1321

Близькому Сході, особливо в Афганістані та Іраку. Називаючи себе «військовий президент», Буш виграв перегони в 2004 році після інтенсивної і жорсткої виборчої кампанії.

Після переобрання Буша все більше критикують, навіть колишні союзники, як за його управління операцією в Іраку і зловживання стосовно ув'язнених у в'язниці Абу-Граїб та таборі Гуантанамо, так і за такі внутрішньополітичні питання, як заборона дослідження стовбурових клітин, дуже повільна допомога постраждалим від урагану «Катріна» (2005 рік), нагляд за громадянами з боку Агентства національної безпеки, дефіцит бюджету і цілий ряд скандалів (наприклад, фальсифікація даних щодо наявності зброї масового знищення в Іраку). Згідно з опитуваннями його популярність станом на 2008 рік значно знизилася.

Бібліографічний список

1.Королёв, В. И. Император всея Земли [Текст] / В. И. Королёв. – М., 2004. – С. 16–52.

2.Травкин, Н. М. Программно-политический выбор Америки [Текст] /

Н. М. Травкин // США и Канада. – 2005. – № 4. – С. 20–38.

ВАЛЕНСА ЛЕХ

(29 вересня 1943)

Лех Валенса народився 29 вересня 1943 року в містечку Попово в селянській сім'ї з аристократичним корінням. У 1981 році став головою президії гданського комітету профспілки «Солідарність», потім – головою президіїВсепольськоїкомісіїпрофспілки«Солідарність».

30 березня 1981 року Валенса провів переговори з віце-прем'єром Мечиславом Раковським. Причина – події в Бидгощі, де 25 депутатів від «Солідарності» по-

страждали від нападу міліції. Оскільки М. Раковський обіцяв провести розслідування, Валенса припинив всепольський страйк, який готувався.

Після введення у Польщі воєнного стану 13 грудня Валенса був інтернований владою та невдовзі звільнений з-під арешту.

31 серпня 1988 року Валенса зустрівся з генералом Кищаком у присутності римо-католицьких біскупів Єжи Домбровського і Станіслава Циосека для обговорення умов зустрічі за «круглим столом» і його майбутнього порядку денного. 16 вересня 1988 року на зустрічі Валенси і генерала Кищака в присутності ще близько 20 представників «Солідарності» і офіційної влади ПНР було вирішено, що «круглий стіл» почнеться в другій половині жовтня 1988 року. Це рішення не було виконане, «круглий стіл» почався 6 лютого

1989 року.

4 листопада 1988 року відбулася зустріч Маргарет Тетчер із Валенсою на території костелу св. Бригіди у Гданську.

11

9–12 грудня 1988 року Лех Валенса відвідав Францію на запрошення Франсуа Міттерана. 6 лютого 1989 року почалися, а 5 квітня 1989 року закінчилися засідання «круглого столу».

Валенса – лауреат Нобелівської премії миру 1983 року за підтримку прав робочих. Він відіграв головну роль у переговорах з урядом у 1988 і 1989 роках, результатом яких стала легалізація «Солідарності» та інших профспілок, а також можливість встановлення соціал-демократичного устрою.

На президентських виборах 22 грудня 1990 року Валенса після переконливої перемоги у другому турі був обраний президентом Польщі, набравши 74,25 % голосів. Перед ним стояли важкі проблеми політичної нестабільності та переходу Польщі до вільної ринкової економіки.

У 1995 році Валенса програв вибори Олександру Квасневському й у 1996 році повернувся на свою попередню роботу електрика.

29 вересня 2006 року Лех Валенса оголосив про намір повернутися у політику і створити нову партію. Він заявив: «Люди, які колись боролися за незалежність Польщі, не можуть погодитись з тим, що відбувається зараз. Ми не боролись для таких типів, як Качинські, Леппер або Гертих».

Бібліографічний список

1. Борецкий, Р. На пути к Бельверу [Текст] / Р. Борецкий // Новое время. – 1990. – № 48. – С. 32–33.

