Тема 12

Сутність та особливості міжнародної економічної інтеграції, її передумови та цілі

Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, який приймає форму міждержавних угод і узгоджено регульований міждержавними органами.

Передумови інтеграції: близькість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається або між промислово розвинутими, або між країнами, що розвиваються; географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків загального кордону й історично сформованих економічних зв'язків; спільність економічних і інших проблем, що постають перед країнами в області розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва і т. д. Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, що реально постають перед країнами, що інтегруються; демонстраційний ефект. У країнах, що створ інтеграційні об'єднання, звичайно відбуваються позитивні зрушення (прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості і т. д.), що робить певний психологічний вплив на інші країни. Демонстраційний ефект виявив себе, наприклад, у бажанні країн колишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цього макроекономічних передумов; «ефект доміно». Після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об'єднання, інші країни, що залишся за його межами, зазнають деяких труднощів, пов'язаних з переорієнтацією економічних зв'язків країн, що входять в угруповання, одна на одну. Це нерідко приводить навіть до скорочення торгівлі країн, що залишся за межами інтеграції. У результаті вони також змушені вступити в інтеграційне об'єднання. Наприклад, після вступу Мексики в НАФТА, багато латиноамериканських країн поспіш укласти з нею угоди про торгівлю.

Основними цілями інтеграції можуть бути наступні.

1.     Використання переваг економіки масштабів, що забезпечує розширення розмірів ринку, скорочення трансакційних витрат, часток прямих іноземних інвестицій. Цілі збільшення національних масштабів особливо чітко виражені в інтеграційних угруповань Центральної Америки й Африки.

2.     Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Така мета особливо характерна для країн ПСА і Близького Сходу. Тут важливе зміцнення взаєморозуміння і співробітництва в політичній, військовій, соціальній та інших неекономічних областях.

3.     Рішення завдань торговельної політики. Регіональна інтеграція розглядається як спосіб зміцнити переговорні позиції країн, що беруть участь, у рамках багатосторонніх переговорів у СОТ. Крім того, регіональні об'єднання дозволяють створювати більш стабільну основу для взаємної торгівлі, про що вже говорилося раніше.

4.     Сприяння структурній перебудові економіки. Залучення країн, що створюють ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональних торговельних угод країн з більш високим рівнем ринкового розвитку розглядається як найважливіший канал передачі ринкового досвіду. Більш розвинуті країни, залучаючи своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені в прискоренні їхніх ринкових реформ і в створенні там повноцінних містких ринків.

5.     Підтримка молодих галузей національної промисловості, тому що для них виникає більш широкий регіональний ринок.

Формами міжнародної економічної інтеграції виступають: 1. Зона вільної торгівлі - пільгова зона регіонального типу, у межах  якої підтримується  вільна  від  митних  і  кількісних обмежень міжнародна торгівля країн, які входять у гаку зону. Зони вільної торгівлі сприяють зростанню внутрішньої, а на цій основі     і взаємної торгівлі країн-членів. Найрозвиненішою з таких зон є Зона вільної торгівлі промисловими товарами в Європі. 2. Митний союз - спільна митна територія двох і більше країн з повною ліквідацією мит у взаємних відносинах і з єдиним митним тарифом відносно третіх країн. Мета створення митного союзу: полегшити торгівлю країн-учасниць і, в той же час, не створити додаткових перепон у торгівлі з третіми країнами. ВТО дуже ретельно слідкує за дотриманням цього положення серед своїх членів. 3. Спільний ринок - об'єднання національних ринків декількох країн в єдиний великий ринок з вільним переміщенням у його межах капіталів, товарів, послуг і робочої сили. 4. Економічний   союз   -   об'єднання   національних   економік декількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. 5. Політичний союз - об'єднання країн на основі укладення спільного договору з метою проведення спільної політики у всіх сферах суспільного життя. 6. Міжнародні організації, угрупування, комплекси — об'єднання країн чи інших суб'єктів за окремими інтересами (або групою окремих інтересів) для спільного здійснення різноманітних заходів, спрямованих на їхнє задоволення.

Об'єктивний характер економічної інтеграції не означає, що вона здійснюється спонтанно, стихійно, поза рамками управління з боку держави і міждержавних органів. Формування регіональних інтеграційних комплексів має договірно-правову базу. Групи країн на основі взаємних угод об'єднуються в регіональні міждержавні комплекси і проводять спільну регіональну політику в різних сферах життя.

