Українські землі у складі Литви та Польщі

Україна у переддень Хмельниччини Цей спокій, однак, був відносним, і не тільки через спорадичні (хай і незначні за своїми масштабами) селянські та міщанські виступи, ніби шар попелу жевріючі вуглини вкривав ті суперечності, що, врешті-решт, вибухнули грандіозною Визвольною війною. Саме на зламі 30-40-х рр. XVII ст. уповні виразними стали наслідки політики правлячих кіл Корони, в межах якої було об'єднано практично увесь масив українських земель. За 70 з лишком років, на очах двох-трьох поколінь, відбулися глибокі зрушення у соціальному, економічному, духовному житті, яке енергійно перебудовувалося на польський взірець. Провідником цих змін стала рухлива польська шляхта, котра активно просувалася на Східну Україну. За даними подимних тарифів, наприкінці 20-х — початку 40-х рр. XVII ст. в її руках опинилося вже близько 30% приватновласницького земельного фонду Волині, Київщини та Брацлавщини, причому це були здебільшого великі латифундії, що формувалися з королівських роздач, купівлі, шлюбів з місцевою знаттю. Дещо іншою була ситуація на «рекуперованій» («поверненій» Польщі) Сіверщині. Спустошена численними війнами, вона являла собою невичерпне джерело земельних пожалувань для дрібної й середньої шляхти. Залучення цих обширів (як і земель Південної України) до господарського обігу було, безперечно, явищем позитивним. Однак водночас поширювалися характерні для Польщі форми аграрних відносин, що значно збільшувало відбутковий тягар. Сучасник зазначав: «Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана... та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають... Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть... Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни ніби перебувають у чистилищі)». Ця влучна характеристика, що нині вже стала хрестоматійною, належить перу розумної та спостережливої людини—французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана, який упродовж 17 років ніс службу в коронному війську на Україні, покинувши її перед самою Визвольною війною. У своєму «Описі України», створеному на основі власних вражень і вперше опублікованому 1651 р., Боплан лише побіжно згадує про закладення ним Кодацького замку, невдовзі зруйнованого «якимсь Сулимою», участь у битві під Кумейками, осадження слобід на півдні України, «що стали начебто колоніями, з яких за короткий час утворилося понад тисячу сіл». Пером Боплана водила не надія на винагороду від польського короля, посланням якому відкривається «Опис України», а жвавий інтерес до «цієї гарної й рідкісної країни», її народу, звичаїв, історії. Це й обумовлює цінність «Опису» як історичного джерела, примушує прислухатися до свідчень французького дворянина, котрий вів суворе трудове життя, «перекопуючи землю, відливаючи гармати і палячи порох». Він зауважив, що «польська шляхта досить покірна і послужлива перед вищими..., люб'язна і привітна з рівними собі співвітчизниками, але дуже зверхня і нетерпима по відношенню до нижчих за себе». Ще дошкульнішою є характеристика української («руської») шляхти, яка «наслідує польській і, схоже, соромиться того, що належить до іншої, аніж римська, віри, щоденно переходячи до неї, хоча вся знать і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри» («яку по-своєму називають руською»). За цими словами — розкол «українного» суспільства, спричинений появою культурно-релігійної альтернативи, нестримний потяг знаті до нового, західноєвропейського, стилю життя, відмова від «руської» віри, а відтак — і від «руськості», розщеплення етнічної свідомості за формулою: «русин за походженням, поляк за національністю». Чимало сучасників сприймало це як національну трагедію. Згадаймо хоча б Мелетія Смотрицького, котрий 1610 р. у своєму «Треносі» гірко оплакав відступництво від православ'я української аристократії, — передусім, славетного роду Острозьких, що був, за словами автора, безцінним каменем у короні православної церкви, перевершуючи всі інші блиском своєї старожитної віри. І справді, є щось символічне в долі «острозької спадщини»: онука Василя-Костянтина Острозького Анна-Алоїза Ходкевич заснувала на місці Острозької школи єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки батька, Олександра Острозького, перетворивши цю процедуру на своєрідне театралізоване дійство. За свідченням місцевого літописця, «загробний» голос князя просив, щоб його було обернено на католика, бо «віра ліпша римська». Однак не менш символічно й те, що сам «Тренос» написано польською мовою (втім, як і багато інших антиуніатських творів), а його автор, син ректора Острозької школи Герасима Смотрицького, здобув освіту в єзуїтському колегіумі та кількох західноєвропейських університетах. Нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Проповідь національної ізоляції, «культурного старовірства», з якою виступив наприкінці XVI ст. пристрасний полеміст, афонський чернець Іван Вишенський, практично не знайшла своїх адептів. Традиційному церковно-схоластичному вихованню, яке обстоював Вишенський, було протиставлено викладання «семи вільних мистецтв», запроваджене, за європейським взірцем, спочатку в Острозі, а потім — у братських школах. Наступним кроком стало створення Петром Могилою 1632 р. на основі школи Київського Богоявленського братства колегіуму (знаного як Києво-Могилянський), де традиційну для братських шкіл грецьку мову потіснила латинь, котра у Речі Посполитій мала не лише освітнє, а, передусім, практичне значення — як мова судочинства, діловодства тощо. З виникненням колегіуму (який сучасники, за свідченням Боплана, вважали «університетом або академією») за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури, де гуртувалися найкращі інтелектуальні сили суспільства. Наступ католицизму на «руську» віру активізував національну свідомість тогочасної людності, викликавши своєрідну «захисну реакцію» — пошуки своїх етнічних коренів, інтерес до минулого. Водночас саме тут виразно далася взнаки духовна стагнація попередніх століть — коли той же Боплан захотів «дослідити історію русів, щоб дещо довідатися про давні часи цих місцевостей», то, «розпитавши кількох найученіших з-поміж них», почув лише нарікання на «великі й тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю» та призвели до загибелі бібліотек. Не дивно, що пошук свого історичного «я», врешті-решт, привів українську духовну еліту до активного використання здобутків польської та частково московської історичної думки, які й були покладені в основу національної історіографії. Найсприятливіші умови для поширення московських ідеологем склалися у 20-х рр. XVII ст., коли окремі церковні ієрархи (до митрополита включно), монастирі та братства через нестатки були змушені звертатися до царя і патріарха за допомогою («милостинею»), наголошуючи на спільності віри й походження. Як серед вищого духовенства, так і серед козацтва дедалі популярнішою ставала ідея переходу «під государеву руку». Та з прийняттям «Статей для заспокоєння руського народу» і опануванням митрополичої кафедри Петром Могилою ситуація докорінно змінилася: контакти з царським урядом перервалися, а політичний альянс православної ієрархії та козацтва розпався. Духовенство втратило свій войовничий запал, і місію виразника національних інтересів узяло на себе козацтво, виступивши фундатором нової України.

Рушійні сили і характер революції. Проблема її типології, хронологічних меж та періодизації Довідавшись про розгром польського війська, селяни і міщани масово бралися за зброю і восени 1648 р боротьба охопила всі етноукраїнські землі Речі Посполитої. 3 поміж соціальних верств найважливішу роль в революції відігравало козацтво, котре міцно тримало у своїх руках провід і винесло на плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно становило кістяк армії, основу нової політичної еліти, чинило найорганізованшіий спротив феодалізації соціально-економічних відносин, незважаючи на те, хто виступав її рушієм старшина, панство, польський чи російський уряди. Дуже активну участь у революційних подіях взяло селянство, особливо протягом 1648-1652, 1658—1659,1664—1666,1668 рр. Поголовно «покозачившись» у 1648 р. , воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вільностей». На жаль, обезкровлене селянство Західного регіону, починаючи з осені 1649 р. (залишившись за межами Української держави), відходить від активної боротьби й знову потрапляє у феодальну залежність до панів. Масового характеру набрала у 1648 р. участь у боротьбі міщан. Саме за їх сприянням загонам повстанців вдалося опанувати найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах вони відігравали провідну роль в організації боротьби (Західне Поділля, Житомирщина, Луцький повіт, Галичина). З самого початку боротьба охопила «всю Русь» й спрямовувалася проти національно-релігійного гноблення з боку Польщі Українці прагнули звільнити від «ляхів» «Руську землю» й домогтися «відокремлення Русі від Корони». 3 кінця 50-х рр. народні маси розпочали також боротьбу проти колоніальної політики Росії, уряд якої намагався звести нанівець суверенітет козацької України, вони також чинили спротив спробам Кримського ханства й Порти підпорядкувати її своїм інтересам. Невід'ємною складовою революції була соціальна боротьба. Незважаючи на виразно окреслені жорстокість та розбійницький й грабіжницький аспекти, основний Ті зміст полягав у ліквідації всіх різновидностей феодальної залежності й існуючих форм експлуатації, у виборенні особистої свободи і вільної (фермерського типу) власності на землю. Влітку 1652 р. селяни і міщани де-факто добилися визнання з боку українського уряду головніших соціально-економічних завоювань. Отже, боротьба носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер її головніші завдання полягали в тому, щоб добитися створення незалежної соборної держави і ліквідувати існуючу феодальну модель соціально-економічних відносин й утвердити нову, в основі якої лежала б дрібна власність фермерського типу. Визначальним було виборення незалежності, бо лише вона відкривала