1488

– опорні – складають систему опорних сигналів, їх подають у вигляді схем, таблиць, наочних конструкцій, що замінюють основні положення теми; підготовка таких конспектів передбачає детальне опрацювання матеріалу.

Зверніть увагу!

Деякі зауваги до складання конспекту:

–під час прочитання чи прослуховування тексту слід звертати увагу на опорні слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове навантаження (так звані «вузлики на пам’ять»); вибір ключових моментів залежить від мети конспектування, власних знань, особистих зацікавлень, можливостей пам’яті;

–поділити текст на логічно-смислові частини під час повторного читання;

–під час конспектування тексту великого розміру на полях вказувати сторінки книжки, з яких законспектовано основні положення;

–система конспектування (ведення записів) має відповідати одній із найголовніших вимог – бути стислою, зрозумілою.

Анотування і реферування наукових текстів

Анотацією називають короткий огляд змісту книги, статті часто з критичною оцінкою її. Анотації від інших вторинних текстів відрізняються компактністю (до 500 друкованих знаків) і лаконічністю, оскільки подають загальне уявлення про зміст джерела, але не розкривають його подробиць.

Анотування – це процес аналітико-синтетичного опрацювання наукового документа, мета якого – отримання узагальненої характеристики його логічної структури та змісту. Об’єктами анотування можуть бути наукова стаття, монографія, дисертація, підручники, наукові посібники, методичні матеріали, словники тощо. Розміщують анотацію на звороті титульної сторінки. Анотації на статті пишуть українською, російською та англійською мовами.

Анотації виконують такі функції: сигнальну (подається основний зміст документа, його призначення,що дає можливість вирішити, чи варто звертатися до повного тексту); пошукову (анотація використовується в інфор- маційно-пошукових, зокрема автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).

За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні. Довідкова анотація уточнює заголовок і подає відомості про автора, зміст, жанр документа, що відсутні в бібліографічному описі. Рекомендаційна анотація покликана зацікавити, привернути увагу, переконати в необхідності прочитання документа, у ній наявні практичні рекомендації, методичні поради. Мова доступна, зрозуміла, а обсяг ширший за довідкову.

За кількістю анотованих документів розрізняють анотації монографічні та зведені (групові). Монографічна анотація складається на один документ. Групова анотація об’єднує кілька близьких за змістом (чи за якоюсь іншою ознакою) документів, що дозволяє показати в них загальне й особливе. Може містити характеристику кількох творів одного або різних авторів, творів одного жанру. До групових також належать анотації на один документ, якщо в них вказані дані про інші джерела, пов’язані з анотованим документом.

41

За обсягом та глибиною розрізняють анотації пояснювальні, описові та реферативні. Пояснювальні анотації, що складаються із кількох слів чи од- ного-двох речень, лише розкривають недостатньо інформативний заголовок документа. Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на запитання: «Про що повідомляється в документі?». Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два запитання: «Про що повідомляється в основному документі?» і «Що саме з даного приводу повідомляється?». Реферативні анотації наближаються до рефератів. Однак об’єктами анотування, на відміну від об’єктів реферування, можуть бути будь-які документи.

За виконанням анотації бувають авторськими і неавторськими (скла-

деними редакторами, бібліографами).

Головними структурними елементами анотації є: вступ – вихідні дані джерела (бібліографічний опис: назва, жанр, автор, місце і рік видання, обсяг, ілюстрації); основна частина – перелік ключових проблем (за розділами, параграфами); завершальна частина – актуальність та адресованість джерела.

Показниками рівня якості анотації є стислість і точність інформації, відповідність чинним мовним нормам. Найпоширеніша помилка під час складання – надлишковість інформації (повтори, невдалі вислови, зайві фрази, складні конструкції). Наукова термінологія має бути загальноприйнятою.