Динамічні та статичні ефекти економічної інтеграції

Інтеграція призводить до виникнення в економіці двох видів ефектів - статичних і динамічних. Такого висновку дійшов канадський вчений Д. Вайнер, порівнявши торгівлю між країнами до утворення ними митного союзу і після утворення. До статичних ефектів, на думку вченого, належать економічні наслідки, що виявляються відразу після створення митного союзу. Це - скорочення адміністративних витрат на утримання митних і прикордонних органів, ефект створення торгівлі й ефект відхилення торгівлі.

Ефект створення торгівлі полягає в тому, що після утворення митного союзу і скасування імпортного мита може виникнути ситуація, коли зарубіжний товар з країн об'єднання стає дешевшим від місцевого, і споживач купує імпортний товар замість вітчизняного. Виникає імпортний товарний потік, а отже, ефективніше використовуються ресурси інтеграційного об'єднання.

Ефект відхилення торгівлі протилежний ефекту створення торгівлі. Країни, що не увійшли до митного союзу, можуть ефективніше використовувати фактори виробництва, і ціна на товар буде нижчою за ціну аналогічного товару країн інтеграційного об'єднання. До утворення союзу споживачі купували цей вигідніший для них товар. Але після скасування імпортного мита всередині союзу та встановлення єдиного зовнішньоторговельного тарифу вигіднішим стає придбання товару, виготовленого в межах об'єднання. Переорієнтація місцевих споживачів на ці товари призведе до зникнення імпортного потоку з третіх країн.

Численні дослідження інтеграції показують, що в більшості випадків ефект відхилення торгівлі виникає, проте він перекривається ефектом створення торгівлі.

Динамічні ефекти - це економічні наслідки, що виявляються після того, як інтеграція набере силу, на пізніших стадіях розвитку. Це, наприклад, конкурентна боротьба виробників країн об'єднання, що призводить до обмеження зростання цін, поліпшення якості товарів, створення і впровадження нових технологій.

Основні риси регіональної економічної інтеграції

Міжнародна економічна інтеграція - це взаємопереплетіння національних процесів відтворення, що базується на поділі праці між національними господарствами, встановлення між ними стійких зв'язків і взаємодій у різних формах.

Передумови міжнародної регіональної інтеграції:

1) близькість рівнів економічного розвитку й ступенів ринкової зрілості країн;

2) географічна близькість країн, що інтегруються, існування в більшості випадків загальних кордонів та історично створених економічних зв'язків;

3) спільність економічних та інших проблем, які стоять перед країнами у сфері розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва.

Об'єктивною основою інтеграції є високий рівень міжнародного поділу праці й інтернаціоналізація виробництва.

Факторами розвитку міжнародної регіональної інтеграції є:

1) глобалізація господарського життя;

2) поглиблення міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації виробництва;

3) розвиток науково-технічної революції;

4) підвищення відкритості національних економік;

5) демонстраційний ефект. Він полягає в тому, що позитивні зміни в економіці країн, що входять до інтеграційного об'єднання, здійснюють психологічний вплив на країни, які не беруть участі в інтеграційних процесах, та стимулюють їхнє бажання вступити до такого об'єднання;

6) "ефект доміно". Переорієнтація економічних зв'язків країн-членів інтеграційного об'єднання один на одного часто викликає труднощі в тих країнах, які перебувають за межами об'єднання, та посилює зацікавленість останніх у підключенні до інтеграційних процесів.

 Міжнародна інтеграція в Європі

Стимулюючими факторами для об'єднання Європи були Друга світова війна і післявоєнний період. Крім усього іншого, спрацював і суб'єктивний фактор. Зокрема, в багатьох західноєвропейських державах до керівництва прийшли лідери, які об'єднавчий інтегративний фактор у розвитку як національної, так і континентальної економіки, а також збереження загальної безпеки в Європі вбачали за визначальній.

Впровадження в життя економіко-політичних задумів ідеологів інтеграції диктувало необхідність створення міжнародних механізмів, які б реалізували планування, направляли і контролювали фінансово-економічне співробітництво. Висхідним моментом, відправною точкою формування організаційної структури управління інтеграційними процесами слід вважати заяву міністра закордонних справ Франції Р. Шумана 9 травня 1950 року, який запропонував підпорядкувати все виробництво вугілля і сталі Франції і ФРН загальному верховному керівництву. Підписання договору в Парижі у 1961 році про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі, в яке увійшли шість держав - Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН, Франція, Італія, стало початком реалізації концепції "Об'єднаної Європи", про яку говорив Шарль де Голль. Ця концепція була проголошена на Мессінській конференції у 1955 році, а в 1957 році було конституційовано Європейське економічне співтовариство, яке об'єднало три міжнародні структури: Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), власне ЄЕС і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом).