ГАВЕЛ ВАЦЛАВ

(5 жовтня 1936–18 грудня 2011)

Вацлав Гавел – чеський політик, драматург, есеїст, дисидент, президент Чехословаччини (1989–1992) і перший президент Чехії (1993–2003), почесний доктор Київського університету (з 4 квітня 1996 року). Після поразки Празької весни (1968 рік) перебував в опозиції; був учасником оксамитної революції (1989 рік); у 1989–1992 роках – президент Чехословаччини, з 1993 року – Чехії.

Вацлав Гавел народився 5 жовтня 1936 року в одній із найвідоміших празьких родин. Закінчивши у 1954 році гімназію, він вступив у Чеське вище технічне училище.

У 1957 році почав служити в армії. Військову службу проходив сапером, організував театральний колектив, у якому грав і сам, написав політизовану п'єсу про військову честь. Після демобілізації працював робітником сцени в театрі та активно продовжував писати п'єси.

Вторгнення радянських військ 21 серпня 1968 року застало Гавела у місті Ліберці. Тоді він почав працювати на місцевому радіо.

Гавел брав участь у численних акціях протесту, покликаних врятувати хоча б основні завоювання недавньої демократизації, став членом ЦК Союзу

12

письменників і очолив редколегію оновленого журналу «Обличчя», але дні його як суспільного діяча скінчилися.

Після 1968 року його п’єси були заборонені в Чехословаччині, але ставилися на багатьох європейських сценах. У 1969 році одержав австрійську державну премію з літератури.

4 січня 1977 року після кількаразових допитів Гавел потрапив у в’язницю, звідки вийшов тільки навесні – 20 травня.

У1978 році став одним із організаторів Комітету із захисту несправедливо переслідуваних та брав участь у його роботі до 29 травня 1979 року. Саме

вцей день на комітет обрушилися репресії; Гавела знову заарештували, звинуватили у спробі повалення існуючого ладу й 23 жовтня присудили до чотирьох років ув’язнення без відстрочки вироку. Гавел продовжив писати п'єси.

У1989 році був підданий ще одному, «попереджувальному» арешту. Наприкінці 1989 року Гавел став центральною фігурою відомих подій, які призвели до падіння комуністичного режиму. Після заклику Гавела 19 листопада 1989 року і з його ініціативи виник Громадський форум. Гавел як його лідер став єдиним реальним кандидатом у президенти, і 29 грудня 1989 року його обрали на цей пост.

5 липня 1990 року його переобрали на дворічний строк у ході перших вільних виборів.

Симпатизувати президенту стали менше в 1992 році, коли йшов процес поділу Чехословаччини на дві держави. Цивільний форум піддався чищенню

вході розгорнутої правими кампанії, коли колишні члени таємної поліції та бюрократи використовували фальсифіковані поліцейські архіви для усунення найбільш активних лідерів руху реформаторів першого «скликання» Празький уряд очолив В. Клаус.

Улипні 1992 року словацькі депутати наклали вето на переобрання Гавела. Зіштовхнувшись із неминучістю розпаду Чехословаччини, Гавел пішов з поста президента, не чекаючи формального закінчення строку своїх повноважень.

Прем’єр Вацлав Клаус (і не він один) попався на ту ж вудку, що й комуністична влада: здавалося, що за людською порядністю неодмінно повинна бути схована слабкість, у той час як хамство – вираження сили.

До виборів 1996 року новий партійний апарат перебував в омані, вважаючи Гавела нешкідливим мрійником із Града, необразливою «пустушкою».

На виборах 20 січня 1998 року Гавел був обраний на другий п'ятирічний термін. Очоливши чеську державу, Гавел прагнув повернути її в Європу, знову відкрити її західним сусідам. Цієї мети йому вдалося досягти. Те, що Чехія

в1999 році стала членом НАТО, – його заслуга. Гавел відстоював право та прагнення Чехії стати повноправним членом Євросоюзу. За 13 років, які він перебував на президентському посту, Гавел відвідав 59 країн, провівши в цілому за межами Чехії рік.