Зверніть увагу! Мовні кліше анотації

Процес написання анотації передбачає три етапи. На першому етапі визначається актуальність, точність, достовірність, повнота інформації. Вив-

42

чення документа починається з ознайомлення із заголовком, вступом чи передмовою, змістом, рубриками в тексті, висновками. На другому етапі слід визначити основну тему, проблему, об’єкт, мету роботи, її результати. Третім етапом є узагальнення суттєвої інформації та написання тексту анотації.

Зразок анотації:

Орфографічний словник української мови: Близько 125 000 слів / Уклад.: С. І. Головащук та ін. – 2-ге вид., випр. і допов. – К: Довіра, 1999. – 989 с.

Нове видання орфографічного словника української мови відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, включаючи й найновіші запозичення.

Крім загальновживаної лексики, словник містить найпоширенішу термінологію, географічні назви. Написання слів, їх наголошування та відмінювання повнозначних частин мови узгоджено з новим українським правописом.

Словник розраховано на широке коло користувачів: викладачів і студентів вищих та середніх навчальних закладів, учителів та учнів шкіл, адміністративних працівників, ділових людей, письменників, учених, працівників культури тощо.

Реферат – це скорочений виклад змісту первинного документа (чи його частини) з основними фактичними результатами і висновками.

Реферування – аналітико-синтетичне опрацювання наукового джерела (статті, монографії), аналіз його основних положень, фактів, результатів, висновків. Має на меті скорочення обсягу первинного документа при збереженні його основного змісту. Реферування широко використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Основні функції реферату:

інформаційна – реферат подає інформацію про певний документ, позбавляє необхідності знайомитися з повним текстом документа в тому разі, коли він для читача має другорядне значення;

пошукова – реферат використовується в інформаційно-пошукових, автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів.

Реферати класифікують за кількома ознаками:

1)за належністю до певної галузі знань – реферати із суспільних, гуманітарних, природничих, технічних, точних та інших галузевих наук;

2)за способом характеристики первинного документа – загальні реферати (реферати-конспекти), що послідовно передають у загальному вигляді зміст усього документа; спеціалізовані (проблемно-орієнтовані) реферати,

що акцентують увагу читача на окремих темах або проблемах документа;

3)за кількістю джерел реферування – монографічні, в основу яких покладений один документ; реферати-фрагменти, складені на окрему частину документа (розділ, підрозділ, параграф); оглядові (зведені, групові) реферати, складені на основі кількох або цілої низки тематично споріднених праць;

4)за формою викладу – текстові, табличні, ілюстровані, змішані;

5)за укладачем (автором) реферату – авторські (автореферати), написані самим автором дисертації, монографії; неавторські, складені працівниками реферативної чи інформаційно-бібліографічної служби.

43

Об’єктами реферування виступають: наукові статті (теоретичні, експериментальні, методичні, описові); книги та розділи із них (монографії, збірники праць); патентні документи; депоновані рукописи.

Не підлягають реферуванню: стандарти, технічні описи, інструкції, прейскуранти, каталоги устаткування, довідкові видання (енциклопедії, словники, довідники), інформаційні та бібліографічні видання.

Процес написання реферату має такі етапи: вибір теми дослідження та її формулювання; підбір необхідної літератури; опрацювання дібраної літератури; складання плану реферату; написання й редагування тексту реферату; оформлення реферату.

Складові реферату:

1.Титульна сторінка.

2.План (складається зі вступу, двох або більше розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків (ілюстрацій, таблиць, схем, документів) – за необхідності).

3.Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.

4.Список використаної літератури.

Зразок титульної сторінки реферату:

Міністерство освіти і науки України Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту

імені академіка В. Лазаряна

Кафедра українознавства

Реферат на тему: СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК НАУКОВОГО СТИЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Виконав: студент 544 групи Петренко Василь Семенович Науковий керівник – доц. Марченко Л. М.

Дніпропетровськ 2013

Текст реферату має вирізнятися зрозумілістю і конкретністю, чіткістю, лаконічністю. У ньому не повинні вживатися громіздкі речення, складні конструкції, звороти, що ускладнюють сприйняття змісту.

