4. Етапи розвитку історії економічної думки

Сучасні економічні знання відображають тривалий історичний шлях розвитку економічної науки, який ніколи не був прямолінійним процесом. Формування тих чи інших економічних поглядів та ідей завжди було об’єктивно зумовлене розвитком суспільного виробництва, соціально-економічними умовами та потребами господарського життя, інтересами суспільства, його окремих груп [8].

Зародження економічної думки (докласичний період). Найдавніші відомості про формування економічної науки містяться у пам’ятці часів Вавилона (ХVІІІ сторіччя до н.е.) – “Кодексі царя Хаммурапі”, яка відображала період існування рабовласницького ладу і фіксувала відсоток на лихварський капітал, передбачала можливість відстрочки виплати боргу на випадок неврожаю та певні положення існування боргового рабства.

У працях стародавнього китайського мислителя Конфуція (551479 рр. до н.е.) заслуговує на увагу здатність освіченого правителя справедливо розподіляти створене в суспільстві багатство. Він не засуджував прагнення людей до багатства й знатності, але вважав, що це становище має бути досягнуте чесно, з дотриманням моральних принципів, щоб не завдати шкоди народові. Китайські легісти спирались на ідею державного регулювання господарської системи, передусім ринку хліба.

Давньогрецький філософ Ксенофонт спробував показати вплив корисності на вартість товарів, вважав річ корисною, якщо нею можна користуватись як потрібною, а некорисну можна поміняти на корисну, а отже, висунув ідею про двоїстість вживання речей. Інший давньогрецький філософ Платон (427-348 рр. до н.е.) основою держави вважав поділ праці, який, у свою чергу, залежить від потреб і здібностей людей. Аристотель розрізняв речі для безпосереднього задоволення потреб, для обміну, але не з’ясовував основи такого порівняння, вважаючи, що і гроші роблять товари порівнянними. Проблеми земельної власності, організації та ведення великого рабовласницького господарства, відносин рабів та рабовласників знайшли відображення у працях староримських мислителів Катона Старшого (234-149 до н.е.), Ва-

ррона (116-27 до н.е.), Колумелли (І ст. н.е.) та ін.

Важливу роль в історії економічної думки відіграло християнське вчення. Принципи християнської економіки– комплекс вихідних положень і основ християнського вчення щодо розвитку господарства, в яких відбиваються базисні закономірності взаємодії праці і власності, цінності праці, роль віри, релігії в діяльності людини, колективу, суспільства, розвитку особистості.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

9

Економічна думка раннього і класичного Середньовіччямала натурально-господарську орієнтацію, яскраво виражений теологічний (богословський) характер, відзначалась догматизмом та схоластикою (твори представників раннього та пізнього канонізму: Августина Бла-

женного (354-430), Фоми Аквінського (1225-1274) та ін.). Урізномані-

тнення економічних поглядів пізнього Середньовіччя було пов’язане з процесами розпаду феодалізму та новою господарською етикою епохи Реформації, що знайшло відображення у вимогах селянських повстань, антифеодальних рухів та соціальних утопій. Твори Т. Мо-

ра (1478-1535), Т. Кампанелли (1568-1639) та інших були спрямовані на критику наявного суспільного устрою та пропаганду ідей життя, позбавленого експлуатації та гноблення.

Важливою віхою в історії економічної думки є зародження і формування політичної економії, яка бере свій початок з першої школи політичної економії – меркантилізму. Меркантилізм виник ще до Ве-

ликих географічних відкриттів і тривав до середини ХVІІ сторіччя. Видатний меркантиліст А. Монкретьєн увів у науковий обіг термін “політична економія”, хоча предметом науки вважав сукупність правил господарської діяльності. Він стверджував, що багатство створюється працею, надавав найважливішого значення природному багатству, виступав за втручання держави в економічне життя.

Заслугою меркантилізму є також введення в науковий обіг поняття “національне багатство”, акцентування уваги на дослідженні якісної сторони вираження вартості, на еквівалентній формі товару, постановці проблеми про першоджерело доходів, еквівалентність обміну.

Водночас вони проголошували сферу обміну вирішальною сферою економічного життя суспільства [8].

Оскільки наукова школа меркантилістів відбивала в основному інтереси торговельної буржуазії, то вже наприкінці ХVІ– на початку ХVІІ сторіччя її ідеї увійшли у протиріччя з інтересами промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму їй на зміну у другій половині ХVІІ сторіччя приходить класична політична економія.

Класична політична економія (класичний період) виникла в період становлення капіталістичного способу виробництва і завершила свій розвиток у першій половині ХVІІ сторіччя. Її основоположниками були англійський економіст У. Петті і французький економістП. Буагільбер. Свій розвиток класична політична економія отримала у працях

В. Франкліна, Ф. Кене, Р. Кантільйона, А. Тюрго, Сисмонді, А. Сміта,

Д. Рікардо та ін. На відміну від меркантилістів, класики політичної еко-

номії вважали предметом свого дослідження не сферу обігу, а вироб-

ництво. Завдяки цьому класична політична економія вперше підійшла

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

10

до наукового визначення предмета політичної економії. Першим це зробив У. Петті, який такою сферою вважав промислове виробництво, добувну промисловість. Багатство, на його думку, створюється у сфері матеріального виробництва, а розподіляється у сфері обігу. Водночас він помилково стверджував, що вартість створює не всяка праця, а лише та, що витрачається на виробництво золота і срібла.