Сьогодні до його складу входить 25 держав. П'ята хвиля розширення ЄС, а саме вступ до Союзу десяти країн Централь-но-Східної Європи, значно зміцнила політичні позиції інтеграційного угруповання, але і додала багато соціально-економічних проблем. Його територія нині становить майже половину території США. Загальна чисельність населення перевищила 450 млн На частку ЄС припадає більше 30% світового експорту проти 12% у США і 9% - у Японії. 

Европейский союз, етапи розвитку

Європейський Союз (ЄС) був створений як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) у 1967 р. після злиття таких регіональних організацій: Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.); Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС; Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ, 1957 р.) З 1 січня 1994 р. на основі Маастрихтського договору (1992 р.) ЄЕС стало називатися ЄС. 

Перший етап еволюції ЄЕС – це етап створення зони вільної торгівлі (1958 – 1966 р.). На ньому були досягнуті перша, друга цілі, передбачені Римським договором. Крім того, з 1962 р. була введена в дію єдина сільськогосподарська політика, що передбачає для національних сільськогосподарських виробників можливість продавати свою продукцію за цінами, значно перевищуючими середньосвітові (на 30% і більше) – створений єдиний аграрний ринок. З підписанням у 1963 р. Яундської угоди ряд країн, що розвиваються, (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія) вступ в асоційовані відносини з ЄЕС, що означало для них можливість безмитного ввозу в ЄЕС промислових і традиційних сільськогосподарських товарів. У 1965 р. три європейські співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів. Другий етап – формування митного союзу (1968 – 1986 рр.). Відбулося подальше розширення сфери діяльності ЄС. Цілеспрямована аграрна політика доповнилася єдиною політикою в сфері охорони навколишнього середовища й в області досліджень і технологічного розвитку. Спільна науково-технічна політика на цьому етапі розвитку ЄС була зосереджена у вугільній, металургійній промисловостях й у ядерній енергетиці. У 1984 – 1987 рр. була прийнята «рамкова» комплексна програма, що вводила середньострокове планування науково-технічної діяльності. У її рамках з 1985 р. діє незалежна великомасштабна багатоцільова програма співробітництва 19 країн Європи – «Еврика».

Третій етап – створення загального ринку (1987 – 1992 рр.). На основі Єдиного Європейського акта, а також підписаного в 1985 р. документа «White Paper» про програму створення внутрішнього ринку країни, ЄС ліквідував бар'єри, що залишся, на шляху пересування товарів і факторів виробництва. 

Четвертий етап – створення економічного союзу (з 1993 р. по теперішній час). Посилення політичної інтеграції і форсований розвиток валютного союзу на основі підписаного на початку 1992 р. у голландському місті Маастрихті договору про ЄС (набрав с з 1 листопада 1993 р.). Для цього було заплановано пройти три етапи: 1-й етап – 1990 – 1993 рр. – валюти всіх країн включаються в спільне плавання в рамках європейської валютної системи й усуваються валютні обмеження; 2-й етап – 1994 – 1998 рр. – створюється Європейський валютний інститут і підсилюється координація макроекономічної політики; 3-й етап – з 1999 р. – взаємна фіксація курсів валют, уведення єдиної валюти і створення Єдиного європейського ЦБ.

Розширення ЄС

Розширення Європейського Союзу — це процес приєднання європейських країн до Європейського Союзу. Цей процес започаткували країни «європейської шістки», які заснували Європейську спільноту з вугілля та сталі (попередник ЄС) у 1952 році. Після цього почалось поступове приєднання країн до ЄЕС(пізніше — до ЄС) і наразі налічується 28 країн-членів (2013).

На даний час переговори про вступ ведуться з кількома державами. Процес розширення іноді називаютьєвропейською інтеграцією. Однак цей термін використовується тоді, коли мова йде про посилення співпраці між країнами-членами ЄС і також коли їх уряди поступово гармонізують міждержавне законодавство.