Під час написання рефератів рекомендують використовувати такі способи викладу тексту: цитування, тобто дослівне відтворення фрагментів тексту; перефразування, що передбачає часткову зміну (скорочення, об’єднання, групування) окремих фрагментів тексту; заміщення, тобто заміна фрагмента тексту (речення чи його частини), якщо це не спотворює змісту документа, словами такі, подібні, вищезазначені, розглянуті попередньо;

опущення, що полягає у пропуску слова чи виразу без перекручення смислу; суміщення, коли два чи кілька речень об’єднують в одне.

44

Основні правила бібліографічного опису джерел

Бібліографічний опис – це сукупність видавничих відомостей про цитоване, згадане чи аналізоване у тексті наукове джерело, необхідних для загальної характеристики, ідентифікації та пошуку.

Дослідник зобов’язаний подавати посилання на всі джерела чи матеріали, які згадуються в науковому тексті, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляються проблеми, завдання чи вирішуються питання, поставлені у статті, монографії, дисертації, дипломній роботі тощо. Це дає змогу відшукати подібний документ і перевірити точність указаних даних, з’ясувати інформацію, обставини виникнення ідеї чи контексту.

Бібліографічний опис оформлюється згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання». Загальна методика складання бібліографічного опису передбачає певні прийоми та правила:

–опис найчастіше складають мовою тексту видання або мовою місця видання, а про мову тексту документа повідомляють окремо;

–мова опису має відповідати сучасним нормам орфографії;

–елементи опису відокремлюють роздідовими знаками за правилами синтаксису та пунктуації;

–числівники наводять у такій формі, в якій їх зафіксовано у виданні;

–арабськими цифрами позначають дату виходу джерела, повторне видання, випуск чи номер багатотомних та серійних видань;

–кількісні числівники записують без закінчень: У 2 т. (У двох томах);

упорядкових через дефіс подають закінчення: 4-те вид. (четверте видання);

–в описах допустимі нормативні скорочення слів.

Правила складання бібліографічного опису:

1.Автор (прізвище, ініціали); якщо кілька авторів, то їх прізвища та ініціали зазначають через кому; якщо авторів чотири і більше, то можна вказувати лише першого (до чи після назви книги), а далі зазначити «та ін.».

2.Назва книги (без скорочень і лапок); двокрапка; підзаголовок (жанр:

підручник, навчальний посібник, методичні матеріали); крапка; тире.

3.Додаткові відомості: том, частина, випуск – скорочено (Т., Ч., Вип.); цифра тому, частини, випуску; крапка; тире; слово «Видання» – з великої літери, скорочено; порядковий номер видання (Вид. 2-ге); крапка; тире.

4.Відомості про місце і дату видання: місто – з великої літери скороче-

но – Москва (М.), Санкт-Перербург (СПб.), Київ (К.), Харків (Х.); усі інші мі-

ста – повністю: Донецьк, Мінськ; двокрапка; назва видавництва з великої літери без лапок; кома; рік видання без слова «рік» чи «р.»; крапка; тире.

5.Загальна кількість сторінок: число та слово «сторінка» скорочено

(350 с.); якщо вказують конкретні сторінки, то спочатку подають скорочено слово «сторінка» з великої літери, а далі через дефіс початкову й кінцеву сторінки роботи (С. 46-57).

45

Перелік бібліографічних описів складає бібліографію, тобто список літератури з певного питання, який подається в кінці тексту. Бібліографія слугує для поглиблення і розширення знань із певної галузі і відповідно до мети буває реєстраційна (знайомить читача з назвами усіх книг із певного питання), рекомендаційна (містить назви книг, які автор радить прочитати), як список використаної літератури (містить перелік книг, на які посилається автор).

Порядок розміщення назв книг може бути алфавітним (за першою літерою прізвищ авторів чи назв усіх творів), хронологічним (за роками видання; його використовують зазвичай у працях історичного спрямування), тематичним (за жанрами робіт: монографії, підручники, статті, стандарти тощо; у межах розділу джерела подають за абеткою), за ступенем використання (у послідовності згадки про них у роботі; застосовують у доповідях, статтях, де кількість джерел невелика).