П. Буагільбер першим використав поняття “національний дохід”, але лише щодо сільського господарства. Р. Кантільйона вперше дав характеристику сутності підприємництва. А. Тюрго започаткував основи концепції корисності. Найбільшого розвитку класична політекономія отримала у працях А. Сміта і Д. Рікардо.

А. Сміт у своїй науковій праці“Дослідження про природу і причини багатства народів” виділив основну проблему – економічний розвиток суспільства та підвищення його добробуту. У своїй теорії про продуктивну працю він переконує, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, але для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в ос-

нову якої він поклав ідею ринкових економічних відносин. Внесок А. Сміта в економічний аналіз полягає у розкритті ним ролі ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання. Він доводив, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори.

Вихідною позицією у дослідженнях Д. Рікардо була прихильність до концепції економічного лібералізму, який не допускає ніякого державного втручання в економіку і дозволяє економічні свободи. Характеризуючи методологічну позицію Д. Рікардо, слід відзначити, що він вважав, що при вільній конкуренції інтереси індивіда і цілого збігаються і що режим вільної конкуренції є найбільш доцільним. Щодо теорії вартості Д. Рікардо наполягав, на відміну від А. Сміта, на однофакторній її оцінці: “Вартість товару або кількості якогось іншого товару, на який він обмінюється, залежить від власної кількості праці, яка необхідна для його виробництва”. У трактуванні категорії “капітал” Д. Рікардо зумів показати, що через нерівність прибутку на вкладений капітал останній “переміщується із однієї діяльності в іншу”. Важливою є розроблена ним концепція ренти: рента завжди платиться за користування землею, оскільки її кількість небезмежна, якість – неоднакова, а із зростанням населення починають оброблятися нові ділянки землі, гірші за своєю якістю і розміщенням, що потребують більших витрат праці, за якими визначається вартість сільськогосподарських продуктів.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

11

Класичний період також представлений працями таких вчених, як

Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Дж.С. Міль.

Економічна теорія К. Маркса (1818-1883), як закономірний етап розвитку економічної науки, зумовлена відповідними соціальними інтересами та вимогами часу, сприяла розвитку трудової теорії варто-

сті, природи циклічності та криз надвиробництва, подальшому аналізу проблем суспільного відтворення, джерел економічного зростання та виявленню ролі додаткової вартості як визначального чинника й основи відтворення капіталізму.

Неокласичний період: упродовж останніх 30 років ХІХ сторіччя класичну політекономію змінила маржинальна теорія, в економічній літературі цей час характеризують як“маржинальну революцію”. Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі, а також і всього народного господарства. Перший етап “маржинальної революції”, який охоплює 70-80-ті роки ХІХ сторіччя, ві-

дображений у працях К. Менгера, Ф. Візера, О. БемБаверка, Л. Валь-

раса, У. Джевонса. Другий етап “маржинальної революції” припадає на 90-ті роки ХІХ сторіччя. Головне досягнення маржиналістів на даному етапі – відмова від суб’єктивізму і психологізму70-х років ХІХ сторіччя. Найбільший внесок у формування маржинальної теорії на другому етапі зробили А. Маршалл, Дж.-Б. Кларк та В. Парето.

Парадигми ХХ сторіччя. Провідними напрямами розвитку еконо-

мічної теорії у XX ст. були інституціоналізм, неокласика та кейнсіанс-

тво, які пройшли тривалу теоретичну еволюцію впродовжXX ст., утворивши “mainstream” (провідну течію) сучасної економічної думки.

Ідеї видатного англійського економіста, державного та політичного діяча Дж.М. Кейнса (1883-1946), започаткували появу у 30-ті роки

XX ст. макроекономічного аналізу та теорії державного регулювання ринкової економіки. Подальша еволюція кейнсіанства була пов’язана з розвитком неокейнсіанської теорії у 50-60-ті роки ХХ сторіччя у працях Е. Хансена (1887-1976), Дж. Хікса (1904-1989), П. Семюелсона

(1915), Р. Харрода (1900-1978), Є. Домара (1914) та започаткуванням у

80-90-ті роки XX ст. посткейнсіанства і нового кейнсіанства (Дж. Ро-

бінсон (1903-1983), Н. Калдор (1908-1986) та ін.).

Еволюція неокласичних ідей у XX сторіччі знайшла відображення у формуванні та розвитку неортодоксальних концепцій ринку та підприємництва (Дж. Робінсон (1903-1983), Е. Чемберлін (1899-1967),

Й. Шумпетер (1883-1950)), економічних теорій неолібералізму (Л. Мізес

(1881-1973), Ф. Хайєк (1899-1992), В. Ойкен (1891-1950) та неоконсерва-

тизму (М. Фрідмен (1912), А. Лаффер (1940), Р. Лукас (1937), Т. Сар-

джент (1943) та ін.).

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

12