13

Незважаючи на те, що чеське суспільство високо цінувало заслуги Гавела, він неодноразово зазнавав критики. Найчастіше предметом критики були помилування й амністії. За 13 років Гавел оголосив три амністії. Найбільшою та найнеоднозначнішою стала амністія 1990 року, коли на волю було випущено 75 % в'язнів, тобто 15 тисяч чоловік.

Після того, як Гавел став президентом, він не написав жодної п'єси та неодноразово заявляв, що повернеться до літературної творчості на політичній пенсії.

Гавел отримав ряд чеських і міжнародних нагород. До найзначніших можна віднести німецький Хрест «За заслуги» (2000 рік), шведську премію Улофа Пальме (1990 рік) та нідерландську премію Еразма Роттердамського (1986 рік). Кілька разів був висунутий на здобуття Нобелівської премії миру. У 2003 році празьке суспільство міжнародного співробітництва нагородило Вацлава Гавела премією «За цивільні заслуги» імені Гано Еленбогена.

Бібліографічний список

1. Гавел, В. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://peoples.ru/ state/king/czech/havel/index2.html.

ІНДІРА ГАНДІ

(19 листопада 1917–31 жовтня 1984)

Індіра Ганді – прем'єр-міністр Індії (1966–1977, 1980–1984). Народилася 19 листопада 1917 року в Алахабаді. Вона отримала освіту в кращих навчальних закладах Англії, Швейцарії та Індії, навчалася в Оксфордському університеті. Коли їй виповнився 21 рік, вона вступила в партію «Індійський національний конгрес» (ІНК). Після проголошення незалежності стала офіційною співробітницею батька, відповідала за прийом іноземних делегацій.

Її політична кар'єра була успішною. У 1955 році Індіра Ганді увійшла до Центральної виборчої комісії ІНК як голова жіночої організації цієї партії. У 1959–1960 роках вона – голова ІНК. У 1964 році увійшла до уряду Шастрі як міністр інформації і радіомовлення; у липні 1964 року стала членом Національної ради оборони.

19 січня 1966 року, після смерті лідера ІНК Шастрі, була обрана лідером парламентської фракції ІНК і за традицією як лідер цієї фракції стала прем’єрміністром. У 1967 році, крім поста прем’єр-міністра, обійняла пости міністра атомної енергетики, голови Планової комісії, міністра закордонних справ.

У своїх заявах як глава уряду пані Ганді неодноразово підкреслювала необхідність збереження основних принципів політики Джавахарлала Неру, а також неучасть Індії у військових блоках підтримки миру, подальший розвиток і зміцнення дружніх радянсько-індійських відносин, здійснення планово-

14

го розвитку національних основ економіки. Виступала із засудженням агресії США у В'єтнамі.

Із 1969 по 1970 роки Індіра Ганді провела націоналізацію 14 найбільших банків. Консервативні лідери Конгресу спробували виключити її з партії. Партія розкололася на правлячий Конгрес (П) і опозиційний Конгрес (О). Втративши більшість у парламенті, Ганді призначила вибори на рік раніше терміну, і в березні 1971 року її прихильники перемогли, отримавши більше ніж дві третини голосів. Індіра Ганді знов обійняла пост прем’єр-міністра, а також пости міністра внутрішніх справ, міністра атомної енергетики і міністра інформації та радіомовлення.

