12. Порядок розгляду звернень гр-н згідно з зу "Про звернення гр-н".

Стаття 14. Розгляд пропозицій (зауважень) гр-н

Органи держ. влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання гр-н, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити гр-нина про результати розгляду.

Пропозиції (зауваження) Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керівниками держ. органів, ОМС, підприємств, установ і організацій особисто.

Стаття 15. Розгляд заяв (клопотань)

Органи держ. влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань гр-н, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти гр-н про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Заяви (клопотання) Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керівниками держ. органів, ОМС, підприємств, установ, організацій особисто.

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.

Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома гр-нина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Стаття 16. Розгляд скарг гр-н

Скарга на дії чи рішення органу держ. влади, ОМС, підприємства, установи, організації, об'єднання гр-н, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє гр-нина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди гр-нина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду.

Скарги Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керівниками держ. органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій особисто.

Скарги на рішення загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юрид. осіб, створених на основі колективної власності, а також на рішення вищих держ. органів вирішуються в судовому порядку.

Гр-нин може подати скаргу особисто або через уповноважену на це іншу особу. Скарга в інтересах неповнолітніх і недієздатних осіб подається їх законними представниками.

Скарга в інтересах гр-нина за його уповноваженням, оформленим у встановленому законом порядку, може бути подана іншою особою, трудовим колективом або організацією, яка здійснює правозахисну діяльність.

До скарги додаються наявні у гр-нина рішення або копії рішень, які приймалися за його зверненням раніше, а також інші документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються гр-нину.

Стаття 17. Термін подання скарги

Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення гр-нина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються.

Пропущений з поважної причини термін може бути поновлений органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу.

Рішення вищого держ. органу, який розглядав скаргу, в разі незгоди з ним гр-нина може бути оскаржено до суду в термін, передбачений законодавством України.

13. Особливості адмін.-правового статусу іноземців та осіб без гр-нства в Україні.

Згідно з чинним законодавством іноземець - це особа, яка не перебуває у гр-нстві України і є гр-нином (підданим) іншої держ. або держав.

Особа без гр-нства - це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм гр-нином.

Іноземці та особи без гр-нства користуються національним режимом, тобто мають ті самі права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і гр-ни України, за винятком певних обмежень, визначених Конституцією, законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана ВРУ.

Іноземці та особи без гр-нства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і хар-р занять, інших обставин.

Права іноземців та осіб без гр-нства:

1. Право на інвестиційну, зовнішньоекономічну та інші види господарської діяльності, передбачені законодавством України. При цьому вони мають такі самі права і обов'язки, що і гр-ни України, якщо інше не випливає з КУ та ЗУ.

2. Право на трудову діяльність. Іноземці та особи без гр-нства мають рівні з гр-нами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Зокрема, право на державну службу, службу в ОМС для цієї категорії суб'єктів обмежені.

3. Право на відпочинок. Іноземці та особи без гр-нства мають право на відпочинок нарівні з гр-нами України.

4. Право на охорону здоров'я.

5. Право на соціальний захист. Іноземці та особи без гр-нства мають право на соціальний захист, в тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. У разі, коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю та особі без гр-нства на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном.

6. Право на житло. Іноземці та особи без гр-нства, які постійно проживають в Україні, мають право на підставах і в порядку, встановлених для гр-н України, одержати житлове приміщення, якщо інше не передбачено законодавством України.

7. Майнові та особисті немайнові права. Іноземці та особи без гр-нства можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. В той же час таке право не є абсолютним, і щодо окремих видів майна законодавством можуть встановлюватись певні обмеження (наприклад, щодо права власності на землю).

8. Право на освіту.

9. Право на користування досягненнями культури. Іноземці та особи без гр-нства мають право на користування досягненнями культури нарівні з гр-нами України і зобов'язані дбайливо ставитися до пам'яток історії та культури, інших культурних цінностей.

10. Право на участь в об'єднаннях гр-н. Іноземці та особи без гр-нства не можуть бути членами політичних партій України.

11. Право на свободу совісті. Іноземцям та особам без гр-нства гарантується право на свободу совісті нарівні з гр-нами України.

12. Права у шлюбних і сімейних відносинах.

13. Гарантії особистих прав. Законодавством України іноземцям та особам без гр-нства гарантуються недоторканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага до їх гідності нарівні з гр-нами України.

14. Пересування на території України і вибір місця проживання.

15. Право на судовий захист своїх прав.

Обов'язки іноземців та осіб без гр-нства:

1. Іноземці та особи без гр-нства зобов'язані поважати та дотримуватись КУ і ЗУ, шанувати традиції та звичаї народу України.

2. Іноземці та особи без гр-нства обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.

Обмеження для іноземців та осіб без гр-нства:

1. Не можуть обирати і бути обраними до органів держ. влади та органів місцевого самоврядування.

2. Не можуть брати участь у референдумах.

3. Набувати статусу держ. службовця.

4. Бути членами політичних партій.

5. Перебувати на військовій службі. На іноземців та осіб без гр-нства не поширюється загальний військовий обов'язок.

6. Не можуть мати доступу до інформації, яка містить ознаки держ. таємниці.

13. Поняття, ознаки та правове положення органів викон. влади.

Див пит 2

Серед органів держ. влади важливе місце посідають органи викон. влади, що здійснюють функції держ. управ-ня економічним, соц-культ, адмін.-політичним будівництвом. Кожен з цих органів діє від імені та за дорученням держ., має певний правовий статус, виступає носієм відповідних повноважень юридично-владного хар-р, реалізація яких забезпечує йому досягнення мети виконавчо-розпорядчої діяльності. У теорії адмін.го права науковці не дійшли однієї точки зору щодо поняття цих органів.

Існують такі ознаки органів викон. влади:

- Орган викон. влади являє собою організацію - колектив людей - держ. службовців.

- Кожен орган викон. влади має офіційне найменування та повноваження використовувати різні атрибути з державною символікою.

- Це різновид держ. органів, найбільш значна частина держ. апарату.

- Вони створюються державою у встановленому законом порядку спеціально для здійснення її управлінських функцій - функцій держ. викон. влади (забезпечують фактичну реалізацію цієї влади).

- Цільовим призначенням цих органів є здійснення виконавчо-розпорядчої (управлінської) діяльності шляхом безпосереднього повсякденного керівництва економікою, соц-культ та адмін.-політичним будівництвом.

- Кожний орган наділений державно-владними повноваженнями, має певний обсяг прав та обов'язків у сфері держ. управ-ня, компетенцію.

- Діяльність цих органів має вторинний, підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі та на виконання закону.