Аби приєднатися до Європейського Союзу, країна-кандидат має задовольняти політичним та економічним умовам, загальновідомим як Копенгагенські критерії (на честь саміта 1993 року в Копенгагені): стабільний демократичний уряд, який визнає верховенство права та відповідних свобод і інститутів. Згідно зМаастрихтською угодою кожна поточна країна-член, а також Європейський Парламент мають прийти до згоди з приводу будь-якого розширення.

Умови

За теорією будь-яка європейська країна може приєднатися до Євросоюзу. Рада ЄС консультується з Комісією і Європарламентом та виносить рішення про початок переговорів про вступ. Рада відхиляє або схвалює заяву тільки одностайно. Щоб отримати схвалення заяви, країна має відповідати наступним критеріям:

• повинна бути «європейською державою»

• повинна дотримувати принципи свободи, демократії, поваги до прав людини та фундаментальних свобод, верховенство права.

Для отримання членства потрібно наступне:

• відповідність Копенгагенським критеріям, визнаних Європейською Радою в 1993 році:

  • стабільність інституцій, які гарантують демократію, верховенство права, права людини, повагу і захист меншин

  • існування функціональної ринкової економіки, так само як і здатності впоратись з конкурентним тиском та ринковими цінами у межах Союзу

  • здатність прийняти зобов'язання членства, включаючи відданість до політичних, економічних та грошово-кредитних цілей Союзу.

У грудні 1995 року Європейською Радою були переглянуті критерії членства, щоб включити до себе умови для інтеграції країни-члена через відповідне регулювання його адміністративних структур, бо важливо, щоб законодавство Євросоюзу відбивалося в національному законодавстві. Також є важливим те, що переглянуте національне законодавство має виконуватись ефективно через відповідні адміністративні та судові структури.

Потенціал й особливості західноєвропейської економічної інтеграції

Північно американська зона вільної торгівлі НАФТА

 Північноамериканська асоціація вільної торгівлі була створена шляхом підписання угоди в грудні 1992 р. між трьома країнами – США, Канадою і Мексикою, – що вступила в силу з 1 січня 1994 р. Виникненню НАФТА передувало укладення у 1989 р. угоди між США і Канадою про зону вільної торгівлі, що поклало початок інтеграції в Північній Америці. Мексика приєдналася до угоди в лютому 1991 р. У рамках НАФТА передбачені заходи для лібералізації руху товарів, послуг і капіталів через кордони, що розділяють три країни. Майже всі торговельні й інвестиційні бар'єри повинні бути зняті протягом наступних 15 років. Створюються умови для прийняття цими трьома країнами аналогічних законів в області охорони навколишнього середовища, а також трудового законодавства. Між США і Канадою подібні міри вже здійснені, і тепер мова йде про їх прийняття Мексикою. В угоді передбачений захист північноамериканського ринку від експансії азіатських і європейських компаній, що прагнуть обійти американські митні бар'єри шляхом реекспорту своїх товарів у США через Мексику. Сторони домовся також про зняття обмежень на рух капіталу (за винятком нафтового сектору в Мексиці, культури й освіти в Канаді, авіаперевезень і радіокомунікацій у США). Мексика зобов'язалася поступово зняти обмеження для американських і канадських прямих інвестицій до 2007 р. Досягнуто згоди про ліквідацію більшості тарифів на продукцію сільського господарства за винятком обмежень у торгівлі кукурудзою, цукром, деякими овочами і фруктами, а також про поступову (протягом 10 років) ліквідацію митних бар'єрів у торгівлі автомобілями і текстилем. Передбачені необхідні заходи щодо захисту інтелектуальної власності, гармонізації технічних стандартів, санітарних норм. За підрахунками фахівців, НАФТА об’єднує сьогодні територію з населенням більш 375 млн. чоловік; на частку угруповання припадає 20% обсягу світової торгівлі. Слід, однак, відзначити, що в рамках НАФТА не створені поки спеціальні механізми, що регулюють співробітництво, подібно тим, що існують у ЄС (Комісія, Суд, Парламент і т. п.). У цілому НАФТА – молоде економічне об’єднання. Механізми співробітництва в НАФТА знаходяться в стадії формування. На даний час важко оцінити ефективність діяльності НАФТА, оскільки період її існування поки короткий. Але вже зараз у ряді південноамериканських країн простежується прагнення до приєднання до НАФТА.