Приклади оформлення бібліографічних описів:

1.Однотомні видання:

1) книги одного-трьох авторів:

Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К.: Українська книга, 1997. – 335 с.

Шевчук С. В., Лобода Т. М. Українська мова на щодень, на щомить (для державних службовців): Навч. посіб. – К.: Атіка, 2004. – 392 с.

2) книги чотирьох і більше авторів:

Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С. П. Бибик, І. Л. Михно, Л. О. Пустовіт, Г. М. Сюта. – К.: Довіра; УНВЦ «Рідна мова», 1999. – 507 с. (або: Бибик С. П., Михно І. Л., Пустовіт Л. О., Сюта Г. М. Універсальний довідник-практикум з ділових паперів. – К.: Довіра; УНВЦ «Рідна мова», 1999. – 507 с.; або: Бибик С. П. та ін. Універсальний довідникпрактикум з ділових паперів. – К.: Довіра; УНВЦ «Рідна мова», 1999. – 507 с.; або: Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С. П. Бибик, та ін. – К.: Довіра; УНВЦ «Рідна мова», 1999. – 507 с.)

3) колективний автор:

Український правопис / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні, Ін-т української мови. – Стереотип. вид. – К.: Наукова думка, 2002. –

240с.

2.Офіційні матеріали:

Про внесення змін до Правил користування послугами поштового зв’язку: Постанова Кабінету Міністрів України // Офіційний вісник України. – 2000.

–№ 41. – Ст. 1748.

3.Багатотомні видання:

1) видання в цілому:

Словник синонімів української мови: У 2 т. / А. А. Бурячок та ін. – К.: На-

укова думка, 1999-2000.

46

2) окремий том:

Новий словник української мови: У 4 т. / В. В. Яременко, О. М. Сліпушко.

– К.: Аконіт. – Т. 3. – 1998. – 928 с.

4. Складова частина книги:

Білоус М. Заговори, щоб я тебе побачив // Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За ред. О. Сербенської. – Львів:

Світ, 1994. – С. 19-23.

5. Складова частина серійного видання:

1) стаття в газеті:

Дзюба І. Культура – це самовідтворення нації в часі і просторі // Літературна Україна. – 2000. – 13 квітня. – С. 3.

2) стаття в журналі:

Городенська К. Нові явища та процеси в українському словотворенні на тлі словотвірних норм // Дивослово. – 2013. – № 6. – С. 34-38.

3) стаття в науковому збірнику:

Бондаренко О. В. Структурно-семантичні параметри словотвірного гнізда з вершиною золот-(-о) // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб. наук. праць. – К., 2002. – Вип. 3. – С. 42-53.

4) матеріали конференцій:

Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість: Зб матеріалів Всеукр. наук.-практ. конф., Київ, 22-23 квітня 2002 р.: У 2 т. / Редкол.: М. І. Шкіль (відпов. ред.) та ін. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – Т. 2. –

С. 358.

6. Електронні носії:

Великий довідник школяра [Електрон. версія] / Національна мультимедійна компанія. – К.: Видавничий дім «Школа», 2003. – (CD-ROM).

Українська мова в Інтернеті – http: // www.novamova.com.ua

ЗАНЯТТЯ 15. ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ НАУКОВИХ ТЕКСТІВ

Форми і види перекладу. Буквальний, адекватний, реферативний, анотаційний переклади

Переклад як вид мовленнєвої діяльності бере початок у глибокій давнині. Він завжди відігравав суттєву роль у розвитку культури та науки окремих націй і цивілізації в цілому. Із середини ХХ ст. перекладацька діяльність набула величезного розвитку завдяки інтенсифікації міжнародних контактів.

В умовах інформаційного суспільства розвиток науки і техніки тісно пов’язаний з обміном інформацією між фахівцями різних країн. Постійно зростають обсяги наукової інформації, які потребують негайного оброблення, бо вони швидко втрачають свою актуальність і цінність.

