18. Українська політична думка литовсько-польської доби (с. Оріховський-Роксолан, і. Вишенський, х. Філалет)

Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови "Про турецьку загрозу", які багаторазово перевидавались у європейських країнах і в яких порушувалось питання створення коаліції європейських держав для стримання турецької експансії.

Автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави. Одним є щастя, яке дається божественною долею, іншим - розсудливість, що дарується природою. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.

С. Оріховський-Роксолан розглядає питання організації державної влади у праці "Напучення польському королю Сигизмунду Августу" (1543). Працю написано у формі звернення підданого до правителя, складається вона з двох книг.

У першій йдеться про вимоги, яким має відповідати особа короля. Це - прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність.

Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть.

Заслугою С. Оріховського було й те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права в своїй брошурі "Про природне право". Справедливість є душею держави і полягає в тому, щоб кожному було віддано те, що йому належить, перш за все, спокій і свобода. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права. Першоосновою права має бути мораль, без якої право не може існувати.

19. Суть політичних ідей в період козацько-гетьманської доби.

Конституція П. Орлика як втілення української державницької ідеї. У другій половині XVII ст. на політичній карті Європи з'явилася українська козацька республіка з яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин. Її поява пов'язана з іменем видатного політичного й державного діяча Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький (1595—1657) першим серед політичних діячів не лише поставив завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання. У Гетьманській державі були наявні елементи республіканської форми правління: гетьман обирався безпосередньо народом, свої дії мав погоджувати з генеральною старшиною. Найвища влада в державі поєднувала риси монархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада). Найяскравішим виявом демократичних традицій залишалася виборність посадових осіб. Але в практичному втіленні за Богдана Хмельницького влада багатьма рисами тяжіла до монархії. За інших гетьманів — до аристократії чи станової демократії. У 1648—1649 pp. Богдан Хмельницький висунув ідею самовизначення України в межах давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом — монархом. Зваживши на конкретні історичні умови середини XVII ст. Богдан Хмельницький, пішовши на Переяславську угоду (1654 p.), навколо якої донині не вщухають гострі дискусії, обрав оптимальний варіант із усіх можливих: угода передбачала входження української держави до складу Росії на конфедеративних засадах. Це давало можливість зберегти завоювання українського народу в роки визвольної війни. За гетьманування Богдана Хмельницького на території української козацької республіки було ліквідовано магнатське та шляхетське землеволодіння, кріпосницькі відносини. Значна більшість селян отримала волю, право спадкоємного володіння землею, а також можливість вступати до козацького стану. Bся історія українського народу є виявом його демократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення й утілення цей ідеал здобув у «Пактах і Конституціях законів та вольностей Війська Запорозького», укладених 16 квітня 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом зі старшиною й запорожцями, очолюваними кошовим Запорізької Січі К. Гордієнком. Пилип Орлик (1672—1742) — представник старшинського роду, генеральний писар (1702—1708). Після поразки шведів під Полтавою разом із гетьманом Іваном Мазепою втік до Туреччини. Невдовзі, 22 вересня 1709 року, І. Мазепа помер. На козацькій раді 16 квітня 1710 року Пилипа Орлика було обрано гетьманом. Хоча Конституцію 1710 р. не було запроваджено (приймалася в період російсько-шведської війни, в якій запорозькі козаки виступали на боці шведів), проте вона має певне значення, бо вперше в історії України на юридичному ґрунті зафіксовано принципи, що кладуться в основу державно-політичного устрою.

20. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства.

Дивись питання номер 16

21. Зробіть порівняльний аналіз політичної спадщини М.Драгоманова та С.Подолинського.

22. Соціалізм як напрям розвитку української політичної думки в першій половині ХХ століття.

Перша половина, передусім перші десятиріччя XX ст., були надзвичайно плідними в розвитку політичної думки в Україні. У цей період остаточно сформувалися й чітко визначилися різні її напрями, головними з яких є соціалізм, консерватизм і націоналізм. Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. — Михайло Грушевський і Володимир Винниченко. Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) — історик, громадський і політичний діяч, патріот свого народу — походив із давньої, відомої ще з XVIII століття, але бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що мешкала в Чигиринському повіті на Київщині. Його батько здобув вищу духовну освіту, але не прийняв висвячення, тому працював учителем греко-католицької гімназії в Холмі. Тут 17 вересня 1866 р. і народився Михайло. М. Грушевський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1886—1890), після закінчення якого був рекомендований для роботи на кафедру загальної історії Львівського університету, де читав курс історії України. У цей час зблизився з І. Франком. З 1908 р. діяльність М. Грушевського переноситься до Києва. Перша світова війна застає його в Карпатах. У середині листопада 1914 р. дістався Києва, але зазнав арешту, відбував заслання в Симбірську, Казані, а потім у Москві. Заслання перервала Лютнева революція. Обраного заочно головою Української Центральної Ради М. Грушевського було викликано телеграмою до Києва, куди він прибув 13 березня 1917 р. Водночас із виконанням обов'язків голови Центральної Ради, вплив М. Грушевського на яку був цілковитим, він пише низку статей і брошур про поточні політичні питання, зокрема: «Хто такі українці іі чого вони хочуть?», «Звідки пішло українство?», «Якої ми хочемо автономії і федерації?», «Українська Центральна Рада та її універсали». Михайло Грушевський досить детально окреслив головні риси того ладу, до якого мають прагнути українці. Голова Української Центральної Ради М. Грушевський, як і більшість українських соціалістів, дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття «українство» і «селянство» були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж у Росії чи на Заході. А отже, соціальна й політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, й завжди. М. Грушевський вважав, що треба все робити для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати стосунків ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності та статусом української мови як мови державної. Характеризуючи модель майбутнього суспільно-політичного устрою, вчений виходив із конституційних постулатів М. Драгоманова й Кирило-Мефодіївців, але значно збагатив їх із урахуванням нових досягнень вітчизняної, російської та світової культури. Головними конституційними ідеями вченого є: децентралізація держави, широка національна чи територіальна автономія. (Як стверджував Грушевський, ідею поліційно-бюрократичного устрою треба відкинути й будувати правління на широких основах самоврядування, залишаючи міністерській адміністрації тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування), парламентське правління; поділ влади не лише по горизонталі, а й по вертикалі; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їхніх територій, прав і свобод людини та громадянина. Грушевський вважав, що в конфліктах народу із владою провина лежить на боці влади, бо інтереси трудового народу — це найвищий закон усякої громадської організації, й коли в державі трудовому народові недобре, це його право обрахуватися з нею. Разом із тим М. Грушевський вважав себе переконаним федералістом, рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі й націоналізмі, але наголошував, що майбутня Українська держава має будуватися на основі домінантного українського національного елемента. Особливу увагу вчений приділяв територіальному поділу України. На його думку, наявний поділ на повіти й губернії непридатний для реалізації засад демократичного самоврядування. Оптимальним варіантом має бути утворення округів із населенням приблизно до 1 млн. чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, шляхів, сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну». Жовтнева соціалістична революція та практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22 січня) 1918 року IV Універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підгримував ідею федералізму.