15. Архітектура та образотворче мистецтво в Украіні 1920-1930 роки

Творчість радянських архітекторів була спрямована на вирішення завдань, пов’язаних з масовим комплексним будівництвом, яке мало задовольнити нові вимоги життя.

Масштабне будівництво промислових підприємств зумовило швидке зростання чисельності населення у старих містах, виникнення нових міст і селищ. Розроблялися типові проекти жилих будинків для забудови робітничих селищ, виникали нові за соціальним призначенням типи громадських будов. В архітектурі цього періоду розрізняють три основних стилістичних напрями. Першому притаманні пошуки, спрямовані на використання форм і прийомів народної дерев’яної архітектури і українського бароко, для другого напряму характерне використання форм класицизму, а третім архітектурним стилістичним напрямом був конструктивізм, ідеї якого пропагувала творча молодь, що об’єдналася в ТСАУ (Товариство сучасних архітекторів України). Останньому напряму притаманні пошуки раціональних конструктивних і планувальних рішень з викорис­танням найновіших для того часу будівельних матеріалів. Зразками таких споруд можуть слугувати студентськиий гуртожиток «Гігант» (1928-1929рр., арх. О. Г. Молокін) та Палац культури залізничників (1929-1932 рр., арх. А. 1. Дмитрієв) — обидві у Харкові. Значним архітектурним ансамблем того часу є площа Свободи (того часу площа Дзержинського) у Харкові зі спорудами, які були об’єднані єдиним композиційним заду­мом: будівлі Держпрому( 1925- 1929рр., арх. С. С. Серафимов, М. Д. Фельгер, С. М. Кра­вець), проектних організацій (1930-1933 рр., арх. С. С. Серафимов, М. А. Зандберг-Серафимова), кооперації (1933-1935 рр., арх. А. І. Дмитрієв, О. Р. Мунц), готель «Інтернаціональ» (1931 -1932 рр., арх. Г. А. Яновицький).

Розроблялися генеральні плани забудови нових і реконструкції старих міст. В основу створення генпланів були покладені наукові економічні розробки, передбачалося ство­рення промислових зон, житлових районів з необхідною кількістю установ культурно-побутового призначення, вирішувалися проблеми розвитку транспортуй інженерних комунікацій. У 1936 р. колективом архітекторів під керівництвом проф. П. П. Хаустова був розроблений перший генеральний план Києва. Генплани були також розроблені для Донецька, Харкова, Миколаєва, Чернігова, Дніпропетровська та інших міст.

Загальні процеси суспільного життя визначали шляхи розвитку образотворчого мистецтва. У 30-х роках почався процес об’єднання художників на основі принципів партійності і народності. тика творів образотворчого мистецтва була пов’язана з новою соціальною реальністю: відображення сцен з колгоспного життя, виробнича тика. У жанрі портрета українські художники все частіше зверталися до образу робітника. Реконструкція міст і сіл у країні зумовила подальший розвиток монументальної і монументально-декоративної скульптури. Важливою подією культурного життя України стало відкриття пам’ятника Т. Шевченку в Харкові (скульптор М. Манізер, 1935р.) — одного з найдовершеніших монументів Кобзареві. Розрахований на круговий огляд, він становить композицію з шістнадцяти фігур, що спіраллю охоплюють постамент, на якому височить шестиметрова статуя Т. Шевченка. З-поміж них — сумна жінка з дитиною на руках — образ, навіяний «Катериною», втілення України часів поета». Вище — герої селянських повстань, рекруту миколаївській безкозирці, дівчина-кріпачка з граблями й ціпком, борці першої російської революції з прапором на надламаному древку. Ще вище — герої революційних битв 1917 р. і, нарешті, сучасники авторів пам’ятника — шахтар, червоноармієць, колгоспник і комсомолка! Так розкривається задум пам ‘ятника: Тарас Шевченко постає у ньому натхненником революційних мас, співцем повсталого народу, уособленням його бунтівного духу.

16. Літературний процес в Україні у 1920-1930 роки

17. Розвиток літератури в Україні в другій половині 20 ст

Початок "відлиги" серйозно вплинув на становище української літератури. Передусім з таборів та заслання повернулися письменники, з'явилися твори багатьох посмертно реабілітованих літераторів. У цей час плідно працювали Б. Антоненко-Давидович ("За ширмою"), О. Довженко ("Зачарована Десна"), М. Стельмах ("Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда"), Г. Тютюнник ("Вир"), поети В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко та ін.

З сер. 1960-х років різко посилився ідеологічний контроль за "ідейно-теоретичним рівнем" друкованих видань. Тих, хто ухилявся від усталених канонів, піддавали нищівній партійній критиці, як не сталося з О. Гончарем за роман "Собор", де автор звернувся до історичних традицій українського народу, його патріотизму, традицій, виступив проти руйнування історичних пам'яток церковної архітектури. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на тривалий час позбавлялися можливості друкуватися. Так, від літературної діяльності відсторонили І. Чендея, М. Вінграновського, Ю. Щербака, В. Шевчука. У таборах і в'язницях опинилися літератори О. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, М. Руденко та ін.

Під час перебудови українські літератори, активно долучившись до громадсько-політичного життя, відіграли провідну роль у відродженні як національної культури, так і державності.

Письменники старшого покоління продовжують вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Олександр Корнійчук закликав опублікувати "Бібліотеку великих 20-х" для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та ін. Дехто прагнув добитися реабілітації тих, що стали жертвами в 40-х роках.       Але особливо визначною подією стала поява покоління письменників, критиків і поетів, таких, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити "помилки", яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантій того, що культурний розвиток народу надалі не душитимуть/Спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання комуністичної партії у справи літератури й мистецтва, визначити право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати "шістдесятниками", не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. Відомий літературний критик Євген Сверстюк зазначає: "Шістдесятники — велике явище другої половини XX ст., дивне своєю появою у велику пору "відлиги" і стоїчним протистоянням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації".       У менталітеті 60-х років, незважаючи на панування офіційної фразеології, формуються ідеї і символи, котрими встановлюються династичні зв'язки сучасності з бурхливим культурним життям 20-х років.       Герої поезії 60-х років, виснажені "трудами і днями", заболілі всіма болями, але при цьому життєстійкі, пройняті високим розумінням морально-етичних меж вибору: все можна вибирати на світі, окрім матері й Батьківщини.       Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей проти "незрілих елементів" в українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. В Києві розпочалися нові арешти: було схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. В травні       1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культури. Все це свідчило про закінчення "відлиги" в стилі радянського керівництва суспільним життям і, в першу чергу, культурою.