перспективу розвитку нових відносин й могла б запобігти процесу феодалізації суспільства. В історичній науці залишаються відкритими питання типології, хронологічних меж і періодизації боротьби, що розпочалася в 1648 р. Набрали поширення такі її терміни як «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське і та ін. ), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна, та ін.), «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська та ін.). Зрозуміло кожне з названих понять розкриває зміст соціально-політичних подій, які мають спільні риси, а за певних обставин можуть розвиватися з однієї в іншу І все ж, такі події як «повстання», «війна» і «революція» різняться між собою і вимагають вживання для означення своєї сутності відповідних дефініцій. Вважаємо, що за своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися у політичному, соціально-економічному і духовному житті суспільства подія, що розпочалася у 1648 р. , становила собою не «повстання» чи «війну», а «Українську національну революцію» близьку до Нідерландської революції 1566— 1609 рр. Помилковим є вживання термінів «козацьке повстання», «козацька війна» і т. ін. , бо вони ігнорують національно-визвольну боротьбу української нації за створення незалежної держави й зводять зміст події до внутрішнього соціального конфлікту у Польщі (таку оцінку їй давали польські історики другої половини XVII ст.). Залишається нез'ясованим питання хронологічних меж революції. В радянській історіографії 50—80- х рр. панував погляд, що Визвольна війна тривала протягом 1648—1657 рр. На нашу думку, зі смертю великого гетьмана в серпні 1657 р. боротьба народу за розв'язання головніших завдань не припинилася, хоча тепер точилася у значно складніших внутрішніх і геополітичних умовах. Не випадково сучасники подій 60—70-х рр. вбачали в них продовження боротьби, що спалахнула у 1648 р. Лише ліквідація державних інституцій у Правобережній Україні й зречення від влади П. Дорошенка у вересні 1676 р. ознаменували завершення революції поразкою. В її розвитку виділяємо такі періоди: Перший (лютий 1648 — червень 1652 рр.) характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Витворена Українська держава де-факто виборює незалежність, а Селянська війна завершується ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі. Другий (червень 1652 — серпень 1657 рр. ) відзначається погіршенням геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі. Посполитої й возз'єднання в межах держави усіх етно українських земель. У політичному розвитку намітилася яскрава тенденція щодо утвердження монархічної форми правління в особі спадкового гетьманату. Третій (вересень 1657 — червень 1663 рр.) охоплює час різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й розколола Українську державу на два гетьманства. Четвертий (липень 1663 — червень 1668 рр. ) ознаменувався намаганнями польського і російського урядів поділити Українську державу та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за збереження її єдності. П'ятий (липень 1668 — вересень 1676 рр ) припадає на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідацію державних інституцій у Правобережжі та поразку революції.

Розгортання національно-визвольної і соціальної боротьби. Пилявецька битва Б. Хмельницький вжив заходів для розгортання визвольної боротьби й формування на місцях національних органів влади. 3 цією метою розіслав у різні регіони підрозділи, очолювані досвідченими старшинами. Особливо швидко розгорталося повстання у Лівобережній Україні. Тому І. Вишневецький поспішно залишив Переяслав і в районі Любеча переправився на Правобережжя. Протягом червня загони повстанців і козацькі сотні зайняли Лубни, Переяслав, Прилуки, Мену, Сосницю й інші міста До середини липня, за винятком Чернігова й Стародуба, вся територія Лівобережжя була звільнена від польського панування. Наприкінці липня впав Стародуб, а на початку серпня повстанці оволоділи Чернігівським замком, який захищало близько 2-х тис. осіб. У значно складніших умовах розгорталася боротьба у Правобережній Україні та західноукраїнських землях, де знаходилося багато міст — фортець з сильними залогами. Похід козацьких підрозділів у першій половині червня до Києва та його захоплення сприяли розвитку повстанського руху у центральній частині Київського і в Житомирському повітах, які до середини липня звільнилися від польської влади. Розгортання боротьби на терені Поділля й півдня Волині пов'язане з діяльністю черкаського полковника, наказного гетьмана М. Кривоноса. Вступивши на початку червня на чолі 400 козаків у межі Брацлавщини, він до середини липня створив щонайменше 20-тисячне військо. Під час походу було не лише звільнено десятки міст (серед них такі великі як Погребище, Немирів, Брацлав, Вінниця, Полонне, Заслав, Острог та інші), а й у боях 26—28 липня під Старокостянтиновом завдано поразки 10—12-тисячному війську під проводом І. Вишневецького. Ця перемога створила сприятливі умови для розвитку повстання на території Волинського, Подільського