Тема 7. Україна у роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (1939 – 1945 рр.).

Українське питання – це питання про умови і засоби возз’єднання українських земель та створення незалежної української держави, а також про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі.

Перша група держав – СРСР, Польща, Румунія та Чехословаччина – намагалися втримати підвладні землі і приєднати нові. Ці країни мали різний соціально-політичний устрій, однак українське питання не вирішувалося у жодній з них на користь української державності.

Друга група країн – Англія, Франція, США (частково) розглядали українське питання у сфері своїх геополітичних інтересів.

Третя – Німеччина та Угорщина прагнули територіального розширення та економічного зростання за рахунок українських земель.

Після підписання Мюнхенської угоди (30 вересня 1938 р), яка поклала початок розподілу Чехословаччини, питання про подальшу долю Закарпатської України було складовою європейської політики. У жовтні 1938 р. Прага визнала автономію Карпатської України, уряд якої 26 жовтня очолив А. Волошин. Фашистська Німеччина демонстративно підтримала уряд Карпатської України, хоч сам Гітлер вважав її державність „нежиттєздатною”. У березні 1939 р. угорські війська, зі згоди німецького уряду, окупували Карпатську Україну.

Напередодні Другої світової війни розпочалось радянсько-німецьке зближення. 23 серпня 1939 р. В. Молотов та І.фон Ріббентроп підписали німецько-радянський договір про ненапад. До нього додавались таємні протоколи про „сфери впливу” СРСР та Німеччини. Зокрема „сферою впливу” СРСР визнавались західноукраїнські землі, що входили до складу Польщі. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, розпочалась Друга світова війна. 17 вересня радянські війська вступили на територію Західної України. 28 вересня між СРСР та Німеччиною було підписано „Договір про дружбу і державний кордон”, який закріпив за кожною країною захоплені території та визначив майбутні пріоритети зовнішньої політики. У листопаді 1939 р. на підставі звернення Народних зборів Західної України, вибори до яких відбулись у жовтні під контролем радянської влади, Верховна Рада УРСР ухвалила закон про входження західноукраїнських земель до складу СРСР.

Наступним кроком реалізації радянсько-німецьких домовленостей щодо українських земель було приєднання до СРСР Бессарабії та Північної Буковини. У червні 1940 р. Радянський Союз забажав від Румунії передачі цих областей. Після виводу румунських військ в Бессарабії та Північній Буковині було встановлено радянську владу. Хотинський, Аккерманський, Ізмаїльський повіти Бессарабії та Північна Буковина ввійшли до складу УРСР. Таким чином українське питання напередодні Другої світової війни вирішувалось на користь територіального розширення радянської форми державності – УРСР, квазідержави, яка входила до складу СРСР. Однак, возз’єднання українців у межах однієї державної структури стало важливим кроком для розв’язання українського питання у майбутньому.

Радянізація – процес, що проходив на возз’єднаних з УРСР західноукраїнських землях в 1939 – 1941 рр. та післявоєнний період. Радянізація супроводжувалась затвердженням соціалістичних принципів, що панували в СРСР в економіці, політиці, культурному житті (насильницька колективізація, репресії проти „непролетарських” прошарків населення, заборона політичних партій, громадських та культурних об’єднань тощо). З іншого боку, у процесі радянізації відбулись позитивні зміни: націоналізація підприємств, ліквідація безробіття, деполонізація всіх сфер життя, українізація освіти, судочинства, державних установ, перерозподіл земельної власності на користь українських селян, поліпшення житлових умов та медичного обслуговування українців тощо. У цілому радянізація мала суперечливий, занадто ідеологізований характер. Її метою було в короткий термін встановити ту суспільну та соціально-економічну модель, що сформувалась у Східній Україні в 1930-х рp.

Агресія – незаконне застосування військової сили однієї держави проти іншої з метою загарбання (окупації) території, ліквідації або обмеження її політичної незалежності. Агресія Німеччини проти СРСР розпочалась 22 червня 1941 р. Згідно з планом „Барбаросса” німецькі війська наступали у трьох напрямках: „Північ” (на Ленінград), „Центр” (на Москву), „Південь” (на Київ). Групі армій „Південь” на території України протистояли війська Київського та Одеського воєнних округів. Найбільш тривалою була оборона від німецько-фашистських загарбників Одеси, Києва та бази Чорноморського флоту – Севастополя. До кінця грудня 1941 р. німецькі війська та їх союзники окупували майже всю територію України, крім східних районів Харківської, Ворошиловградської (тепер Луганської) та Сталінської (тепер Донецької) областей. Після поразки радянських військ під Харковом та в Криму вся територія УРСР була окупована Німеччиною 22 липня 1942 р.

