70 .Зміні в освіті України в др..Половині хіх ст..

Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 p., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів.

71. Розвиток музичного мистецтва: м.Лисенко, я.Степовий, к.Стеценко, м.Леонтович, д.Січинський, с.Людкевич

Завдяки зусиллям передових діячів культури в галузі музичного мистецтва відбулися великі зрушення. Дійового поштовху, як ми знаємо, завдали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. М. Кропивницький також знаний як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня «Соловейко» та дует «Де ти бродиш, моя доле»). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали на Україні.

Піднесенню музичного мистецтва на Україні сприяли видатні російські композитори. Так, ряд авторських концертів на початку 90-х років дали П. І. Чайковський (Київ, Одеса, Харків), С. В. Рахманінов (Київ та Харків), М. А. Римський-Корсаков (Одеса). Значну роль відіграли відділення Російського музичного товариства, що виникли в ряді великих міст України. При них були засновані музичні школи, які згодом перетворилися на училища. У Києві, Харкові та Одесі діяли російські оперні театри. Однак ні вони, ні відділення Російського музичного товариства не займалися пропагандою української музики. Основні творчі здобутки М. В. Лисенка припадають на 70—90-ті роки. Композитор обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», який включав понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями романси, дуети і хори написані на тексти І. Я. Франка («Безмежнеє поле»), Є. П. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна...»), С. В. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне. («Коли розлучаються двоє») та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка «Тарас Бульба». На сюжети повістей М. В. Гоголя написані також опери «Різдвяна ніч», «Утоплена». Композитор створив музику до п'єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка», оперету «Чорноморці», дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

На високий ступінь професіоналізму Лисенко підніс інструментальну музику. Він е автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фантазії» та «Елегійного капричіо» для скрипки і фортепіано, струнних квартетів і тріо, п'єс для віолончелі. Ним створено багато творів для фортепіано («Героїчне скерцо», «Українська сюїта», «Концертний полонез №1», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). Теоретичні праці Лисенка заклали наукові основи національної музичної фольклористики. Творча спадщина великого композитора стала невичерпним джерелом української музичної культури. Значну роботу з розбудови музичної культури у Західній Україні провадили композитори І. Лаврівський, С. Вороб-кевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Сі-чинський, В. Барвінський, С. Людкевич.