ view/f/0/21392/chan–kajshi–czjan–czeshi.

КАРТЕР ДЖЕЙМС

(1 жовтня 1924)

Джеймс Ерл Картер-молодший народився 1 жовтня 1924 року у Плейнсі (штат Джорджія). Закінчив місцеву школу, Південно-західний коледж штату Джорджія та Технологічний інститут Джорджії. У 1943 році одержав направлення у Військово-морську академію США, яку закінчив 1947 року.

Прослуживши на двох військових кораблях, перейшов у підводний флот, а потім в атомний підводний флот. Мав намір присвятити все життя військово-

25

морській кар’єрі, однак, коли в 1953 році помер його батько, подав у відставку та повернувся в Плейнс.

У1950-х роках Картер став членом адміністрації округу Самтер у справах освіти, а потім її головою. У 1962 і 1964 роках, обирався в сенат штату Джорджія. Балотувався на пост губернатора Джорджії в 1966 році, але зазнав поразки на виборах. На виборах 1970 року здобув переконливу перемогу.

У1972 році став готуватися до президентських перегонів 1976 року як кандидат від Демократичної партії. Першим успіхом на шляху до Білого дому стало його призначення в 1973 році головою комісії із проведення виборівнаціональногокомітетуДемократичної партії.

Коли у 1976 році Картер вступив у передвиборчу боротьбу за посаду президента, більшість спостерігачів не сприймали його серйозно. Однак, у ході передвиборчої кампанії 1976 року Картерові вдалося з невеликою перевагою здобути перемогу над Дж. Уоллесом, своїмконкурентомна Півдні на попередніх виборах у Флориді, а після перемоги в Північній Кароліні вибити його з гри. Згодом Картер переміг на всіх попередніх виборах у південних штатах за винятком Алабами таМіссісіпі.

Імідж Картера як кандидата «нового Півдня» був закріплений підтримкою з боку таких відомих афроамериканських лідерів, як член палати представників Е. Янг із Джорджії та мер Детройта К. Янг. На виборах Картер і його напарник У. Мондейл, сенатор-ліберал з Міннесоти, все-таки взяли гору над Дж. ФордомійогонапарникомР. Доулом, набравши51 % голосів.

Президенство Картера було відмічене покращенням системи соціального захисту незаможних верств населення США, але це також призвело до значного підвищення податків. На міжнародній арені його заслугою було укладання Кемп-Девідської угоди між Ізраїлем та Єгиптом та угоди щодо використання Панамського каналу. Правління Картера ознаменувалося закінченням політики розрядки у відносинах з СРСР. Після введення радянських військ до Афганістану в 1979 році радянсько-американські відносини різко погіршилися, США бойкотували Літні Олімпійські ігри 1980 року у Москві і продовжували нарощування свого ядерного потенціалу та гонку озброєнь.

Під час правління Картера відбулася Ісламська революція в Ірані. Аятолла Хомейні оголосив США «Великим сатаною», і в 1980 році були взяті в заручники співробітники американського посольства в Тегерані. Переговори і спроби силового звільнення заручників виявилися невдалими (цьому сприяв табір республіканців).

У1980 році брат президента Біллі Картер зізнався, що одержав щонайменше $200 тис. як незареєстрованний лобіст лівійського уряду. Незважаючи на всі ці проблеми, Картер домігся в першій половині 1980 року своєрідного політичного відродження, одного із найбільш вражаючих у політичній історії

26

США. На президентських виборах 1980 року Картер балотувався на другий термін, але зазнав поразки від республіканця Рональда Рейгана, який одержав 51 % голосів виборців проти 41 % першого.

Останніми роками Картер неодноразово виступав з критикою на адресу Ізраїлю у зв’язку з агресивними діями в Лівані і секторі Газа.

У 2002 році Картер отримав Нобелівську премію миру за свою гуманітарну діяльність. Колишній президент є автором низки книг, зокрема спогадів і книг про своє бачення майбутнього Америки. Окрема робота Картера присвячена Палестині.

11 жовтня 2009 року в США з’явився аеропорт імені Джиммі Картера. Ім’я 39-го президента отримав регіональний аеропорт за 30 км від міста Плейнс, де народився Картер.

Бібліографічний список

1.Іваницька, О. П. Президенство Джеймса Картера (1977–1981) [Текст] : Новітня історія країн Європи та Америки (1945–2002) / О. П. Іваницька. –

Вінниця, 2003. – С. 98–103.

2.Швайглер, Г. Джимми Картер (1977–1981). Аутсайдер в качестве президента [Текст] : Американские президенты / Г. Швайглер. – Ростов-на-Дону, 1997. – С. 512–522.