і Руського воєводств. І хоча М. Кривоноса було відкликано до табору українського війська, повстання продовжувало швидко поширюватися. Великим успіхом подолян стало взяття ними 10 серпня резиденції коронних гетьманів в м. Бар. У Подністров'ї розгорнувся рух опришків (левенців), загонами яких керували Коломеда, Вовк, Чуйко, І. Александренко, С. Мрозовицький та інші ватажки. З другої половини серпня вони взяли в облогу Кам'янець-Подільський, що тривала до початку грудня. Масового характеру набрала боротьба у Луцькому повіті Волинського воєводства та Овруцькому повіті Київського воєводства. Спалахують виступи у Теребовельщині й Галицькій землі Руського воєводства. На середину вересня були звільнені Брацлавське, Київське, Чернігівське, Подільське воєводства, південна й центральна частина Волинського. В чому полягали суть і найістотніші особливості боротьби? Насамперед вона мала яскраво виражений національно-визвольний і релігійний характер. У другій половині серпня теребовельський підстароста підкреслював: на Поділлі «ні шляхтича, ні ксьондза, ані жида не знайдете». Захоплені до полону під стінами Кам'янця-Подільського опришки повідомили, що добровільно, не стерпівши польського панування, взялися до зброї. Необхідно відзначити жорстокий характер боротьби з обох сторін, внаслідок якої гинули тисячі осіб. Влітку починає визрівати ідея необхідності розгрому Речі Посполитої й створення власної держави на території, що явно виходила за межі козацького регіону. У середині липня один з полонених козаків заявив кам'янецькому старості П.Потоцькому, що вже «держава від вас, ляхів, перейшла до нас, козаків» і кордон має проходити по р. Горинь. Повстанці повідомляли про наміри дійти «до Вісли», «вдарити по Речі Посполитій», а на визволеній території створювали органи влади («заводять своїх урядників, — писав князь В.Д.Заславський, — окрему республіку собі вчинивши»). Польські урядовці засвідчували існування в українців намірів домогтися «відокремлення Русі від Корони». Провідну роль у надзвичайно інтенсивному процесі руйнування польських і становлення українських державних інституцій — центральних і місцевих органів влади, території, судових установ, армії, нової соціальної структури, адміністративно-територіального устрою — відігравало козацтво. Саме у цей час почалося формування державної еліти. Виразно простежується прагнення повсталих до створення єдиного державно-адміністративного устрою. І до кінця року закладаються підвалини унітарної, республіканської за формою правління, національної держави. В її політичному розвитку окреслилася боротьба двох тенденцій — демократично-охлократичної та монархічної (гетьманської). Однією з найважливіших особливостей революції було тісне поєднання визвольної й релігійної боротьби з соціальною. Сотні загонів селян і міщан громили маєтки, знищували шляхту (незалежно від її етнічного походження й конфесійної приналежності), орендарів, корчмарів, урядників. Пани відразу ж звернули увагу на те, що повстанці «вогню і мечу» піддавали «лише шляхетський стан», намагаючись « повністю його знищити». Тому не без підстав брацлавський воєвода А. Кисіль одним з перших побачив у ній «жахливу селянську війну». Генератором соціальної активності селянських мас виступав козацький ідеал. У їх самосвідомості зафіксувалося стереотипне уявлення про козака як людину, вільну від будь-яких обов'язків перед паном і державою (за винятком військового) і котра користується особливим імунітетом (особиста воля, право володіння землею, своя юрисдикція тощо). Саме тому, що боротьба за здобуття козацького імунітету стала загальноукраїнським явищем, селяни і міщани масово покозачувалися («хлопство, збунтувавшись, у козацтво пішло») й запроваджували «козацькі порядки». Вони, по суті, означали не що інше, як створення органів місцевого самоуправління, що стали основою адміністративних структур Української держави. На початок серпня соціальна боротьба вийшла за межі звичайного повстання. Вперше в історії України вона охопила більшу частину її території. Зміст боротьби полягав у знищенні існуючої системи соціально-економічних відносин, виборенні особистої свободи, права власності на землю та сільськогосподарські угіддя. З огляду на це можна стверджувати, що протягом липня вона переросла у Селянську війну, що тривала до червня 1652 р. Яку позицію зайняла польська еліта щодо розв'язання українського питання? Вона була на диво одностайною у несприйнятті навіть у зародковому стані ідеї української державної автономії. Тому під час розробки інструкції посольству для переговорів з Б.Хмельницьким промовці наголошували на неприпустимості поступок, якщо козаки захочуть «відірвати від королівства якусь частину землі». Тому до її змісту вноситься застереження комісарам — ні в якому разі не дозволяти створення « особливого уділу з володінь Речі Посполитої». За обставин, коли, з одного боку, проти мирних переговорів виступали маси селян і міщан, підтримувані радикальним угрупованням старшини (очолював М.