Із погіршенням економічної ситуації і зростанням внутрішньої напруженості знизилася і популярність Ганді. У 1975 році вона була звинувачена судом за порушення в 1971 році закону про вибори. У відповідь Ганді ввела надзвичайний стан і внесла в конституцію зміни, які дозволяли їй зосередити владу в своїх руках. Широка незадоволеність населення надзвичайним станом і настирним прагненням уряду втілити в життя програму планування сі- м'ї призвели до поразки Ганді на виборах 1977 року. У січні 1978 року Ганді ініціювала ще один розкол у Конгресі. Конгрес-І (за «Індіру») досяг успіху на виборах до місцевих законодавчих органів, а в листопаді Ганді була обрана до парламенту. У січні 1980 року, після того, як уряд партії Джаната зазнав поразки, Ганді знову обійняла пост прем’єр-міністра.

У1984 році державні проблеми, що стояли перед Індірою Ганді, ускладнилися сепаратистськими настроями серед сикхів, які мешкають у штаті Пенджаб. Прем’єр-міністра неодноразово інформували, що сикхські екстремісти, вимагаючи відокремлення цього штату від країни, накопичують зброю і боєприпаси в «Золотому храмі» міста Амрітсар. Екстремістів необхідно було роззброїти і вигнати з храму як з політичних, так і з релігійних міркувань.

Увійськовому відношенні ця операція виявилася успішною: екстремістів вдалося вибити з храму. Але в очах громадськості Ганді дістала поразку.

Індіра Ганді не сумнівалася, що її життя в небезпеці. Прем'єр-міністру не раз пропонували прибрати з особистої охорони всіх сикхів, але це, мабуть, здавалося главі уряду зайвим.

31 жовтня прем’єр-міністр Індіра Ганді була вбита Беантом Сингхом (служив в охороні прем’єр-міністра), який мав тісні зв’язки з групою сикхських екстремістів, та його співучасником Сатвантом Сингхом.

Вибухом обурення відповіла Індія на вбивство прем’єр-міністра. Народний гнів повалився на сикхів. Всією країною прокотилася супроводжувана насильством хвиля стихійних виступів проти сикхських екстремістів. Влада намагалася захистити невинних, але протягом подальших тижнів жертвами безчинств сталі сотні жителів Пенджабу.

В історію своєї країни Індіра Ганді увійшла не тільки як перша жінка, яка очолювала протягом декількох років уряд Індії, а й як розумний та енергійний політик.

15

Бібліографічний список

1.Карусель, В. Индира – дочь Инду [Текст] / В. Карусель, И. Измайлов //

Вокруг света. – 2007. – № 8. – С. 142–151.

2.Ульяновский, Р. А. Три лидера великого народа: М. К. Ганди, Дж. Неру, И. Ганди [Текст] / Р. А. Ульяновский. – М., 1987. – 229 с.

ГАНДІ МОХАНДАС МАХАТМА

(2 жовтня1869–30 січня1948)

Мохандас Карамчанд Махатма Ганді – один із керів- никівтаідеологівнаціонально-визвольногорухуІндії.

У боротьбі за незалежність Індії М. Ганді використовував методи ненасильницького опору. Зокрема, за його ініціативи індійці вдавалися до бойкоту британських товарів і установ.

Ахимса, свадеши, сварадж і сатьяграха – чотири стовпи політичної теорії і практики Ганді. Звичайно,

політичні погляди Махатми нерозривно пов'язані з його релігійними, етичними і філософськими переконаннями.

Ахимса – це ненасильство, відсутність гніву і ненависті. Дослівно ахимса означає «невбивство», а тлумачиться так: не кривдь нікого, не допускай до себе жодної жорстокої думки, навіть якщо вона стосується людини, яку вважаєш своїм ворогом. У того, хто дотримується цього вчення, не буває ворогів. За переконаннями Ганді, тільки на основі ідеї ахимси можна досягти перемоги в політичній боротьбі. Інакше перемога з часом неминуче перетвориться на поразку.

Свадеши дослівно перекладається як «вітчизняний». Це рух за бойкот іноземних товарів. Останні десятиліття свого життя сам Ганді користувався виключно найскромнішим одягом і взуттям індійського кустарного виробництва і закликав до того ж своїх прихильників. Завдяки цьому скорочувався ринок британських і загалом європейських товарів в Індії, підтримувалися національні товаровиробники, а самі гандісти внаслідок практичного застосування принципу агаріграхи – відмови від зайвих речей – морально очищалися й удосконалювалися.