КАСТРО ФІДЕЛЬ

(13 серпня 1926)

Фідель Алехандро Кастро Рус – кубинський політичний діяч, команданте, президент Куби з 1959 року Народився 13 серпня 1926 року в провінції Куби Ор’є- нте в родині заможного землевласника.

Батько – Анхель Кастро Архів, мати – Ліна Рус Гонсалес.

У 1942–1945 роках навчався в коледжі Білені в Гавані, у 1945–1949 роках – на юридичному факультеті

Гаванського університету, отримав ступінь доктора права. 1948 року протестував у складі прогресивних сил проти вбивства популярного лідера Ліберальної партії Колумбії X. Е. Гайтана. У 1950–1952 роках Кастро разом із двома колегами створив адвокатську контору, працював адвокатом і одночасно займався політикою. 1952 року Кастро був висунутий від Партії народу Куби кандидатом у депутати Національного конгресу Куби. У зв’язку з державним станом вибори не відбулися.

10 березня 1952 року на Кубі відбувається державний переворот на чолі з генералом Батістою. Кастро починає готуватися до боротьби за повалення диктатури. 26 липня 1953 року він очолив збройний виступ проти режиму Батісти. Повстання завершилося провалом. Кастро був схоплений і відданий військовому трибуналу. Цей день вважається датою заснування Руху 26 лип-

27

ня. 16 жовтня 1953 року Кастро виступив на суді зі своєю знаменитою промовою «Історія мене виправдає». Суд присудив Кастро до 15 років тюремного ув'язнення, а в травні 1955 року Фіделя Кастро амністували.

Улипні 1955 року Кастро емігрував до Мексики, почав підготовку нового повстання та познайомився з Ернесто Че Геварою. У грудні 1956 року група революціонерів на чолі з Фіделем Кастро висадилася з невеликої яхти «Гранма» в провінції Ор’єнте. Згодом група перетворилася в Повстанську армію й розгорнула партизанську боротьбу проти диктатури. 1 січня 1959 року до влади на Кубі прийшли нові політичні сили на чолі з Фіделем Кастро. У лютому 1959 року Кастро став прем’єр-міністром Революційного уряду Республіки Куба.

16 квітня 1961 року Фідель Кастро заявив про соціалістичний характер кубинської революції, а у жовтні 1965 року став першим секретарем ЦК компартії Куби. З 1979 по 1982 роки він виконував обов’язки голови Руху неприєднання, а 1976 року обійняв пост Головнокомандуючого й голови Державної ради Куби.

1 серпня 2006 року у зв’язку з курсом реабілітації після операції на кишечнику тимчасово передав керування країною своєму молодшому братові Раулю Кастро. 19 лютого 2008 року Фідель офіційно відрікся від влади на користь свого брата, Рауля Кастро.

Уніч з 18-го на 19-те червня 2008 року національне кубинське телебачення продемонструвало перші за 5 місяців кадри з Ф. Кастро. У короткому сюжеті, що транслювався без звуку, розповідалося про годинну зустріч кубинських лідерів зі своїм колегою, президентом Венесуели Уго Чавесом.

У2011 році Фідель Кастро заявив про остаточний відхід від політики через похилий вік і погіршення стану здоров’я.

Бібліографічний список

1. Кастро, Ф. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lando.ru/ person/castrofidel/bio.

КАЧИНСЬКИЙ ЛЕХ

(18 червня 1949–10 квітня 2010)

Лех Александр Качинський – польський політик, член партії «Право і справедливість», з 22 грудня 2005 року – президент Польщі. Народився у Варшаві 18 червня 1949 року в сім'ї інженера, ветерана Другої світової війни, офіцера Армії Крайової Раймунда і філолога Ядвіги Качинських, у минуломуактивних учасників Варшавськогоповстання.

Із 1964 року навчався на юридичному факультеті Варшавського університету, а в 1972 році отримав ступінь магістра. 1971 року переїхав до Сопота, щоб зайнятися науковою працею в Гданському університеті. Там же по-

28

знайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією. Кандидатську дисертацію з трудового права захистив 1980 року, а докторську – через 10 років. Із 1990 року був професором Гданського університету.

На шлях, що привів його в політику, Лех Качинський став, беручи участь у діяльності антикомуністичної опозиції. У 1977 році почав співпрацювати з оперативним бюро Комітету захисту робітників. Через рік увійшов у контакт із Вільними профспілками. У серпні 1980 року став радником Гданського Міжзаводського страйкового комітету.