- Для здійснення своїх завдань і функцій ці органи також наділені правом широкого застосування заходів держ. (зокрема, адмін.го) примусу та мають спеціальний апарат примусу.

- Органам держ. викон. влади властива організаційно-структурна відокремленість та оперативна самостійність дій у певних територіальних межах чи галузях.

- Кожен орган держ. викон. влади є суб'єктом держ. власності, утримується за рахунок Держ. бюджету.

- Має статус юридичної особи, є самостійним учасником адмін.-правових відносин.

- У системі цих органів наявна ієрархічна підпорядкованість, вони одночасно можуть бути і суб'єктами і об'єктами управ-ня.

- Органи викон. влади знаходяться під загальним контролем законодавчої влади і прямим контролем Президента України.

- управлінській діяльності органу викон. влади властивий зовнішній характер, оскільки така діяльність у вигляді юрид. актів управ-ня спрямована на середовище (ту сферу управ-ня, яку вони забезпечують);

- управлінська діяльність органу викон. влади має безперервний характер, чим відрізняється від подібної діяльності, яка лише епізодично здійснюється в органах, що представляють інші влади.

13. Види органів викон. влади.

Для кращого вивчення особливостей організації їх діяльності, а також для виявлення закономірностей у взаємозв'язках окремих органів здійснюють їх класифікацію, за основу якої беруть різні критерії, а саме:

1. від обсягу і хар-р компетенції:

- загальної компетенції (КМУ, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації);

- галузевої компетенції (Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони, Міністерство науки і освіти, Міністерство промислової політики України);

- спеціальної компетенції (міжгалузеві) (Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерство фінансів та інші);

2. від порядку вирішення питань:

- єдиноначальні (міністерства, комітети та ін.);

- колегіальні (КМУ, РМ АРК);

3. від предмета спрямованості компетенції:

- органи управ-ня економічною сферою;

- органи управ-ня соціально-культурною сферою;

- органи управ-ня адмін.-політичною сферою;

4. від обсягу повноважень по території:

- центральні (КМУ, міністерства, комітети);

- місцеві (державні адміністрації);

5. від хар-р повноважень: міністерства, державні комітети (державні служби), центральні органи викон. влади зі спеціальним статусом;

6. за місцем в системі органів викон. влади:

- вищі та нижчі.

Центральними є ті органи, діяльність яких поширюється на всю територію України. До них можна зарахувати: КМУ, міністерства, державні комітети, фонди тощо.

Місцевим органам викон. влади належать повноваження приймати рішення на певній території адмін.-територіальної одиниці. Вони виконують повноваження центральних органів викон. влади на території району, області, міста.

Міжтериторіальні органи охоплюють своєю діяльністю частину території України, декількох областей. Такі органи забезпечують галузеве управ-ня чи здійснення спеціальних функцій на визначеній частині території країни (військові командування, управ-ня залізницями).

До органів викон. влади АРК належать: Рада Міністрів АРК, міністерства та інші органи, повноваження яких поширюються лише на територію автономної республіки. Вони здійснюють загальне або галузеве керівництво чи виконують окремі повноваження з управ-ня об'єктами держ. власності, які розташовані на території АРК.

Органи загальної компетенції в межах підвідомчої їм території здійснюють держ. управ-ня підконтрольними їм органами галузевої чи функціональної компетенції.

Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі. Галузь - це поєднання об'єктів управ-ня під керівництвом відповідного органу викон. влади за ознаками виробничої єдності незалежно від їх географічного розташування.

Органи спеціальної компетенції здійснюють керівництво з питань, які мають загальний характер для всіх чи багатьох галузей господарства.

Органи держ. викон. влади можна класифікувати і за іншими критеріями, наприклад, щодо хар-р підпорядкування на ті, що знаходяться у подвійному підпорядкуванні (наприклад, фінансове управ-ня УМВС областей) і на ті, що мають центральне (відомче) підпорядкування (наприклад, районні військові комісаріати); на такі, утворення яких передбачено Конституцією (наприклад, КМУ), і такі, утворення яких Конституцією не передбачено.

13. Сист. органів викон. влади та принципи її побудови.

Органи викон. влади держ. складають єдину цілісну систему, покликану здійснювати викон. і розпорядчу діяльність держ.. Ця сист. будується, виходячи з необхідності забезпечити повсякденне всебічне керівництво господарською, соціально-культурною і адмін.-політичною сферами у масштабі всієї країни. Органи, що входять до неї, перебувають у певних взаємовідносинах, а "їхня діяльність, загалом, у різних галузях і сферах скеровується і координується з єдиного центру.

Останніми роками - роками розбудови і становлення незалежної Української держ. - сталися значні зміни в системі органів викон. влади держ.. ЗУ від 05.07.1991 року був заснований пост Президента України, який є главою держ.. ЗУ від 18.04.1991 року був створений КМУ (Уряд України), який є вищим органом викон. влади держ..

Найбільші зміни торкнулися органів місцевого самоврядування. Сьогодні ці питання врегульовані КУ, ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", іншими законодавчими та нормативними актами.

До системи органів викон. влади України належать:

а) КМУ - вищий орган викон. влади;

б) центральні органи галузевої, міжгалузевої та функціональної компетенції - міністерства, державні комітети, інші центральні органи та відомства України;

в) місцеві органи викон. влади - місцеві державні адміністрації.

13. Повноваження Президента України у сфері викон. влади.

Стаття 106. Президент України:

9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у ВРУ, сформованої відповідно до статті 83 КУ, подання про призначення ВРУ Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

10) вносить до ВРУ подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою ВРУ Генерального прокурора України;

12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

14) вносить до ВРУ подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови СБУ;

15) зупиняє дію актів КМУ з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

16) скасовує акти Ради міністрів АРК;

17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держ.;

18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

19) вносить до ВРУ подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень ВРУ;

13. Компетенція та форми діяльності КМУ згідно з ЗУ "Про КМУ".

КМУ (Уряд України) є вищим органом викон. влади України. Структура і компетенція КМУ визначається КУ.

Згідно зі ст. 114 КУ, до складу КМУ входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністра, міністри. Прем'єр-міністр України призначається ВРУ за поданням Президента України шляхом прийняття постанови. Постанова про призначення Прем'єр-міністра приймається шляхом таємного голосування за умови попереднього досягнення консенсуального погодження, що виражається у набранні такою кандидатурою хоча б 226 голосів (схвалення такої кандидатури більшістю від конституційного складу ВРУ). Персональний склад Кабінету Міністрів призначається ВРУ за поданням Прем'єр-міністра України шляхом пакетного голосування.

Кабінет Міністрів підконтрольний і підзвітний ВРУ. КМУ в своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України, іншими нормативно правовими актами, відповідно до ієрархії законодавства України.

КМУ:

1) забезпечує держ суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держ., виконання КУ і ЗУ, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і гр-нина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управ-ня об'єктами держ. власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Держ бюджет України і забезпечує виконання затвердженого ВРУ Держ. бюджету України, подає ВРУ звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів викон. влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

КМУ в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання, організовує і контролює їх виконання, (ст. 113-130 КУ)

Діяльність КМУ спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання КУ та ЗУ, актів Президента України, а також Програми діяльності КМУ, схваленої ВРУ, вирішення питань держ. управ-ня у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та гр-нина, запобігання і протидії корупції, розв’язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

КМУ здійснює постійний контроль за виконанням ОВВ КУ та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів.

13. Центральні органи викон. влади, їх види.

До системи центральних органів викон. влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби), органи викон. влади зі спеціальним статусом

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів викон. влади у забезпеченні реалізації держ. політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член КМУ особисто відповідає за розробку і впровадження Програми КМУ з відповідних питань, реалізацію держ. політики у визначеній сфері держ. управ-ня. Він здійснює управ-ня в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів викон. влади з питань, які належать до його відання.

Центральний орган викон. влади, у межах наданої державою компетенції, виконує такі функції:

- бере участь у формуванні та реалізації держ. політики як загалом, так і за відповідними напрямками, розробляє її механізм;

- прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соц., фінансовій та інших сферах;

- бере участь у розробці проектів Держ. програми економічного та соціального розвитку України, Держ. бюджету України;

- реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи ' суміжних галузей);

- готує пропозиції щодо поетапного вдосконалення механізму регулюв. розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;

- здійснює у межах повноважень, визначених законодавством, функції управ-ня майном підприємств, що належать до сфери управ-ня міністерства;

- розробляє пропозиції стосовно визначення пріоритетних напрямків розвитку економіки;

- бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики як загалом, так і за відповідними напрямками (демонополізація економіки, розвиток конкуренції, антимонопольне регулюв., застосування антимонопольного законодавства); - здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Державні комітети України - центральні органи викон. влади, зазвичай, міжгалузевої компетенції. їх правовий статус визначається КУ, положеннями про державні комітети.

Держ комітет (держ служба) є центральним органом викон. влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр міністрів чи міністрів. Держ комітет (держ служба) вносить пропозиції щодо формування держ. політики відповідним членам КМУ та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управ-ня в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулюв. з питань, які належать до його відання. Держ комітет (державну службу) очолює його голова.

Правовий статус держ. комітетів також визначається "Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган держ. викон. влади" і аналогічний правовому статусу міністерства.

Державні комітети за хар-ром компетенції поділяються на три групи:

а) державні комітети, що здійснюють міжгалузеве управ-ня. Вони спеціалізуються на виконанні в загальнодержавному масштабі однієї або кількох професійних функцій, спільних для кількох галузей держ. управ-ня. Наприклад, планування, енергозбереження, ціноутворення, стандартизація і т. п. Такі комітети не мають безпосередньо підпорядкованих галузей. Вказівки в межах їх компетенції є обов'язковими для всіх (або групи) галузей управ-ня;

б) державні комітети, які поєднують функції міжгалузевого і галузевого управ-ня, тобто мають чітко визначену систему підпорядкованих підприємств, установ, організацій, що виконують функції за профілем цього комітету. Наприклад, держ комітет по матеріальних резервах та інші;

в) державні комітети, які діють як органи галузевого управ-ня, аналогічно міністерствам. Наприклад, Держ комітет телебачення і радіомовлення; Держ комітет лісового господарства. Центральний орган викон. влади зі спеціальним статусом має визначені КУ та ЗУ особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган викон. влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції міністерства, іншого центрального органу викон. влади, обговорення найважливіших напрямків його діяльності та розвитку галузі у міністерстві (державному комітеті) утворюється колегія у складі міністра (керівника), його заступників, а також інших керівних працівників міністерства (держ. комітету). До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів викон. влади, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управ-ня міністерства (держ. комітету, служби тощо). Членів колегії затверджує КМУ. Рішення колегії нормативно формалізуються наказами міністра (керівника).

Структуру центрального апарату міністерства затверджує віце-прем'єр-міністр України.

13. Міністерства в системі центральних органів викон. влади.

Див пит 19

13. Повноваження і форми діяльності місцевих держ. адміністрацій.

Стаття 118. Викон. владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Особливості здійснення викон. влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Склад місцевих держ. адміністрацій формують голови місцевих держ. адміністрацій.

Голови місцевих держ. адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням КМУ.

Голови місцевих держ. адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам викон. влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам викон. влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих держ. адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої держ. адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої держ. адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові районної чи обласної держ. адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої держ. адміністрації.

Стаття 119. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання КУ та ЗУ, актів Президента України, КМУ, інших органів викон. влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод гр-н;

3) виконання держ. і регіональних програм соц-екон. та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з ОМС;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

13. Поняття, види та принципи держ. служби в Україні.

Щодо поняття держ. служби в Україні необхідно зазначити, що відповідно до ст.1 Закону України "Про державну службу" під нею необхідно розуміти професійну діяльність осіб, які обіймають посади в держ. органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держ. та одержують заробітну плату за рахунок держ. коштів.

Принципи:

- служіння народу України;

- гуманізму і соціальної справедливості;

- професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

- дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

- демократизму і законності;

- пріоритету прав людину і гр-нина;

- персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

- дотримання прав підприємств, установ і організацій та об'єднань гр-н;

- загальнодоступність держ. служби;

- рівність прав гр-н на державну службу;

- змінюваність держ. службовців.

Найчастіше державну службу класифікують на такі види, як:

- службу в органах законодавчої, викон. та судової влади;

- цивільну та мілітаризовану (воєнну) службу;

- цивільну (в органах законодавчої, викон. влади) та спеціалізовану (військову, дипломатичну, митну, в правоохоронних органах та ін.).

Для мілітаризованої служби притаманні такі ознаки: професійним обов'язком цієї категорії осіб є захист життя і здоров'я людей; забезпечення безпеки гр-н і встановленого порядку управ-ня, матеріальних цінностей; охорона громадського порядку і правопорядку;

13. Законодавчі засади держ. служби в Україні.

Щодо правового регулюв. держ. служби необхідно зазначити, що її джерелами є:

- Конституція України (визначає головні принципи держ. служби, статус Президента України, Голови Верховної Ради та його заступників, народних депутатів України, Прем' єр Міністра України, членів КМУ, Голови та членів Конституційного суду тощо. Крім того статус цих осіб визначається низкою законів);

- Закони України: "Про державну службу", "Про Президента України", "Про боротьбу з корупцією", "Про дипломатичні ранги України", "Про статус суддів", "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про державну податкову службу", "Про державну викон. службу", "Про загальний військовий обов' язок і військову службу", Статути Збройний Сил України, кодифікованими законодавчими актами тощо.

- Положення, затверджені постановами КМУ: "Про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України", "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їх сімей", "Про Головне управ-ня держ. служби при Кабінеті Міністрів України".

- Укази Президента України, які затверджують: "Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України" та ін.

- Накази керівників центральних органів викон. влади, які врегульовують деякі питання держ. служби в органах, їм підпорядкованим.

Одним з основних законодавчих актів у зазначеній сфері є ЗУ "Про державну службу", прийнятий у грудні 1993 р. Він спрямований на врегулюв. суспільних відносин, що охоплюють діяльність держ. щодо створення правових, організаційних, економічних та соц. умов реалізації гр-нами України права на державну службу. Він є першим законодавчим актом в історії України, спрямованим на врегулюв. однієї із найважливіших сторін діяльності держ.. У ньому вперше на офіційному рівні сформульовано поняття держ. служби, загальні засади її проходження в Україні, поняття посадової особи. Уперше у законодавстві України про державну службу закріплено етику поведінки держ. службовця, що має велике теоретичне та практичне значення.

13. Поняття та види держ. службовців.

Поняття "держ службовець" відповідно до Закону "Про державну службу" є похідним від поняття держ. служби. Держ службовець - це особа, яка обіймає певну посаду в держ. органах або їх апараті, здійснює на професійній основі діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держ., наділена у зв'язку з цим відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну плату за рахунок держ. коштів. Поділ держ. службовців здійснюється за різними критеріями, залежно від яких виділяють наступні види держ. службовців:

а) за хар-ром праці, обсягом та хар-ром їх службових повноважень:

- керівники;

- спеціалісти;

- технічні виконавці;

б) за хар-ром і обсягом владних повноважень:

- посадові особи;

- представники влади;

- адмін.-допоміжний персонал;

- функціональний (оперативний, основний) персонал;

в) за видами служби, на якій особи перебувають:

- службовці звичайної (цивільної) служби;

- службовці спеціальної (мілітаризованої) служби;

г) за розподілом держ. влади:

- державні службовці законодавчої влади;

- державні службовці викон. влади;

- державні службовці судової влади.

До основних обов'язків держ. службовців належать:

- додержання КУ та інших актів законодавства України;

- забезпечення ефективної роботи та виконання завдань держ. органів відповідно до їх компетенції;

- недопущення порушень прав і свобод людини та гр-нина;

- безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень держ. органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

- збереження держ. таємниці, інформації про гр-н, що стала їм відома під час виконання обов'язків держ. служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

- постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

- сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість у роботі.

Держ службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, держ службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.

Основні права держ. службовців:

- користуватися правами і свободами, які гарантуються гр-нам України Конституцією і законами України;

- брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах повноважень рішень;

- одержувати від держ. органів, підприємств, установ, організацій, органів місцевого самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

- на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і гр-н;

- вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

- на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

- безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним держ. служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

- на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

- вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

- на здорові, безпечні та належні умови праці;

- на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

- захищати свої законні права та інтереси у вищих держ. органах та у судовому порядку.

Обмеження при прийнятті на службу є традиційними. Зокрема не можуть бути обраними або призначеними на посаду особи, які:

- визнані у встановленому порядку недієздатними;

- мають судимість, що є несумісною із заняттям посади;

- у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є близькими родичами чи свояками.

13. Правове регулюв. проходження держ. служби.

Проходження держ. служби довго триваючий процес, який для держ. службовців виражається в послідовній зміні посад починаючи з моменту вступу на державну службу і до звільнення з неї. Протягом цього часу реалізується адмін-правовий статус держ. службовця.

Під проходженням держ. служби слід мати на увазі сукупність юрид. фактів, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням державно-службових відносин, а саме: з прийняттям на державну службу, службовою кар’єрою (просуванням по службі) та припиненням держ. служби.

Проходження держ. служби регламентується 2 видами правових актів. Вони розрізняються між собою за хар-ром правових наслідків, що вони викликають.

Перший складають нормативні правові акти, які встановлюють загальний для всіх гр-н порядок (правила та умови) проходження держ. служби. Ними визначається порядок прийняття на роботу, проходження терміну випробування при прийнятті на службу, особливості умов служби, порядок проведення атестацій, присвоєння рангів та ін.

Другий вид актів – індивідуальні акти, що являють собою один з різновидів юрид. фактів (наказ про призначення на посаду, наказ про присвоєння чергового рангу та ін.).

Відповідно до Закону право на державну службу мають гр-ни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політ поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою (за патронажним принципом).

При заміщенні посади держ. службовця допускається встановлення випробувального терміну (до 6 міс).

Державні службовці підлягають обов’язковій атестації (залежно від виду служби: не частіше 1 разу в 2 роки, але не менше ніж 1 раз у 5 років).

З метою надбання практичного досвіду, перевірки професійного рівня може проводитись стажування держ. службовців (терміном до 2 міс з збереженням середньої заробітної плати).

Тривалість робочого часу держ службовців визначається КЗпП та з урахуванням особливостей перебування на різних видах служби.

Заключним моментом перебування на державній службі є припинення державно-службових відносин шляхом припинення держ. служби.

Держ служба припиняється:

на загальних підставах. Передбачених КЗпП України;

порушення умов реалізації права на державну службу ( ст 4 З-ну);

недотримання пов’язаних із проходженням служби вимог (обмеження передбачені ст 16 Закону);

досягнення службовцем граничного віку перебування на державній службі (60 (55) років);

відставки (для осіб 1,2 категорії);

виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на державній службі (недієздатність, наявність судимості, прийняття на роботу родичів та ін);

відмови держ. службовця від прийняття присяги або порушення присяги;

неподання або подання неправдивих відомостей щодо його доходів.

13. Особливості дисциплінарної відповідальності держ. службовців.

накладення дисциплінарних стягнень є одним з видів юридичної відповідальності, її метою загалом є охорона від протиправних посягань соц. цінностей та благ, захищених законом, зміна поглядів і свідомості правопорушника, спрямована на недопущення в майбутньому таких правопорушень, профілактика можливих правопорушень з боку осіб, схильних в силу різних причин до скоєння протиправних діянь. Настання юридичної відповідальності в правовій державі має бути передбачене за наявності певних умов.

Принципова особливість дисциплінарної відповідальності службовців у тому, що вона регулюється як трудовим законодавством, так і законодавством про державну службу (тобто адмін. законодавством).

Дисциплінарна відповідальність передбачена для випадків порушення трудової дисципліни. Щодо держ. службовців ідеться про службову дисципліну. В цілому дисципліну слід розуміти як точне, своєчасне і неухильне додержання встановлених правовими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному та суспільному житті. Вона спрямована на підтримання впорядкованості й узгодженості суспільних відносин і забезпечується засобами юридичної відповідальності та механізмами держ. і громадського контролю

Дисциплінарні стягнення застосовуються до держ. службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням держ. служби, а також за вчинок, який порочить його як держ. службовця або дискредитує держ орган, в якому він працює.

Вважаємо за доцільне встановити такі види дисциплінарних стягнень, що можуть накладатися на держ. службовця: 1) догана; 2) сувора догана; 3) затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу; 4) виключення із кадрового резерву на заміщення вищої посади; 5) попередження про неповну службову відповідність займаній посаді; 6) звільнення зі служби; 7) звільнення зі служби без права поновлення на державній службі (за вчинення умисного злочину або грубе порушення встановлених законом правил поведінки держ. службовця — за рішенням суду).

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу:

попередження про неповну службову відповідність;

затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

13. Поняття та види функцій держ. управ-ня.

Функції держ. управ-ня являють собою основні напрямки діяльності держ. органів для виконання завдань держ. управ-ня.

Слід мати на увазі, що в юридичній науці немає єдиної думки з приводу видів функцій держ. управ-ня, їх можна класифікувати:

а) в залежності від направленості і місця впливу: соціально-організаційні (вплив держ. органів на об'єкти управ-ня) і внутрішньоорганізаційні (управ-ня усередині держ. управлінського апарату);

б) за змістом, хар-ром і обсягом впливу: на загальні, спеціальні, допоміжні.

До загальних функцій відносяться:

організація (визначення організаційних положень, що встановлюють порядок управ-ня, регламентів, нормативів, вимог, відповідальності та ін.);

планування (визначення мети, необхідних ресурсів, способів, строків, форм і методів поетапного контролю за діями об'єкту);

прогнозування (наукове передбачення, сист.тичне дослідженій ня стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів);

регулюв. (через нормативно-правові акти, держ бюджет, державні контракти, податкову систему, стандарти, митні тарифи, визначення пріоритетів розвитку галузей та ін.); координація (забезпечує узгодження діяльності систем управ-ня);

контроль (направлений на забезпечення законності, дисципліни).

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкту (Президента України, КМУ, місцевих держ. адміністрацій та ін.) чи об'єкту управ-ня (економічна, соціально-культурна, адмін.-політична сфери).

Допоміжні функції сприяють процесам реалізації загальних та спеціальних функцій. До них можна віднести: стратегічне та поточне планування; фінансування, стимулювання, кадрове забезпечення, керування, діагностування та ін.

13. Поняття форм держ. управ-ня, їх види.

Форма управ-ня — це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються ОВВ для реалізації поставлених перед ними завдань

Термін «форма» означає вид, будь-який зовнішній вияв певного змісту Якщо функції управ-ня розкривають основні напрями цілеспрямованого впливу суб'єктів управ-ня на об'єкти управ-ня то форми управ-ня — це шляхи здійснення такого цілеспрямованого впливу, тобто форми управ-ня показують, як практично здійснюється управлінська діяльність.

Процес реалізації завдань і функцій знаходить свій юрид. вияв у відповідних формах.

Під час практичного виконання завдань, покладених на апарат управ-ня, вони реалізують розпорядчі повноваження, змістом яких є виконання вимог закону і організація застосування правових норм, а у передбачених законом випадках здійснюють адміністративну юрисдикцію. Ця діяльність органів управ-ня пов'язана з виданням правових актів, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки, тобто ведуть до виконання, зміни або припинення адмін. правовідносин між суб'єктом і об'єктом управ-ня, і є правовими формами.

Але значна частина діяльності викон. влади не втілюється в правову форму, не пов'язана з виданням правових актів та здійсненням юридичне значущих дій, тобто не породжує, не змінює та не припиняє адмін. правовідносин. Ця частина діяльності викон. влади є не правовою, а організаційною формою, яка безпосередньо не викликає юрид. наслідків (проведення нарад, інструктування, контроль, добір кадрів тощо). Неправові форми, як правило, є підставою для наступного здійснення виконавчою владою дій юрид. хар-р.

Прийнято розрізняти чотири форми управлінської діяльності:

1. видання нормативних актів управ-ня;

Видання нормативних актів управ-ня є особливою формою діяльності органів викон. влади, яка передбачає розпорядчу діяльність, спрямовану на виконання закону шляхом встановлення певних правил у сфері держ. управ-ня. Встановлення норм права підзаконного хар-р в процесі діяльності органів викон. влади — це адмін. нормотворчість, яка здійснюється у формі видання ОВВ нормативних актів управ-ня. Це викликано тим, що загальні норми та правила поведінки, сформульовані в законах, не в змозі охопити всі аспекти життя сусп., відрегулювати сусп. відносини в усіх подробицях. Тому виникає необхідність у конкретизації та деталізації норм на стадії їх застосування.

2. видання індивідуальних (ненормативних, адмін.) актів управ-ня;

Видання індивідуальних (ненормативних, адмін.) актів управ-ня є близьким до нормативного, але не тотожне йому. Відмінність між ними полягає в тому, що індивідуальні акти управ-ня встановлюють, змінюють або припиняють конкретні адміністративні правовідносини. Вони відрізняються від нормативних тим, що звернені до конкретних суб'єктів управлінських відносин і їх дія припиняється після здійснення встановлених у них прав і обов'язків, тобто після одноактного їх застосування. Індивідуальними актами є, наприклад, видання наказу про призначення держ. службовця на посаду, видача дозволу на носіння зброї, на полювання, на управ-ня транспортними засобами і т. ін.

Для індивідуальних актів управ-ня, так само як і для нормативних, характерними є владність та підзаконність, вторинність відносно закону. Видання нормативних та індивідуальних актів — це основні правові форми здійснення викон. влади.

3. проведення організаційних заходів;

Організаційні дії складають необхідний чинник управлінської діяльності в усій системі органів викон. влади держ.. Ці заходи здійснюються сист.тично, постійно і спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідних систем управ-ня. Вони не пов'язані з виданням правових актів та здійсненням юридичне значущих дій. Організаційні заходи не породжують, не змінюють і не припиняють адмін. правовідносин. Різноманітність конкретних форм здійснення організаційних заходів визначається сферою або галуззю управ-ня, особливостями керованих об'єктів, їх специфічного правового статусу. Стосовно органів викон. влади безпосередніми організаційними діями можуть бути: а) роз'яснення змісту і мети законодавчих та інших правових актів або тих чи інших заходів; б) інспектування роботи та інструктування нижчих органів (посадових осіб); в) розроблення програм, підготовка та проведення нарад, конференцій і т. под.

4. здійснення матеріально-технічних операцій.

Матеріально-технічні операції носять допоміжний характер. Їх основне призначення — обслуговування самого процесу управ-ня, всіх інших форм управлінської діяльності. Вони створюють умови для використання інших форм роботи органів викон. впади. В узагальненому вигляді матеріально-технічні операції — це підготовка матеріалів для видання юрид. актів, проведення організаційних заходів, провадження діловодства, складання довідок, звітів і т. ін. Зараз при здійсненні матеріально-технічних операцій більш широко використовуються різноманітні засоби організаційної техніки, створюються комплексні інформаційно-аналітичні системи для держ. потреб з широким застосуванням комп'ютерних систем.

13. Поняття правових актів держ. управ-ня, їх юридичне значення.

У широкому розумінні правові акти управ-ня являють собою будь-які дії органів управ-ня, посадових осіб та інших суб’єктів, що здійснюють управлінську діяльність у відповідних правових формах, тобто через видання правових актів, що породжують певні юридичні наслідки, пов’язані з установленням, зміною чи припиненням адмін.-правових відносин.

Таким чином, правовий акт управ-ня являє собою підзаконне офіційне одностороннє рішення юридично-владного хар-р, прийняте уповноваженим суб’єктом управ-ня в межах його компетенції з дотриманням належної процедури, яке спрямоване на виникнення, зміну чи припинення адмін.-правових відносин з метою реалізації завдань та функцій управ-ня.

Значення правових актів управ-ня полягає в тому, що через їх реалізацію здійснюється управлінська діяльність відповідних суб’єктів управ-ня на підставі чинного законодавства та в межах їх компетенції.

Правові акти управ-ня за своєю суттю відрізняються від інших актів держ. органів. Така відмінність зумовлена різницею у правовому статусі осіб, що їх приймають. Зазначені акти завжди носять підзаконний характер. При розгляді співвідношення актів органу законодавчої влади, тобто закону і правових актів управ-ня, слід зазначити, що в основу їх співвідношення закладено принцип підзаконності. Закон являє собою абстрактне правило, дія якого спрямована на регулюв. у загальних рисах суспільних відносин, а тому його дія спрямована на невизначене коло випадків. У той же час правовий акт управ-ня має похідний від закону характер і видається у випадку, коли це прямо передбачено законом. Його дія спрямована на досягнення часткового результату і має конкретно визначених адресатів. Акт управ-ня не може змінити або скасувати закон, оскільки за його допомогою не можуть вирішуватися питання, що за КУ віднесені до повноважень ВРУ як єдиного органу законодавчої влади.

13. Класифікація актів держ. управ-ня та їх дія.

З метою глибшого вивчення актів управ-ня їх класифікують за такими критеріями: юридичними властивостями; дією в просторі і часі; хар-ром компетенції органів, що їх прийняли; формою.

За юрид. властивістю акти поділяються на нормативні, індивідуальні та змішані.

Змішані — це акти які одночасно складаються з правових норм і конкретних рішень. Ці акти знаходять своє застосування, наприклад, в урядових постановах, за допомогою яких формуються обов’язкові правила поведінки і одночасно передбачається застосування адмін. стягнень до порушників.

За дією в просторі акти управ-ня поділяються на такі види: акти, що діють у межах певної території (області, міста, району тощо); акти, дія яких поширюється на певну сферу, галузь чи підгалузь; акти локального хар-р, дія яких поширюється на частину певної території чи колективу.

За дією в часі акти управ-ня розмежовуються на такі, що мають обмежений і необмежений терміни застосування. Якщо акт прийнятий на певний термін, то його дія припиняється в установлений нормою строк. Якщо такі терміни не визначені, то дія зазначених актів поширюється до прийняття нового акту з цих питань.

За хар-ром компетенції органів, що видали акт, вони поділяються на: акти органів загального напряму (так, постанова Кабінету Міністрів або рішення місцевої держ. адміністрації носять загальний характер); акти галузевого напряму (наприклад, наказ міністра економіки та з питань європейської інтеграції України); акти міжгалузевого напряму (наприклад, спільний наказ Міністерства економіки України та іншого міністерства чи відомства України з питань регулюв. відносин у сфері економіки).

Форма актів управ-ня залежить від повноважень суб’єкта, що їх приймає. З урахуванням цього вони поділяються на такі види: постанови і розпорядження, що приймаються Кабінетом Міністрів України; накази, положення, інструкції, правила, вказівки Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України та інших міністерств і відомств України з питань регулюв. економіки; рішення місцевих держ. адміністрацій; накази керівників структурних підрозділів держ. органів, підприємств, установ, організацій тощо.

Дія правового акта управ-ня в сфері викон. влади припиняється за таких підстав: у разі його відміни; по закінченні строку, на який його було видано; у разі досягнення мети, поставленої перед актом; при зникненні адресата акта (ліквідації юридичної особи, смерті носія прав та обов’язків).

13. Адмін. договір як форма управлінської діяльності.

Адмін. договір — угода двох чи більше суб'єктів адмін.го права, один із яких завжди є суб'єктом викон. влади. Це багатосторонній акт, за допомогою якого виникають, змінюються або припиняються взаємні права й обов'язки сторін.

У системі держ. управ-ня адмін. договір застосовують у господарській, соц., духовній і адмін.-політичній сферах діяльності держ.. Це означає, що в процесі своєї діяльності органи держ. управ-ня можуть здійснювати власні повноваження шляхом не тільки видання актів управ-ня, а й укладання адмін. договорів.

Юридична природа адмін.го договору полягає в тому, що він є актом застосування норм права, в результаті чого реалізуються функції викон. влади за деякими винятками.

Адмін. договір, базується переважно на адмін.-правових нормах, але багато адмін. договорів мають комплексний характер і регулюються нормами декількох галузей права: цивільного, фінансового, екологічного, трудового. Наприклад, з владними повноваженнями пов'язаний трудовий договір (держ. регулюв. праці, договірне регулюв. праці) або договір про платне навчання в державному навчальному закладі відповідного рівня.

Адмін. договір є різновидом публічно-правового договору. В системі правових зв'язків він посідає проміжне місце між адмін. актом (одностороннє волевиявлення держ. органу влади) й договором приватноправового хар-р. Викон. влада для забезпечення своєї діяльності застосовує трудові та цивільно-правові договори. Адмін. же договір — це один із договорів, за допомогою якого держ адміністрація здійснює управлінські функції.

Адмін. договір забезпечує координацію роботи різних управлінських структур у випадках, коли суб'єкти управ-ня певними сторонами своєї діяльності є юридично рівноправними й виникає потреба в координації їх діяльності.

Суб'єктом адмін.го договору є держ орган, посадова особа або суб'єкт з делегованими повноваженнями. В адмін.му договорі держ орган виступає як суб'єкт, що здійснює викон. владу й має владні повноваження.

Метою адмін. договорів здебільшого є реалізація публічних інтересів (договори в сфері управ-ня державною власністю, договори, що забезпечують державні потреби та податкові угоди тощо), в той час як метою більшості приватноправових договорів виступає індивідуальний інтерес.

Особливість адмін. договорів полягає і в тому, що вони є договорами організаційного хар-р, як і сама діяльність викон. влади. Для сторін адмін.го договору свобода вступати чи не вступати в договірні відносини не має хар-р абсолютного принципу, що властиво приватному праву. Можливість на власний розсуд під час укладення адмін. договорів обирати певний варіант поведінки є обмеженішою, ніж при укладенні цивільних чи трудових договорів. Це обумовлено імперативним хар-ром адмін.-правових норм. Правом контролювати виконання адмін. договорів наділено органи викон. влади.

13. Вимоги, що ставляться до актів держ. управ-ня, наслідки їх недотримання.

Деякі учені вказують на необхідність розмежування таких вимог за їх змістом:

1) загальні вимоги законності, яким повинні відповідати всі акти управ-ня незалежно від того, ким і коли вони видаються, з якого питання та які юридичні ознаки вони мають;

2) додаткові (або спеціальні) вимоги до деяких актів управ-ня залежно від їхнього змісту та призначення;

3) вимоги організаційно-технічного хар-р, що, як і загальні вимоги, ставляться до всіх актів управ-ня.

На думку переважної більшості дослідників, однією з найважливіших умов юридичної сили правового акту управ-ня, безумовним фактором його дії є відповідність акту встановленим вимогам щодо його юрид. змісту, порядку прийняття тощо. Найчастіше виділяють наступні основні вимоги, яким має відповідати кожен акт управ-ня:

а) відповідність акту положенням Конституції, чинним законам та іншим нормативно-правовим актам згідно з ієрархією цих актів у правовій системі;

б) непорушність та необмежуваність актом встановлених та гарантованих чинним законодавством прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, громадських об'єднань, підприємницьких та комерційних організацій;

в) використання при виданні акту лише тих назв і визначень, які передбачені чинним законодавством;

г) суворе дотримання встановленого порядку підготовки, обговорення та прийняття актів управ-ня. До конкретних вимог у цій частині мають бути віднесені:

— дотримання принципу колегіальності у передбачених законом випадках;

— узгодження проектів актів із заінтересованими сторонами;

— забезпечення відкритості у правотворчому процесі, що полягає у забезпеченні вільного доступу до інформації щодо проектів НПА, чинних та скасованих НПА;

— наявність в актах усіх необхідних реквізитів (штампів, печаток, підписів посадових осіб, строків виконання тощо);

д) видання акту управ-ня уповноваженим на це органом, посадовою особою і суворо в межах їх компетенції. Загалом правові акти управ-ня не тільки приймаються, а й скасовуються (відміняються) у встановленому законом порядку, наявність якого зумовлена їхнім значенням та правовими наслідками.

Акти управ-ня мають також відповідати вимозі інформаційної місткості: має забезпечуватися повнота, оперативність, вірогідність і актуальність інформації, що включається до акту управ-ня.

Акти держ. управ-ня повинні видаватися в певному порядку з дотриманням процесуальних правил. Наприклад, одні акти видаються колегіальним органом, інші — єдиноначальним; одні публікуються у місцевій пресі, інші — просто доводяться до відома виконавців тощо.

13. Поняття адмін.-правових методів, їх види.

Сутність методів держ. управ-ня виявляється у застосуванні окремих прийомів, засобів, що застосовуються суб'єктом управ-ня відносно об'єкта для досягнення поставлених цілей, здійсненні безпосереднього цілеспрямованого впливу на систему управлінських відносин.

Тобто під методом держ. управ-ня необхідно розуміти засоби практичної реалізації завдань та функцій викон. діяльності органів управ-ня, або інакше спосіб здійснення управлінських функцій, впливу суб'єкта управ-ня на об'єкт (колектив, групу осіб чи одну особу).

Усі методи, які використовуються в процесі управ-ня, практично пов'язані між собою, доповнюють один одного, використовуються в органічній єдності. Мистецтво керівника як раз і полягає в тому, щоб із усього комплексу методів управ-ня вибрати найбільш дієві, які надійно ведуть до мети, скласти їх гнучку комбінацію та використовувати її, віддаючи перевагу то одному, то іншому залежно від ситуації. Правильне, розумне поєднання різник методів є одним із важливим напрямків удосконалення управ-ня на сучасному етапі.

Взагалі методи управ-ня можна умовно поділити на:

- методи пізнання (пізнавально-програмуючі);

- методи впливу (організаційно-регулюючі).

Під методами пізнання необхідно вважати способи, шляхи дослідження стану реальних об'єктів (процесів, явищ), перспективи їх змін та наукового обґрунтування застосування методів впливу на ці об'єкти з метою їх регулюв.. Залежно від ступеня загальності сфери їхнього застосування прийнято розрізняти загальний, загальнонаукові та спеціально наукові методи.

Організаційно-регулюючі методи управ-ня (методи впливу) - це способи, прийоми організації та регулюв. процесів і явищ з метою їх удосконалення. До них належать:

- переконання;

- адміністративні;

- економічні;

- психологічні;

- примус.

Загальні методи впливу поділяються на примус та переконання. Примус складається з дисциплінарних, адмін., матеріальних, кримінально-процесуальних заходів. Сутність його полягає у формуванні поведінки об'єкта управ-ня проти його волі, при цьому суб'єкт управ-ня може впливати примусово на моральну, матеріальну, організаційну, фізичну, психологічну сферу об'єкта управ-ня з метою його упорядкування.

Переконання складається із заходів: агітації, виховання, роз'яснення, показ позитивного досвіду, заохочення, обговорення поведінки, ці заходи являють собою заходи правового і неправового хар-р, які проводяться державними та громадськими органами, з метою формування у гр-н розуміння необхідності чіткого виконання вимог законів та інших правових актів.

Економічні методи управ-ня являють собою сукупність способів впливу шляхом створення економічних умов, що спонукають об'єкти управ-ня діяти в потрібному напрямі та виконувати поставлені завдання. До них належать: заробітна плата, премія, кредити, регулюв. цін, регулюв. прибутків, матеріальна допомога тощо.

Психологічні методи управ-ня спрямовані на регулюв. відносин між людьми шляхом оптимального підбору та розстановки персоналу, до яких належать: методи професійного підбору та навчання; методи психологічного стимулювання (мотивації); методи комплектування малих груп і колективів; методи гуманізації праці.

Особливе місце в системі методів управ-ня займають методи адмін.-правового регулюв. (імперативний, диспозитивний), які у своєму змісті охоплюють сукупність правових способів, що застосовуються державою для забезпечення регулюючої дії впливу норм адмін.го права. Вони реалізуються шляхом: 1) використання приписів (встановлення обов'язків); 2) встановлення заборон; 3) надання дозволів.

13. Адмін. примус, види його заходів.

адмін. примус - це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держ. до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів запобігання правопорушенням, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

- адмін. примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері держ. діяльності;

- механізм правового регулюв. адмін.го примусу встановлює підстави і порядок застосування відповідних примусових заходів;

- порядок застосування примусових заходів регулюється, як правило, нормами адмін.го права, що включають до себе норми адмін.го законодавства або адмін.-правові норми актів виконавчих і розпорядчих органів;

- застосування адмін.го примусу - це результат реалізації держ. владних повноважень органів держ. управ-ня і лише у виключних, встановлених законодавством випадках такі засоби можуть застосовувати суди (судді);

- адмін. примус використовується для: а) запобігання вчиненню правопорушень; б) припинення адмін. проступків; в) притягнення до адмін.ї відповідальності.

Заходи адмін.го примусу поділяються на три групи:

- заходи адмін.го попередження (адмін.го запобігання);

- запобіжні адміністративні заходи (адмін.го припинення);

- заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень (адміністративні стягнення).

13. Адмін.-попереджувальні заходи, їх види та суть.

Заходи адмін.го попередження мають на меті не дозволити скоїтися протиправному вчинку, вони застосовуються, коли правопорушення тільки передбачається. Запобіжні адміністративні заходи призначені для того, щоб припинити протиправний вчинок, не дозволити йому розвинутись, мінімізувати збитки. Вони застосовуються коли вчинок вже почав здійснюватися. Заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень застосовуються, коли встановлений склад протиправного вчинку, коли вчинок є правопорушенням.

Найчастіше під заходами адмін.го запобігання розуміють дії повноважних органів або посадових осіб, спрямовані на примусове забезпечення виконання гр-нами обов'язків перед суспільством, забезпечення суспільної безпеки і громадського порядку, недопущення і боротьбу зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями та ліквідацію їх наслідків.

Під заходами адмін.го запобігання (адмін.го попередження, адмін.-запобіжними заходами) необхідно розуміти дії повноважних органів або посадових осіб, спрямовані на примусове забезпечення виконання гр-нами обов' язків перед суспільством, забезпечення суспільної безпеки і громадського порядку, недопущення і боротьбу зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями та ліквідацію їх наслідків.

Заходи цього виду можуть бути:

- індивідуальними або персоніфікованими;

- загальними, що не мають чітко визначеного конкретного адресата. Прикладом індивідуальних або персоніфікованих заходів (адресованих конкретній особі) можуть бути правила адмін.го нагляду. Ці правила являють собою систему обмежень і встановлюються щодо конкретних осіб, звільнених з місць позбавлення волі і схильних до протиправних вчинків.

Прикладом загальних заходів (що не мають конкретного адресата) можуть бути заходи контролю та безпеки, які застосовуються в авіації щодо ручної поклажі, багажу, вантажу, а також пасажирів.

- перевірка документів;

- взяття на облік і офіційне застереження осіб про неприпустимість протиправної поведінки;

- огляд - особистий огляд і огляд речей, вантажів, багажу транспортник засобів, зброї і боєприпасів, різних об'єктів;

- відвідування підприємств, установ і організацій;

- входження на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення гр-н;

- внесення подань у державні органи, підприємства, установи, організації, посадовим особам про необхідність усунення причин та умов, які сприяли вчиненню правопорушень;

- тимчасове обмеження доступу гр-н на окремі ділянки місцевості та об'єкти (блокування районів місцевості, окремих споруд та об' єктів);

- обмеження (заборона) руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних біляків;

- адмін. нагляд за особами, звільненими із місць позбавлення волі;

- використання транспортних засобів, а також засобів зв'язку, які належать підприємствам, установам, організаціям.

13. Заходи адмін.го припинення, їх види та суть.

Запобіжні адміністративні заходи (адмін.го припинення), на відміну від попереднього виду, пов'язані з адмін. проступком і мають на меті, припинити протиправну дію, не допустити нової і забезпечити можливість притягнення правопорушника до відповідальності.

Єдиного нормативного акта, який би передбачав підстави та систему заходів адмін.го припинення немає. Вони передбачені численними законодавчими та підзаконними нормативними актами.

- загальні;

- спеціальні;

- процесуальні

До перших можна віднести: примусове лікування, призупинення робіт, заборона експлуатації механізмів, тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами тощо.

Спеціальні заходи адмін.го припинення, на відміну від загальних, застосовуються тільки до індивідуальних осіб, і включають: заходи фізичного впливу (прийоми рукопашного бою), застосування спеціальних засобів (наручників, сльозоточивого газу та ін.), застосування вогнепальної зброї.

До заходів адмін.-процесуального забезпечення належать: адмін. затримання, особистий огляд і огляд речей, відсторонення, вилучення предметів і документів.

- вимога припинити протиправну поведінку;

- доставляння порушника;

- привід осіб, які ухиляються від явки за викликом в орган внутрішніх справ;

- адмін. затримання;

- особистий огляд;

- огляд речей;

- вилучення речей і документів;

- зупинку транспортних засобів;

- відсторонення водіїв від керування транспортними засобами і огляд їх на стан сп'яніння;

- заборону експлуатації транспортних засобів;

- затримання і доставляння транспортних засобів для тимчасового зберігання на спеціальним майданчиках чи стоянкам;

- обмеження або заборону проведення ремонтно-будівельним та іншим робіт на вулицям і шляхам;

- зупинення і припинення діяльності об'єктів дозвільної системи;

- адмін. видворення іноземців за межі України;

- застосування заходів фізичного впливу;

- застосування спеціальним засобів;

- застосування вогнепальної зброї.