47

Переклад – це процес відтворення письмового тексту чи усного вислову засобами іншої мови, а також результат цього процесу.

Процес перекладання охоплює такі етапи:

1)зорове чи слухове сприймання інформації чужою мовою, усвідомлення

їїзмісту;

2)аналіз інформації мовою оригіналу і синтез рідною мовою;

3)відтворення змісту рідною мовою.

Головне завдання перекладу – точно відтворити оригінал, а не просто механічно передати сукупність слів, фраз. Тому перекладають не слова чи граматичні конструкції мови оригіналу, а його зміст. За свідченням фахівців, немає неперекладних матеріалів, є складні для перекладу тексти. Труднощі під час перекладання пов’язані з недостатнім знанням мови оригіналу, мови, якою перекладають, або відсутністю в цій мові готових відповідників.

Види перекладу:

1.За формою переклад буває усний і письмовий. Усний переклад використовують для безпосереднього обміну інформацією між фахівцями під час укладання контрактів, на виставках, міжнародних науково-технічних конференціях, симпозіумах, на лекціях, під час доповідей тощо. Усний переклад роблять негайно, не маючи можливості послуговуватися словниками, тому він потребує досконалого володіння мовою. Письмовий переклад є більш точним, повним, для його здійснення відводиться більше часу, він передбачає детальне ознайомлення з текстом, використання словників.

Усний переклад може бути послідовним або синхронним. Послідовний переклад – це переклад тексту для великої аудиторії після його прослуховування, здійснюється у паузах після логічно завершених частин, щоб був зрозумілий контекст. Синхронний переклад робить перекладач-професіонал одночасно з отриманням усного повідомлення для однієї чи кількох осіб.

2.За способом перекладу розрізняють:

Буквальний переклад – його називають ще дослівним, у ньому можуть зберігатися порядок слів та граматичні конструкції, не властиві мові, якою перекладають, наприклад: Ваш проект самый интересный. – Ваш проект самий цікавий (треба – найцікавіший). Я считаю, что Вы правы. – Я рахую, що Ви праві (треба – Я вважаю, що Ви маєте рацію).

Адекватний переклад точно передає зміст оригіналу, його стиль і відповідає усім нормам літературної мови. Наприклад: Предоставленные бумаги к делу не относятся. – Подані папери не стосуються справи.

Автоматизований (комп’ютерний) переклад є зручним, якщо необхід-

но швидко ознайомитися зі змістом оригіналу (перекладання однієї сторінки тексту здійснюється за 1-2 секунди). Проте переклад, виконаний комп’ютером, потребує редагування, бо майже завжди містить помилки лексичного, граматичного та стилістичного характеру, наприклад, у текстах за-

лізничної тематики: грузовые станции делятся на погрузочные, выгрузочные, погрузочно-выгрузочные – вантажні станції поділяються на занурювальні,

48

винурювальні та занурювально-винурювальні; скорый поезд – негайний по-

тяг. Перекладання є важким завданням для комп’ютера, оскільки вимагає не заміни слів однієї мови словами іншої, а відтворення думок у повному обсязі, з усіма відтінками, тому проблема створення систем досконалого машинного перекладу є частиною проблеми створення штучного інтелекту. Перекладений комп’ютером текст слід перевірити, звернути особливу увагу на власні назви, терміни, багатозначні слова, пароніми, омоніми, граматичні форми.

3. За змістом виділяють такі різновиди перекладів:

–суспільно-політичний, тобто переклад суспільно-політичних текстів: виступів та заяв політичних діячів, інтерв’ю, матеріалів прес-конференцій, дипломатичних документів, наукових праць із політології, соціології тощо;

–художній, тобто переклад творів художньої літератури (поезії, прози, драми); він дає змогу долучатися до скарбів світової літератури, а також сприяє популяризації національної культури (твори світової класики українською перекладали Леся Українка, Іван Франко, Микола Зеров, Борис Тен, Максим Рильський, Микола Лукаш, Григорій Кочур та ін.);

–науковий (науково-технічний) – переклад, який використовують для обміну науково-технічною інформацією; для того, щоб він був точним, літературно грамотним, слід застосовувати таку схему перекладу: іншомовний термін → поняття → український термін, а не іншомовний термін → український термін (наприклад: юбка изолятора → навислі краї → острішок ізолятора (а не спідниця ізолятора)).