Після введення в країні надзвичайного стану (грудень 1981 року) на одинадцять місяців поміщений у в'язницю. Після звільнення керував однією з комісій профспілки «Солідарність».

Пізніше був членом сейму і сенату. Очолював Бюро національної безпеки в канцелярії президента Польщі, потім – Центральну аудиторську комісію. Був міністром юстиції. Спільно з братом Ярославом у 2001 році створив політичну партію «Право і справедливість». Через рік переміг на виборах мера Варшави. Правління в столиці почав під гаслами ліквідації корупційних угрупувань (так званої «варшавської системи»), які паразитували на місці, та відновлення порядку. Жителі польської столиці називали Леха Качинського «варшавським шерифом». Серед рішень міської адміністрації під керівництвом Качинського є перейменування однієї з варшавських площ в площу імені Джохара Дудаєва.

У 2005 року став президентом Польщі. Він – почесний голова партії «Право і справедливість», яку очолює його брат-близнюк Ярослав Качинський.

Дружина Леха Качинського, Марія, – економіст за професією. Жили разом із дочкою Мартою, її чоловіком Петром та онучками Евою (2003 року народження) і Мартіною (2007 року народження). Лех Качинський і його дружина відомі своєю любов'ю до тварин.

10 квітня 2010 року загинув разом з дружиною в авіакатастрофі біля Смоленська (Росія) під час візиту для вшанування пам’яті польських офіце- рів-жертв розстрілів НКВС у Катині. Поховали Леха Качинського разом із дружиною Марією 18 квітня 2010 року у Катедральному соборі на території королівського замку Вавель у Кракові.

Бібліографічний список

1. Качинский, А. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ladno.ru/ person/kachinskii/bio/.

29

КВАСНЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР

(15 листопада 1954)

Олександр Квасневський – польський державний і політичний діяч, президент Польщі в 1995–2005 роках (переобраний у 2000 році). Народився 15 листопада 1954 року в Бялограді.

Вчився у 1973–1977 роках на факультеті економіки транспорту за фахом «Зовнішня торгівля» у Гданському університеті. До 1982 року одночасно був активістом студентського руху, головою університетської ради Со-

ціалістичного союзу Польських студентів (1976–1977 роки) і віце-керівником Воєводського управління в Гданську (1977–1979 роки). Квасневський – член SZSP з 1977 по 1982 рік, учасник переговорів з опозицією «За круглим столом» разом з Тадеушем Мазовецьким і Ромуальдом Сосновським. Головною ідеєю для нього був плюралізм політичних поглядів у Польщі. Він – засновник соціал-демократичної партії Республіки Польща (з січня по лютий 1990 року), і перший її голова до грудня 1995 року, один із засновників Демократичного Лівого Союзу в 1991 році. Квасневський – спортивний активіст у Студентському спортивному об’єднанні з 1975 по 1979 рік і Польськомуо олімпійському комітеті (PKOL), президент PKOL з 1988 по 1991. Нагороджений золотою медаллю Міжнародного олімпійського комітету за заслуги у 1998 році і золотою медаллю за заслуги Міжнародної любительської спортивної федерації в 1999 році.

Із 1985 по 1987 рік Квасневський був членом Ради Міністрів (Міністром у справах молоді в уряді Збігнева Месснера), потім головою Комітету у справах молоді і фізичної культури (до червня 1990 року). На виборах 1993 року був висунутий кандидатом у Сейм від варшавського округу і набрав тоді найбільшу кількість голосів (148 553). Квасневський – голова Клубу Парламентського Лівого Демократичного Союзу (1991–1995 роки), член Комісії закордонних справ і голова Конституційної комісії Народного зібрання (з листопада 1993 по листопад 1995 років).

Квасневський переміг на президентських виборах 1995 року. Його гаслами були такі: «Виберемо майбутнє» і «Єдина Польща». За підсумками голосування він набрав 51,7 % голосів проти 48,3 % у Леха Валенси. Церемонія інавгурації на посаду президента Республіки Польща відбулася 23 грудня

1995 року.

Квасневський брав участь у розробці проекту і в кампанії з проведення референдуму про ухвалення III Конституції Республіки Польща, яку підписав 16 липня 1997 року. У 1996 році виніс на форум ООН проект Конвенції про боротьбу з організованою злочинністю.

Він активно виступав за вступ Польщі в НАТО, був керівником польської делегації на саміті в Мадриді (1997 рік) і Вашингтоні (1999 рік). 26 лютого 1999 року Квасневський підписав документи, що ратифікують польське

30