Інтеграційні процеси в країнах, що розвиваються

Інтеграційні процеси в країнах, що розвиваються здійснюються перш за все на регіональній основі: в Латинській Америці, Азії, Африці, Близькому і Середньому Сході. Економічна інтеграція в Латинській Америці (19 південноамериканських республік і Мексики) розвивається в різних формах. У 1960 р. була створена Латино-американська асоціація вільної торгівлі(ЛАСТ), перетворена в 1983 р. у Асоціація латиноамериканської інтеграції (ЛАЙ). Члени Асоціації поділяються на три категорії: найбільш розвинені країни (Аргентина, Бразилія, Мексика), країни середнього рівня розвитку (Чилі, Колумбія, Перу, Уругвай, Венесуела) і найменш розвинуті країни (Болівія, Еквадор, Парагвай). Головну увагу Асоціації було звернуто на промислове кооперування по конкретних галузях і спільні програми розвитку економіки та експорту при подальшій лібералізації внутрішньозонального торгівлі. Внутрішньорегіональної експорт в середині 80-х років становить 16% від загального експорту Латинської Америки.

Розвивалося співробітництво і в рамках інших організацій: Латиноамериканської економічної системи(ЛАЕС), субрегіональному Андської групи, Амазонского пакту (1978), Аргентина-Бразильської інтеграції(1986) та ін

У 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю підписали угоду про створенняСпільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР) у складі чотирьох держав із загальним населенням 200 млн. чоловік, територією 11 млн. км2 (майже 2 / 3 Південної Америки) і ВВП 460 млрд. дол (1992).

Учасники МЕРКОСУР припускали з часом підключити до цієї організації інші країни південноамериканські, перетворити його на основне поєднання Південної Америки.

Інтеграційні процеси розвивалися і в Карибському басейні, де з 1973 р. існувало Карибське співтовариство (КАРІКОМ), що обєднав 14 англомовних держав. У рамках Спільноти існував і Спільний ринок.

Президент США Дж. Буш 27 червня 1990 виступив з ідеєю «нового економічного партнерства» у Західній півкулі. Його ініціатива зустріла позитивні відгуки більшості латиноамериканських урядів. У 1992 р. було створено Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) за участю Мексики, США, Канаді.

Інтеграційні процеси в Африці йдуть з початку 60-х років. На першому етапі виникали організації, властиві африканським природних умов, наприклад, сім організацій так званого «річкового профілю»: ОМВГ (Організація з освоєння басейну річки Гамбія), ОМВС (Організація з освоєння річки Сенегал), організація з експлуатації та розвитку басейну річки Катери і ін Але вони, як правило, виявлялися малоефективними з-за повної відсутності виробничих звязків. Наприкінці 80-х років були створенi структури по концентрації процесів і перетворення їх в інтеграційні: Африканська лісопромислова організація, Міжнародний союз країн - виробників какао, Асоціація з розвитку рисівництва в Західній Африці та ін

З урахуванням пріоритетних потреб все більша увага приділяється Договору про поетапне створення економічного Африканського співтовариства (АфЕС), організованого в 1994 р., дія якого розрахований на 34 роки. Головними елементами АфЕС є вже існуючі субрегіональні угруповання, зокрема, ЕКОВАС (західноафриканських Економічне співтовариство держав, створено 16 країнами в 1975 р.), Комес (Загальний ринок Східної та Південної Африки, 1993), САДК (Співтовариство розвитку Півдня Африки, 1992, 12 держав), ЮДЕАК (Митний і економічний союз Центральної Африки, 1967, шість країн). У перші 20 років першочергову увагу планується приділити саме цим організаціям, спрямувати зусилля на скоординованість їх діяльності. Інтеграційні процеси в Африці йдуть нелегко, наражаючись на перешкод обєктивного та субєктивного характеру. Цілком ймовірно практичний ефект від АфЕС буде у віддаленому майбутньому. Проте сам процес формування Спільноти дасть поштовх економічної взаємодії африканських країн.

В даний час визначилися три зони співробітництва в арабському світі:

1) Магриб (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко і Туніс);

2) район Перської затоки (Емірати і Саудівська Аравія);

3) створений у 1989 р. Рада арабського співробітництва (ПАР): Єгипет, Ірак, Йорданія, Ємен.

Цілий ряд регіональних інтеграційних угод та організацій діють в країнах арабського регіону (на двосторонній і багатосторонній основі). Загальною, універсальною організацією для всіх країн є Ліга арабських країн.Вісім держав є членами Арабського валютного фонду (АВФ), якого розрахунковою одиницею є арабська динар. АВФ створений з метою розширення торгівлі між нафтовидобувними та іншими арабськими країнами, а тому що до цієї організації входять і держави Африки, вона надає певний вплив на інтеграційні процеси на континенті.