Сварадж значить «своє правління», тобто поступове впровадження у Британській Індії самоврядування аж до отримання країною повної незалежності.

Серцевиноювсієї системи політичних поглядівГанді буласатьяграха, термін, що походить від слів «сатья» – істина й «аграх» – твердість, та означає «міцно триматися істини». У перші роки після виникнення сатьяграхи Ганді пояснював її суть європейцям англійськими словами «пасивний опір», але з часом прийшов до висновку, що це словосполучення несе в собі певний негатив. Тим часом сатьяграха «не є зброєю слабкого проти сильного». За Ганді сатьяграх – людина, яка осягнула суть сатьяграхи і застосовує цей метод боротьби на практиці. Безумовнотакалюдинаморальновища, ніжїїопоненти, аотже, сильніша.

16

Сучасні норвезькі гандісти Юхан Хальтунг і Арне Несс додають до основної норми сатьяграхи: «Ти не повинен здійснювати насильство або бажати здійснити насильство жодній живій істоті, а маєш діяти або мати намір діяти тільки для її блага». Виділяють ще ряд деталізуючих норм гандізму. Ґрунтуючись на цих нормах, Ганді розробив цілий ряд форм сатьяграхи, які умовно можна розділити на «м'які», радикальні та екстремальні. До «м'яких» форм належать переговори, арбітраж, агітація, демонстрація і ультиматум. До радикальних форм Ганді зараховував страйк, економічний бойкот, масову еміграцію з регіону, де супротивник володіє найбільшою владою.

Бібліографічний список

1. Ульяновский, Р. А. Три лидера великого народа: М. К. Ганди, Дж. Неру, И. Ганди [Текст] / Р. А. Ульяновский. – М., 1987. – 229 с.

КОЛЬ ГЕЛЬМУТ

(3 квітня 1930)

Гельмут Коль – німецький політик, канцлер Федеративної Республіки Німеччина. Народився 3 квітня 1930 року в Людвіґсхафені-на-Райні у католицькій сім'ї митного чиновника.

Наприкінці Другої світової війни був призваний у ряди вермахту, але участі в бойових діях не брав. У 1950 році почав вивчати право у Франкфурті-на- Майні. В 1951 році перевівся в Гайдельберґський уні-

верситет, де й закінчив навчання 1956 року. У 1958 році одержав ступінь доктора філософії в Гайдельберґському університеті. Став членом законодавчого органу землі Райнланд-Пфальц.

У1966 році Коль став головою Християнсько-демократичного союзу (ХДС) землі Райнланд-Пфальц, у 1969 році – міністр-президентом (головою виконавчої влади) Німеччини і членом бундесрату (верхньої палати парламенту), у 1973 році – головою ХДС. У 1975 році Коль був переобраний на посаду голови виконавчої влади; у 1976 році після загальнонаціональних виборів залишив цю посаду, щоб очолити фракцію ХДС у Бундестагу. У 1976 році ХДС була близька до перемоги над коаліцією на чолі з Гельмутом Шмідтом.

Ужовтні 1982 року Шмідту не вдалося зберегти коаліцію в Бундестазі, і Коль як лідер ХДС став канцлером у коаліційному уряді ХДС/ХСС–Вільна демократична партія (ВДП). У 1983 році коаліція ХДС/ХСС–ВДП здобула перемогу на виборах. У 1983 році вибухнула криза, пов’язана з розміщенням на території Західної Німеччини ядерної зброї, у 1984 році пройшов семитижневий страйк у машинобудівній і металургійній промисловості. У 1987 році на загальнонаціональних виборах коаліція ХДС/ХСС–ВДП знову одержала більшість голосів.

