Лекції психологія / TEMA5_Psikhogigiyena_psikhoprofilaktika_osnovi

структура особистості з детермінованим внутрішнім конфліктом;

метод вільних асоціацій;

«вільно плаваюча» увага аналітика;

символіка тлумачення сновидінь;

правило утримання і дотримання терапевтичних меж.

Важливим поняттям в психоаналізі є опір, що означає протидію в ході аналіза перетворенню безсвідомих процесів у свідомі; опір є повторенням тих захисних операцій, котрі пацієнт використовував досі в своєму житті. Одним з важливіших феноменів класичного психоаналізу є перенесення (трансфер), під котрим слід розуміти перенесення на психоаналітика почуттів, які пацієнт мав до інших значущих людей (особливо в ранньому дитинстві). З.Фройд вбачав в перенесенні суттєву частині терапевтичного процесу: «В решті решт кожний конфлікт повинен бути переведеним у сферу перенесення». У відповідь на перенесення пацієнта у лікаря формується реакція контр перенесення. Термін «аналізування» включає в себе чотири основні процедури:

• конфронтація – пацієнту потрібно показати, що він уникає чогось, він має розрізняти той психічний феномен, що є предметом аналізу;

• класифікація (прояснення) – чітке фокусування значущих деталей;

• інтерпретація – перетворення неусвідомлених деталей в усвідомлені, при цьому аналітик часто використовує власне безсвідоме, емпатію та інтуїцію, так само як досвід і теоретичні знання;

• ретельна проробка, комплекс процедур і процесів, що мають місце після інсайту – часто найскладніша і тривала робота, пов’язана зазвичай з подоланням опору, і спрямована на те, щоб розуміння привело до змін і на створення стійких структурних змін.

Методологічно близькою до психоаналізу є психоаналітична психотерапія, яка також досліджує психодинаміку, вивчає ідеї, імпульси, емоції і захисні механізми. Психоаналітична терапія також використовує інтерпретацію, але менше зосереджується на переносі, а більше – на подіях актуального життя. Крім того психоаналітична терапія центрується на поточній інтерпесональній активності, тоді як психоаналіз намагається відновити події з минулого життя пацієнта.

4. Поведінкова (біхевіоральна) психотерапія полягає у тренінговому, позитивному ефекті, що базується на феномені угасання реакції. Усі техніки поведінкової терапії орієнтовані на навчання як на основний феномен. Першою теорією, закладеною в основу поведінкових методів, є класичне обумовлення, пов’язане з роботами І.П. Павлова та оперантне обумовлення (Е. Торндайк, Б.Скіннер). Для класичної поведінкової психотерапії проблема особистості – це насамперед проблема поведінки. Основна форма проведення – поведінковий тренінг, який може проводитись як в індивідуальній, так і в груповій формі, і має ряд постійних особливостей:

1. постановка мети (пацієнт визначає, яку саме поведінку він хотів би змінити, поки не досягнуто однієї мети переходити до іншої не слід);

2. вимірювання і оцінка проблем – вчить пацієнта аналізувати, що передує проблемній поведінці, як і коли вона проявляється, які її наслідки; вплив на кожну з ланок цього поведінкового ланцюжка на будь-якому етапі може призвести до позитивних наслідків);

3. психотерапевтичні прийоми: ролеві ігри; чітка тематична побудова занять; об’єднання ролевих ігор з трансактним аналізом; інтегративний підхід з використанням техніки гештальт-терапії і психодрами;

4. репетиція поведінки – основна методика поведінкового тренінгу, що полягає в ролевому програванні складних ситуацій з застосуванням оперантного і спостережного навчання та підкріплення бажаної поведінки;

5. домашня робота – перенесення поведінкових змін у зовнішній світ, «екологічна перевірка» набутих навичок.

Зараз більшого значення набуло поєднання когнітивного і поведінкового методу з трансформацією в когнітивно-біхевіоральну психотерапію (за основу беруться не тільки і не стільки поведінкові відхилення, як логічні відхилення, помилкові судження та їх корекція). Елементи когнітивно-біхевіористських уявлень присутні також в методі нейро-лінгвістичного програмування (в основі методу – сугестивне потенціювання ідеомоторних стереотипів і ритмічних словесних структур шляхом прихованих «вбудованих» команд).

Синтетичним методом, що включає в себе елементи майже усіх класичних психотерапевтичних методів, є гештальт-терапія. Основними теоретичними концептами цього виду терапії є «гештальт» (цілість) та «співвідношення фігури і фону». Ідея одного із засновників гештальт-психології К.Гольдштейна полягає в тому, що людина і середовище в кожний конкретний момент складають єдине ціле, отже співвідношення фігури і фону можна використовувати в терапевтичних цілях для усвідомлення і мотивації людської поведінки. В момент максимального переживання почуття, що є «фігурою», тобто домінує над іншими, відбувається завершення гештальту. «Незавершений» гештальт домінуватиме і визначатиме поведінку і переживання людини, допоки гештальт не буде відредагований.

Майже всі види психотерапії можуть проводитись в індивідуальній і груповій формах. Існують такі систематики психотерапевтичних груп:

1. За складом :

• гетерогенні ( учасники мають неоднорідні особливості);

• гомогенні (учасники однотипні, наприклад, усі – невротики);

2. За формою:

• Відкриті (рекомендовані для первинного введення в групу «новачків» або для підтримки після короткофокусної терапії);

• Закриті (з чітко обумовленими проблемами і сталим складом учасників, стандартна тривалість протягом 3-6 місяців);

• Напіввідкриті групи.

За кількістю учасників:

• Мікрогрупи (2-4 людини);

• Оптимальна за величиною група: 8-10 учасників;

• Максимальна кількість учасників групи – 15.

На відміну від індивідуальної психотерапії групова психотерапія характеризується своєрідною груповою динамікою:

• Структурування групових процесів – в процесі терапії група розпадається на угрупування, тотожні за функціями підструктурам особистості (Ід, Его, супер-Его) аж до крайньої поляризації групи;

• Групова символізація як прояв групового колективного несвідомого;

• Резонанс як характерний спосіб вибіркової без свідомої комунікації;

• Регресія у формі «вільного плавання» в колективних фантазіях або спробах порушити «рамочні умови»

• Групові конфлікти: між учасниками; між учасниками і ведучим; специфічні конфлікти, коли один і той самий хворий проходить і індивідуальну і групову терапію з одним психотерапевтом;

Теми групових конфліктів можуть бути різноманітними, наприклад:

• кількість часу, повага і доброзичливість, приділені терапевтом персонально кожному учаснику групи;

• боротьба за позицію «помічника» терапевта;

• несвідома конкуренція за місце «найважчого хворого», «найбільш складного» тощо

• залежність і автономія в групі.

Групи самодопомоги складаються з осіб, які хотять подолати специфічну проблему життєвої кризи. Зазвичай зайняті певною проблемою такі групи не намагаються надто глибоко досліджувати індивідуальну психодинаміку або радикально змінювати поведінку. Але такі групи покращують емоційний стан і підвищують якість життя багатьох людей. Визначальною рисою групи самодопомоги є її гомогенність. Через схожість проблем і порушень у членів групи спостерігається висока відповідальність один перед одним, забезпечують взаємопідтримку. Розвиваються характерні для таких груп особливі характеристики, що можливо і забезпечують «магічне зцілення»Прикладами груп самодопомоги: Анонімні Алкоголіки, Анонімні Гравці, Анонімні Ненажери тощо. Групи ідуть назустріч потребам своїх членів, забезпечуючи їм визнання, взаємну підтримку та допомогу в подоланні патернів дезадаптивної поведінки чи патологічних станів.

Література:

1. Абрамова Г.С., Юдчиц Ю.А. Психология в медицине: Учеб. пособие. – М.:ЛПА «Кафедра-М», 1998.

2. Жо Годфруа. Что такое психология. В 2-х т.- Москва:”Мир”, 1992, т.2/

3. Винник М.І., Вітенко І.С. та ін. Основи психодинамічної діагностики і психотерапії. Навчальний посібник. – Івано-Франківськ, вид-во „Місто НВ”. – 2006.

4. Вітенко І.С. Загальна та медична психологія.- Київ:”Здоров”я”, 1994.

5. Деонтология в медицине. В 2-х томах. Под общ.ред. акад. Б.В. Петровского. – М.: «Медицина», 1988.

Лекцію підготував професор Винник М.І.

13