9. Україна в період утвердження незалежності.

Державний суверенітет – це самостійність і неподільність, верховенство законодавчої, виконавчої та судової влади в межах території держави, її незалежність від зовнішнього впливу, влади іншої держави; незалежність у здійсненні зовнішніх стосунків. Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Вона містила положення про невід’ємне право української нації на самовизначення; верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території; виключне право народу України володіти, використовувати і розпоряджатись національними багатствами республіки тощо. Ці положення було покладено в основу Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., у якому було наголошено, що Україна є незалежною державою, її територія є неподільною і недоторканною, і на ній діють виключно Конституція і закони України.

Референдум – форма ухвалення законів або вирішення найважливіших питань суспільного чи державного життя шляхом всенародного волевиявлення – голосування чи опитування. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум. Бюлетень з референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 р., і питання: „Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” У голосуванні взяли участь 84,2 % громадян від загальної кількості, включених у списки. З них на питання бюлетеня відповіли „Так, підтверджую” – 90,3 %. Таким чином, референдум підтвердив бажання переважної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно вирішувати внутрішні політичні та економічні проблеми.

Конфедерація – союз суверенних держав, які, зберігаючи власну незалежність, об’єднуються на основі міждержавних домовленостей задля досягнення певних економічних, політичних, військових, соціокультурних цілей. Після розпаду СРСР була створена конфедерація – Співдружність Незалежних Держав, до якої ввійшли 12 колишніх радянських республік. Україна є асоційованим членом СНД. Україна не підписала Статут СНД, оскільки деякі його положення суперечать українському законодавству. Вона ставиться до СНД як до організації з дорадчими функціями і віддає перевагу двосторонньому співробітництву між суверенними державами.

Конституція – основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, виборчу систему, основні права та обов’язки громадян. В Україні процес підготовки проекту Основного Закону почався після проголошення державного суверенітету. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада ухвалила рішення узгодити Конституцію УРСР з Декларацією про державний суверенітет України. У червні 1991 р. була створена Конституційна комісія, а в червні 1995 р. між Верховною Радою і Президентом був укладений конституційний договір терміном на один рік. 28 червня 1996 р. Верховна Рада ухвалила нову Конституцію України. Ухвалення Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, оскільки законодавчо було розмежовано права та обов’язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.

Виборча система – сукупність встановлених законом правил організації та проведення політичних виборів, критеріїв і способів визначення їх результатів. Розрізняють: мажоритарну, пропорційну та змішану виборчі системи.

Мажоритарна виборча система – порядок проведення виборів та визначення результатів голосування, за яким обраними до представницького органу вважаються кандидати або партійні списки, що отримали абсолютну більшість (50 % + один голос) або відносну більшість (хоча б на один голос більше, ніж суперник) голосів. В Україні за такою виборчою системою відбулись вибори до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування в березні 1994 р.

Пропорційна виборча система – порядок проведення виборів, коли голосування відбувається у багатомандатних виборчих округах за партійними списками, а його результати визначають у спосіб, відповідно до якого партія отримує кількість мандатів, що є пропорційною до кількості здобутих нею голосів. За такою виборчою системою відбувались вибори до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування в березні 2006 р.

Змішана (пропорційно-мажоритарна) виборча система – виборча система за якою частина мандатів (як правило, половина) представницького органу розподіляється за результатами голосування в одномандатних виборчих округах, а решта – за пропорційним принципом представництва по багатомандатних округах. Змішана виборча система діяла на виборах до Верховної Ради України в березні 1998 р. і березні 2002 р.

Глава держави – державна посада, інституція, якій належить чільне місце в системі органів державної влади. Глава держави уособлює єдність нації, символізує державу і покликаний гарантувати її цілісність, бути чинником гармонійної та ефективної взаємодії гілок державної влади між собою. У монархічних державах главою держави є коронована особа, у республіканських – президент. В Україні перші вибори президента відбулися 1 грудня 1991 р., президентом було обрано Л. Кравчука; другі – влітку 1994 р., у ході яких переміг Л. Кучма. Восени 1999 р. Л. Кучму було переобрано на посаду Президента України на другий термін. У січні 2005 р. на президентську посаду було обрано В. Ющенка.

Багатопартійність – одна з основоположних умов демократичного ладу, коли інтереси різних суспільних верств виражаються відповідними політичними партіями, що змагаються між собою за владу і здійснюють більш або менш визначальний вплив на події в суспільстві. Реальна багатопартійність не там, де багато партій, а там, де партії мають вагому соціальну базу, репрезентують інтереси різних соціальних верств суспільства, впливають на розв’язання суспільних проблем.

Процес формування багатопартійної політичної системи в Україні розпочався після третього з’їзду народних депутатів СРСР (березень 1990 р.), на якому було внесено зміни до Конституції СРСР, зокрема скасовано статтю шосту про керівну роль КПРС у житті суспільстві. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон про політичні партії і громадські організації в УРСР, що значно прискорило процес проголошення нових політичних партій в Україні.

На початку 1990-х рр. в Україні діяли партії різної політичної спрямованості: „ліві” партії – Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ) та ін.; „центристські” – Ліберальна партія України, Демократична партія України, Соціал-демократична партія України та ін.; „праві” – Українська республіканська партія, Українська християнсько-демократична партія, Конгрес українських націоналістів та ін.

Для досягнення спільної мети політичні партії об’єднуються у політичні блоки. Законом „Про вибори народних депутатів України” передбачена можливість утворення виборчих блоків партій, які висувають кандидатів у депутати єдиним списком для участі у виборах по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу.

Ринкові реформи – процес трансформації економіки з адміністративно-командної в ринкову, що супроводжується відмовою з боку держави від державного втручання в народногосподарські процеси, приватизацією державних підприємств, перетворення їх в акціонерні, приватні, кооперативні тощо. Умовами успішного проведення ринкових реформ в економіці є політична стабільність у суспільстві, тверда виконавча влада, спроможна своєчасно здійснювати соціальний захист найменш захищених верств населення, виконання законів ринкової економіки, обережність і поетапність у запровадженні ринкових методів управління.

Ринкові реформи в Україні почалися на початку 90-х років ХХ ст. в умовах, коли державні органи були неспроможні активно впливати на економічну ситуацію. Фактично в Україні в першій пол. 90-х рр. ринкові реформи не відбувались, а економіка країни, цілком залежна від державного бюджету, була змушена пристосовуватись до ринкового господарства інших країн, у першу чергу Росії. Наслідком цього стало зростання цін на енергоносії, інфляція, що поступово перейшла в гіперінфляцію, падіння виробництва, безробіття, проведення приватизації в інтересах вузького кола монополістів та ін. У другій пол. 90-х рр. в українській економіці відбулись і певні позитивні зрушення: з уведенням твердої національної валюти – гривні – було завершено етап грошової стабілізації, здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. Однак політична боротьба всередині влади, неспроможність уряду забезпечити адекватне управління економічними процесами, параліч законотворчої діяльності парламенту, різка зміна зовнішньополітичного курсу, відсутність політичної стабільності в суспільстві не сприяли подоланню економічної кризи і призвели до тінізації економіки та відлякування зовнішніх інвесторів.