Успішна реалізація програм інтеграції в регіоні багато в чому визначатися загальнополітичними проблемами, такими, як рішення палестинського питання, врегулювання територіальних та інших спорів між самими країнами регіону, включаючи проблему лідерства в арабському світі.

У Південно-Східної Азії створюються нові форми міжнародного поділу праці між країнами різного рівня розвитку.

Найбільш успішно діючої інтеграційної угрупованням є АСЕАН (Бруней, Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд), яка через двадцять років свого існування досягла значного прогресу на шляху створення обєднаного ринку. Країни, що входять до АСЕАН, поступово переходять переважного від експорту сировини до експорту виробничих виробів, у тому числі до Японії і США. Основою швидкого розвитку є збільшення прямих приватних капіталовкладень, у тому числі іноземних.

Однак, незважаючи на швидке зростання виробництва більшості країн-учасниць, їх взаємні звязки по лінії формальної міждержавної інтеграції поки що недостатньо розвинуті, їм не вдається знизити мита на товари внутрішньо регіональної торгівлі через опір Індонезії, яка побоюється, що це негативно позначиться на розвитку її промисловості. Просування до регіонального єдності йде поки що повільно.

Економічна інтеграція в країнах з перехідною економікою

В Центральній Європі в 1992 р. була підписана Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (ЦЕФТА). її підписали Польша, Чехія, Словаччина й Угорщина ("Вишеградська четвірка"); згодом до них приєдналися Румунія й Болгарія. Ця організація стала "проміжною моделлю", яка полегшила вступ цієї групи країн до ЄС. Ще в 1989 р. Європейським Союзом була розроблена програма PHARE (економічна допомога реформуванню) для Польщі та Угорщини; згодом вона поширилася на Чехію й Словаччину. Ці країни вже є членами ЄС.

В 1992 р. також було засновано Раду держав Балтійського моря; ініціаторами виступили Німеччина й Данія. Вона включає всі скандинавські держави, Німеччину, Польщуч Росію, Естонію, Латвію і Литву. Рада сприяє вирішенню регіональних проблем у широкому спектрі міжнародних відносин.

На терені колишнього СРСР в 1991 р. утворилася Співдружність Незалежних Держав (СНД), яка поєднала 12 з 15 колишніх радянських республік (Азербайджан. Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан і Україну). Головною метою СНД передбачалося співробітництво в політичній, економічній, гуманітарній, екологічній та культурній сферах для всебічного й збалансованого економічного й соціального розвитку держав-членів. Таке співробітництво має перетворитися на Економічний союз; угоду про його створення підписано в 1993 році, але до реалізації цієї мети ще далеко.

Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан утворили з 2000 р. Євразійське економічне співробітництво. Метою ЄврАзЕС є утворення митного союзу та єдиного економічного простору.

В 2003 р. між Росією, Україною, Казахстаном і Білоруссю була підписана угода про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) на засадах зони вільної торгівлі або митного союзу. Ця угода була ратифікована Верховною Радою України в 2004 p., але подальші політичні події в Україні поставили участь нашої країни в цьому об'єднанні під сумнів; на сьогодні ця угода фактично не реалізується.

Останнім часом на південній периферії СНД активізується угруповання під назвою ГУУАМ - Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова. Україна зацікавлена в співробітництві з цими країнами, зокрема, через проект утворення енергетичного коридору Азія - Європа (газ Узбекистану, нафта Азербайджану). В 2001 р. ГУУАМ набув офіційного статусу міжнародної організації. В 2002 р. Узбекистан вийшов з ГУУАМ, і ця організація тепер має назву ГУ AM.

Країни з перехідною економікою входять також до деяких економічних організацій Азіатсько-Тнхоокеанського регіону. Так, членами Азіатсько-Тихооксанського співробітництва (АТЕС) є Китай і Росія. В Організацію економічного співробітництва (ОЕС) Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан входять спільно з Афганістаном, Іраном, Пакистаном і Туреччиною. Основними напрямками співробітництва країн-членів цієї організації, яка утворилася ше в 1985 р., є: промислове й технічне співробітництво; енергетика; сільське господарство; транспорт і комунікації; навколишнє середовище й охорона здоров'я; освіта, наука й культура; боротьба з наркоманією.