У грудні 1942 р. розпочалось визволення України. У лютому 1943 р. Червона Армія визволила частину Донбасу і Харківщини; улітку, після Курської битви – Лівобережну Україну; 6 листопада – Київ. Навесні 1944 р. було визволено Крим, Правобережну та Південну Україну; у липні – жовтні 1944 р. – західноукраїнські землі та Закарпаття. 9 травня 1945 р. закінчилась Велика Вітчизняна війна, 2 вересня – Друга світова.

Окупаційний режим – форма правління захопленою (окупованою) за допомогою військової сили територією чужої країни. Окупаційний режим було встановлено на території України німецько-фашистськими загарбниками та їх союзниками 22 червня 1941 р. – 22 липня 1942 р. Територія України була розділена окупантами на чотири частини, підпорядковані різним державам і адміністративним органам:

1) Чернівецька та Ізмаїльська області були включені до складу Румунії; Одеська область, частина Вінницької та Миколаївської областей, об’єднані в губернаторство „Трансністрія”, також відійшли до Румунії;

2) західноукраїнські землі (Дрогобицька, Львівська, Тернопільська та Станіславська (тепер Івано-Франківська) області) – на правах окремого округу під назвою „дистрикт Галичина” увійшли до Польського генерал-губернаторства;

3) Чернігівська, Сумська, Харківська області та Донбас, як прифронтові зони, були під контролем німецького військового командування;

4) інші українські землі: Наддніпрянщина, більша частина Правобережжя, ввійшли до складу рейхскомісаріату „Україна”, який очолив Е. Кох.

Територія Карпатської України з березня 1939 р. залишалась під окупацією Угорщини – однієї з союзних до Німеччини держав.

На окупованих територіях діяли гестапо, війська СС, Служба безпеки (СД), а також поліція та допоміжна адміністрація, які складалась з місцевих жителів, що стали на шлях колабораціонізму – співробітництва з окупантами.

Фашистський окупаційний режим мав забезпечити німецьку армію та тил продовольством, матеріальними та людськими ресурсами. Щоб встановити свій „новий порядок” фашистські ідеологи розробили план „Ост”, який передбачав перетворення окупованих територій на колонію, аграрно-сировинний додаток до третього рейху, „життєвий простір” для німецьких колоністів. Для цього на окупованих територіях проводився нацистський геноцид, який був спрямований проти українців, росіян, білорусів, представників інших слов’янських народів, а також циган, євреїв. Нацистський геноцид передбачав різні види терору: від обмеження „расово неповноцінних” народів в економічних, соціальних, культурних правах до повного їх знищення. Фізичне знищення нацистами єврейського населення окупованої Європи в 1939-1945 рр. отримало назву „голокост”.

Рух Опору – боротьба громадян окупованої країни з окупаційною владою. Рух Опору може мати ненасильницькі форми боротьби (страйк, саботаж, агітація проти окупантів) або збройні (організація диверсій, формування партизанських загонів та ін.). Основними течіями Руху Опору в Україні в 1941 – 1944 рр. були: радянська та націоналістична.

1. Радянський партизанський та підпільний рух в Україні розпочався ще на початку фашистської окупації – восени 1941 р., у цей період він складався переважно з комуністів, комсомольців, співробітників НКВС. Жорстоке ставлення окупантів до місцевого населення та поразка німецьких військ під Москвою значно сприяли зростанню руху Опору на окупованих територіях. У червні 1942 р. було організовано Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Після перемоги радянських військ під Сталінградом партизанський рух в Україні став масовим. На окупованих територіях Лівобережної України, Наддніпрянщини, частині Правобережжя діяли партизанські загони під керівництвом С. Ковпака, О. Сабурова, П. Вершигори, О. Федорова та ін. Вони мали зв’язки з Червоною армією та отримували матеріальну підтримку від „Великої землі” – радянського тилу.

2. 30 червня 1941 р. у Львові ОУН заявила про відновлення незалежної української держави, яка в союзі з Німеччиною буде здійснювати боротьбу проти СРСР. Однак німецьке керівництво не підтримало цієї заяви та розпочало репресії проти діячів ОУН – були заарештовані близько трьохсот оунівців, у тому числі С. Бандера та Я. Стецько. Друга частина ОУН – прибічники А. Мельника (ОУН-М), стали на шлях колабораціонізму. Окупанти використовували їх у каральних акціях проти партизан, підпільників, місцевого населення, у розстрілах військовополонених, євреїв, циган та ін.

У жовтні 1942 р. прибічники С. Бандери (ОУН-Б) створили Українську повстанську армію (УПА), яку очолив Р. Шухевич. Підрозділи УПА контролювали деякі регіони Полісся, Волині, Галичини. Метою УПА було утворення незалежної української держави будь-якими засобами. Головними ворогами української незалежності вояки УПА вважали СРСР, Німеччину та Польщу. Після визволення західноукраїнських земель від німецько-фашистських окупантів УПА продовжила збройну боротьбу проти радянських та польських військ.