Після того, як СРСР у 1989–1990 роках був вимушений піти зі Східної

17

Європи, Коль виступив з ініціативою про возз'єднання Німеччини, що й відбулося у жовтні 1990 року. Очолювана ним коаліція в грудні 1990 року на перших після 1933 року загальнонімецьких виборах була обрана в парламент, одержавши значну перевагу. Перед урядом Коля постали проблеми масового безробіття в Східній Німеччині, відродження діяльності ультраправих і неонацистських угрупувань, які виступали проти присутності в країні іноземних робітників та іммігрантів. Коль підтримував розширення Європейського Союзу, у грудні 1991 року беззастережно підтримав Маастрихтські угоди. У 1994 році коаліція Християнсько-демократичного союзу (ХДС) і Християн- сько-соціального союзу (ХСС)–ВДП перемогла на загальнонаціональних виборах із незначною перевагою.

31 жовтня 1996 року виповнилося 5 145 днів з моменту першого обрання Коля канцлером. Тоді він побив рекорд Конрада Аденауера за тривалістю перебування на цій посаді.

Бібліографічний список

1. Коль, Г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://krugosvet.ru/ enc/istoriya/KOL_GELMUT.html.

ДЕ ГОЛЛЬ ШАРЛЬ

(22 листопада 1890–9 листопада 1970)

Шарль Андре Жозеф Марі де Голль – французький генерал, перший президент П’ятої республіки у 1958–1969 роках.

Де Голль народився в аристократичній сім’ї. У 1912 році закінчив військове училище Сен-Сір. Воював на фронтах Першої світової війни у 1914–1918 роках, потрапив у полон, був звільнений у 1918 році. Після висадки англо-американських військ у Північній Африці в

червні 1943 року в місті Алжир був створений Французький комітет національного звільнення (ФКНЗ). Де Голль був призначений його співголовою, а потім і одноосібним головою. У червні 1944 року ФКНЗ був перейменований у Тимчасовий уряд Французької республіки. Де Голль став його першим головою.

Усічні 1946 року де Голль покинув пост прем’єр-міністра. Того ж року

уФранції була встановлена Четверта республіка. У 1947 році де Голль знову включається в політичне життя Франції. Він засновує Об'єднання французького народу (ОФН). У його ряди вступив 1 мільйон чоловік. У 1953 році де Голль розпустив ОФН і відійшов від політики.

Алжирська криза 1958 року (боротьба Алжиру за незалежність від Франції) проклала де Голлю дорогу до влади. Під його безпосереднім керівництвом була розроблена Конституція 1958 року, яка значно розширила прерогативи президента країни (виконавчої влади) за рахунок парламенту. Так почала свою історію П'ята республіка, що існує й донині. Де Голль був

18

обраний її першим президентом на семирічний термін. Де Голль твердо проводив курс на самовизначення Алжиру, не дивлячись на серйозні протидії (заколоти французької армії й ультраколоніалістів у 1960–1961 роках, терористична діяльність ОАС, ряд замахів на де Голля).

У жовтні того ж року на загальному референдумі була прийнята найважливіша поправка до Конституції 1958 років – про вибори президента республіки загальним голосуванням. На її основі в 1965 році де Голль був переобраний президентом на новий семирічний термін. Президент у 1966 році вивів Францію з військової організації НАТО. У квітні 1969 року де Голль добровільно пішов у відставку внаслідок широких соціальних протестів «Червоного травня» 1968 року.

Шарль де Голль помер 9 листопада 1970 року.

Бібліографічний список

1.Арзаканян М. Ц. Шарль де Голль [Текст] / М. Ц. Арзаканян // Вопросы истории. – 1991. – № 2–3. – С. 37– 61.

2.Молчанов, Н. И. Де Голль [Текст] / Н. И. Молчанов. – М., 2003. – 512 с.

ДЕЛОР ЖАК

(20 липня 1925)

Жак Люсьєн Жан Делор – французький економіст і політик, видатний європейський діяч, президент Європейської Комісії (1985–1995).