Кривоніс), а з другого — більшість шляхти, переговори заходять у безвихідь. Стає реальною загроза відновлення воєнних дій. Тому Б.Хмельницький проводить майстерне маневрування силами 100— 110-тисячної армії між Старокостянтиновим і Пилявцями й обирає місцевість майбутнього бою, де можливо було б використати кінноту. На початку вересня українці розташувалися неподалік Пилявець: на правому березі р. Ікви головні сили армії, а на лівому — полки М.Кривоноса. їх з'єднувала вузька гребля, яку зміцнили шанцями та гарматами. Зумівши за допомогою розвідки дезінформувати польське командування, гетьман заманив сюди 80—90-тисячне вороже військо, котре 19 вересня розташувалося табором на пагорбах і в заболочених долинах. Реально оцінивши співвідношення сил, він вдався до тактики активної оборони табору з наступним завданням потужного контрудару. Битва розпочалася 21 вересня. Незважаючи на втрату у цей день переправи, Б.Хмельницький наступного дня провів добре скоординовану широкомасштабну наступальну операцію з обох таборів й розгромив противника. Ця перемога дозволила українському командуванню перебрати ініціативу у веденні воєнних дій, створила сприятливі умови для визволення Західного регіону.

Західний похід армії. Укладення українсько-польського перемир'я Б. Хмельницький вирушає на захід, узявши спочатку в облогу Львів (8—26 жовтня), а згодом Замостя (6—21 листопада). Для організації боротьби населення Белзького, Волинського і Руського воєводств розіслав у різні райони свої полки. До середини листопада вони разом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон. Тут розпочалося формування державних інституцій, зокрема полково-сотенного територіально-адміністративного устрою. Вперше з часів княжої Русі реальною стала можливість об'єднання українських земель у межах національної держави. Чи усвідомлювало важливість цього історичного моменту українське керівництво? У гетьманській програмі вперше з'являються думки про необхідність звільнення західноукраїнських земель. Б.Хмельницький вважав підвладною собі Галичину, заявляв про готовність у разі потреби продовжити наступ у центральні райони Польщі («нас Вісла з Божою поміччю ласкаво через себе перенесе»). Однак національна державна ідея ще не сформувалася і не стала наріжним каменем політичної програми молодої еліти, що залишалася в полоні автономізму. Осіння кампанія проводилася не стільки з метою включення Західного регіону до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої: запровадження абсолютизму й визнання за Україною (щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств, де козаків багато») таких же прав, які мала Литва (схоже, саме у зв'язку з цим в оточенні гетьмана точилися розмови про утворення Руського князівства). Ці сподівання пов'язувалися з обранням на трон короля (Владислав IV помер у травні) спочатку московського царя, пізніше — трансільванського князя, а коли ці надії стали примарними — королевича Яна Казиміра, котрий начебто обіцяв бути «руським королем». Саме тому Б.Хмельницький та його прибічники припустилися великої політичної помилки, якої згодом так і не вдалося виправити: замість того, щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М.Кривоніс і П.Головацький), вони пішли 21 листопада на укладення перемир'я з Яном Казиміром, за яким передбачалося повернення армії «на Україну». Перемир'я справді потрібно було укладати, бо армія втрачала боєздатність й була неспроможною проводити взимку наступальні операції на терені Польщі, але в жодному разі не можна було відводити полки від західних рубежів. Адже український уряд втрачав велику територію з високорозвинутим виробництвом, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання за рахунок українського населення своєї армії, готової у сприятливий момент розпочати наступ. Окрім всього іншого, в разі поновлення воєнних дій вони велися б виключно на українських землях, що прирікало останні на спустошення й руйнацію продуктивних сил. Уже під час відходу гетьмана від Замостя почали виявлятися серйозні розходження між його планами та можливими поступками з боку новообраного короля. Б.Хмельницький наполягав, щоб польське військо не просувалося далі Старокостянтинова й заборонив магнатам з'являтися до маєтків розташованих південніше Білої Церкви та у Лівобережній Україні. В універсалі від 22 грудня до шляхти повідомив її про своє право виступати в разі необхідності у захист населення Західного регіону. Розпорядився також залишати залоги в містах на схід від лінії р. Горинь — м. Кам'янець-Подільський. Зі свого боку Ян Казимір домагався від нього розпуску по домівках селян і міщан, а також направив у залишені українським військом райони підрозділи коронної армії. Наступ жовнірів, повернення до маєтків панів із загонами озброєних слуг наштовхнулися на сильний спротив з боку селян і міщан. Все ж, зломивши його, до лютого 1649 р. полякам вдалося окупувати територію по лінії м. Бар — м. Меджибіж — межиріччя Горині і Случі. Їх спроби проникнути далі від неї на схід і південь зазнали невдачі.