Різновидами науково-технічного перекладу є:

Повний переклад – це переклад іншомовного наукового тексту цілком, зі збереженням стуктури роботи. Його здійснюють за такими етапами: читання всього тексту з метою усвідомлення змісту; поділ тексту на змістовні логічні частини, їх переклад; редагування тексту (перевірка на відповідність нормам літературної мови, логічність викладу, усунення повторів, тавтології).

Реферативний переклад – 1) письмовий переклад заздалегідь відібраних частин оригіналу, що складають зв’язний текст; 2) виклад основних положень змісту оригіналу, що супроводжується висновками й оцінюванням. Реферативний переклад у 5-10 і більше разів коротший за оригінал.

Робота над першим різновидом реферативного перекладу передбачає такі етапи: ознайомлення з оригіналом; виділення основного і другорядного (відступи, повтори, екскурси в суміжні галузі); усування нелогічності; переклад основної частини. Реферативний переклад другого виду відбувається за такою схемою: докладне вивчення оригіналу; стислий виклад змісту за власним планом; формулювання висновків, можливе висловлення оцінки.

Анотаційний переклад – це стисла характеристика змісту оригіналу, що іноді містить критичну оцінку. Такий переклад дає уявлення про характер роботи (монографія, стаття, науково-популярна книга), про її структуру (які питання розглянуто, у якій послідовності, висновки), про призначення, актуальність. Обсяг анотації не може перевищувати 500 друкованих знаків.

49

Зверніть увагу!

У наукових текстах часто вживають так звані кліше, які структурують текст. Їх переклад із російської мови має відповідати нормі української:

Перекладні фахові словники

У піднесенні культури фахової мови надзвичайно велику роль відіграють словники різних типів і призначення. Перекладні, або двомовні словники (передусім іншомовно-українські) цінні тим, що суттєво допомагають під час добору синонімів, фразеологізмів чи усталених словосполучень рідної мови.

Наведемо приклади словників із різних галузей знань:

Залізнична галузь

1.Ватуля Л. П., Фоменко В. С. Російсько-український словник залізничних термінів / За ред. Ю. В. Соболева. – 2-ге вид., випр. й доп. – К.: Транспорт України, 2000. – 484 с.

2.Малий російсько-український словник термінів залізничного ранспорту / Укл.: Г. Шрамко, В. Кибальчич. – К.: Транспорт України, 1992. – 48 с.

3.Російсько-український термінологічний словник: Вагони та вагонне господарство. Локомотиви / Б. Є. Боднар, О. О. Бочарова, В. В. Колбун. – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту залізн. трансп. ім. акад. В. Лазаряна, 2005. – 164 с.

Математика. Техніка. Інформаційно-комп’ютерні технології

1. Англійсько-український словник з математики та кібернетики / Укл.: Є. Мейнарович, М. Кратко. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2010. – 568 с.

2.Англійсько-український словник термінів з мультимедійних технологій / Укл. Б. Рицар. – (Термінографічна серія «СловоСвіт», готується до друку).

3.Англо-український словник з інформатики та математики. – Львів: Українські технології, 2004. – 256 с.

4.Великий російсько-український політехнічний словник: Близько 160 000 слів та словосполучень / О. С. Благовєщенський, С. А. Лунєв, М. В. Смульська, Ф. П. Ухтинський; За ред. О. С. Благовєщенського. – К.: Видав. дім «Чумацький Шлях», 2002. – 749 с.

5.Войналович О., Моргунюк В. Російсько-український словник наукової і технічної мови (термінологія процесових понять). – К.: Вирій, Сталкер, 1997. – 256 с.

50