Свою професійну діяльність почав у Центральному банку Франції, де працював з 1945 року і піднявся від простого службовця до одного з керівників. Роботу в банку поєднував з активною дослідницькою діяльністю в найбільших університетах Франції. Також був

економічним радником прем’єр-міністра Франції Шабан-Дельмаса. У 1973 році вступив у Соціалістичну партію Франції. Був міністром економіки і фінансів Франції (1981–1984), головою Європейської комісії (1985–1995). З його ім'ям пов'язаний новий етап європейської інтеграції.

Після розширення повноважень переїхав до Брюсселя. До того, як вступити до Соціалістичної партії в 1973 році, працював радником з соціальних питань прем'єр-міністра Жака Шабан-Делма. Обіймав пост міністра економіки і фінансів (пізніше відповідав за бюджет) в адміністрації президента Міттерана в 1981–1984 роках, контролюючи виконання програми «Строгої економії» з червня 1982 року.

Після того, як Делора не обрали на пост прем'єр-міністра, він залишив Кабінет, щоб стати президентом Європейської комісії.

Розроблена під його керівництвом у 1985 році «Програма 1992» дозволила Європейському союзу розпочати створення єдиного внутрішнього ринку, прийнятий у 1986 році Єдиний європейський акт істотно змінив інституційну

19

структуру співтовариств і процес ухвалення рішень в них, знаменитий «План Делора» дозволив європейцям почати вирішення задачі історичного масштабу – введення єдиної європейської валюти.

Працюючи на посаді президента Європейської комісії у 1984–1994 роках, здійснював контроль за проведенням важливої бюджетної реформи і рухом до вільного ринку.

Не зважаючи на деяку критику з приводу надмірно федералістських поглядів, президентство Делора в цілому проходило успішно. Зокрема, успішними були контроль за проведенням кінцевої ратифікації і виконанням Маастрихського договору про Європейський Союз та участь в Уругвайському раунді переговорів з укладення Загального договору про тарифи і торгівлю, підписаного в 1993 році.

Зараз Ж. Делор є президентом асоціації «Наша Європа» і президентом Міжнародної комісії ЮНЕСКО з проблем освіти у XXI столітті.

Жак Делор – автор декількох сотень наукових і публіцистичних статей з питань європейської валютно-фінансової інтеграції. Його мемуари було перекладено багатьма мовами і вони є важливим джерелом для дослідників в галузі історії Європи, теорії і практики інтеграційних процесів. Його дочка – Мартін Обрі – перший секретар Соціалістичної партії Франції.

Бібліографічний список

1. Делор, Ж. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://astrovips.com/ astro/ru/person/21339/3.html.

ДЖОНСОН ЛІНДОН

(27 серпня 1908 – 22 січня 1973)

Ліндон Джонсон (повне ім’я Ліндон Бейнс Джонсон) – американський державний діяч, 36-й президент США (1963–1969 від Демократичної партії). Син фермера, Ліндон закінчив педагогічний коледж (1930 рік) і викладав у школі в Х'юстоні. З 1931 року він був активістом Демократичної партії, у 1949 році виборов місце

всенаті США (1949–1961). У 1950-х роках Джонсон був лідером демократів у сенаті і висувався на провідні ролі

вДемократичній партії. У 1954 році він став наймолодшим лідером більшості в сенаті в історії країни. У 1960 році Джонсон погодився балотуватися на посаду віце-президента в одному списку з популярним політиком Джоном Кеннеді і в січні 1961 року обійняв посаду віце-президента США.

Ставши президентом США після вбивства Кеннеді в листопаді 1963 року, Ліндон Джонсон зберіг колишній кабінет міністрів і урядовий апарат, продовжив суспільно-політичні програми свого попередника. Тоді ж він почав реалізовувати власні проекти, досяг ухвалення нового закону про громадянські права, почав реалізацію програми по боротьбі з бідністю. На президентських

20