Розробка Б.Хмельницьким наріжних принципів української державної ідеї. Початок становлення українського монархізму За таких обставин 20 лютого 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. їх перебіг показав, що на цей час гетьман, переосмисливши уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Надалі вони були розвинуті під час його квітневих переговорів з московським посольством Г.Унковського. По-перше, у розмовах з королівськими комісарами було чітко засвідчене право українського народу на створення держави в етнічних межах проживання. В реалізації цього гетьман відтепер убачав основну мету своєї діяльності («виб'ю з лядської неволі народ весь руський... А ставши на Віслу, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи»). По-друге, було висловлено ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля. Як підкреслював Б.Хмельницький у розмові з Г.Унковським, «а нас Бог від них увільнив — короля ми не обирали і не коронували, і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою цим від них стали вільні . По-третє, сформульовано положення про соборність Української держави. В переговорах з поляками гетьман неодноразово наголошував на намірі «відірвати від ляхів всю Русь і Україну». По-четверте, утворена Українська держава розглядалася як спадкоємниця Київської Русі. Б.Хмельницький повідомив Г.Унковському про можливість замирення з Річчю Посполитою лише за умови визнання її урядом незалежності козацької України в тих кордонах, що «володіли благочестиві великі князі». Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни і в самосвідомості українців: пришвидшується розвиток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й ідентичності. Польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський засвідчує, що під час переговорів в Переяславі полковник Ф.Джеджалій заявив польським послам: «Майте для себе Польщу, а Україна нам, козакам, належить». Український посол С.Мужиловський, розмовляючи в Москві з російськими сановниками, підкреслив: нині Україна «стала вже їх, козацька земля, а не польська і не литовська». За визнанням польських посланців, котрі в травні побували в козацькій Україні, там «немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким» і «хлопство всієї України» покладає надії на Б.Хмельницького, що він «їх з підданства Речі Посполитій зможе звільнити». У політичному житті відбувається заміна функціонування «генеральної» (чорної) ради старшинською, зміцнення гетьманської влади. Окреслюється процес відродження ідеї українського монархізму, становлення монархічної форми правління. Б.Хмельницький вперше прямо чи опосередковано починає висловлювати думку про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря України. 22 лютого він заявив польським послам: «Правда то єсть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдино владцем і самодержавцем руським». Відомо, що єрусалимський патріарх Паїсій надав йому титул «князя Русі і прирівняв його до Костянтина Великого» (тобто римського імператора Костянтина І Великого). Польський анонімний автор праці про королювання Яна Казиміра (кінець XVII ст.) наводить дані, що під час переговорів з трансільванським посольством, Б.Хмельницький обіцяв князеві допомогти захопити польську корону за умови визнання його, гетьмана, незалежним «князем всієї Руської землі» з столицею в Києві. У листі до короля від 8 березня члени польського посольства підкреслювали: «йому (Б.Хмельницькому — Авт.) вже не про козацтво (йдеться), тільки про володаря й князя Руських провінцій, як він наказав звертатися до нього, хоч і скритно». Нова політична програма висувала як першорядне завдання включення до складу держави Західного регіону. З огляду на це насамперед потрібно було закріпити за собою контрольовану територію. І за умовами укладеного 25 лютого з польським посольством перемир'я, гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав проходити по ріках Горинь, Прип'ять та м. Кам'янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті.