84. Відродження та становище української культур в післявоєнний період.

Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. В умовах, коли на першому плані стояла відбудова важкої промисловості і нарощування воєнного потенціалу, на інші сфери життя, у тому числі культуру, не вистачало коштів. В першу чергу відбудовували – школи, вищі навчальні заклади, науково-дослідні установи.У повоєнні роки значного поширення набули вечірня, а потім і заочна форма навчання. У 1953 р. в Україні в основному було впроваджено обов’язкове семирічне навчання дітей. Для цього довелося додатково спорудити шкільні приміщення на 40 тис. учнівських місць. Закривалися національні школи. Помітним явищем в літературному житті повоєнного часу стало Віктором Некрасовим однієї з кращих книг про другу світову війну “В окопах Сталінграда”. На традиційно високому рівні стояло театральне мистецтво, особливо оперного, а також драматичного жанру. Захоплення глядачів викликали вистави творчих колективів за участю видатних майстрів сцени Б. Гмирі, С. Козака, В. Огнєвого, М. Литвиненко-Вольгемут, Н. Ужвій, Г. Юри та багатьох інших. Розвивалися музичне мистецтво, живопис, графіка, скульптура. Над поетами, прозаїками, художниками, музикантами, літературознавцями постійно нависала загроза бути безпідставно звинуваченими в некритичному підході до “реакційної буржуазної культури”, “низькопоклонстві перед Заходом”, “відступі від марксизму-ленінізму”, “українському буржуазному націоналізмі”, у безлічі інших “гріхів.

55. Роль шестидесятників в розвитку української літератури і мистецтва.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало та інші.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури.

Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Ш. відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Ш. у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.

86. Проблеми розвитку української культури в еміграції

Першу хвилю української еміграції історики називають трудовою. Адже в цей період основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Багато українських діячів діаспори стали відомими людьми у культурі та освіті. Вони відкривали українські й двомовні школи, піклувалися про освіту дітей українських емігрантів. Канадський уряд пішов назустріч емігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року. Емігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Навіть території, де вони жили отримували українські назви: Київ, Галич, Карпати, Коломия, Сірко, Хмельницький, Прут, Січ, Козак та інші.

Період між двома світовими війнами вважається періодом другої хвилі української еміграції. Українське населення зазнавало культурно-просвітницької та релігійної дискримінації. Йому не дозволялося провадити церковні й народні свята. В 1926 році у Польщі стався державний переворот, і до в'язниць було кинуто 6 тис. українців. 500 чоловік загинуло, 1000 отримали поранення. Така політика панівних класів Польщі спонукала еміграцію українського населення.

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Ця хвиля української еміграції стала найчисельнішою. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Тому культура сильно постраждала.

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні.