Дайте дитині думати самій

Постійно кричать учневі у вуха, неначе ллють у лійку, а обов'язок учня полягає тільки в повторенні сказаного. Мені хотілося б, щоб учитель виправив цей бік справи, щоб він із самого початку відповідно до здібностей вихованця давав йому змогу висловитися, розвиваючи в ньому смак до речей, примушуючи його робити між ними вибір і відрізняти їх, щоб іноді він вказував учневі шлях, а інколи давав йому і самому знаходити його. Я не хочу, щоб учитель знаходив і говорив завжди сам; я хочу, щоб він у свою чергу вислуховував слова учня. Сократ і потім Архезілай спершу примушували говорити своїх учнів, а потім уже самі розповідали їм. Obest plecumque is, qui discere volunt, auctoritas corum, qui docent. (Авторитет учителів часто шкодить бажаючим учитися).

Добре, якщо вчитель примусить учня йти перед собою, щоб мати змогу судити про його манеру ходи, а також і про те, наскільки він повинен знизитися, щоб пристосуватися до сил учня. Якщо не буде цього співвідношення — ми все зіпсуємо. Вміти вибрати це співвідношення і на підставі останнього діяти — це обов'язок, найважчий з усіх, мені відомих; а вміти знизитися до його дитячих вчинків і керувати ними — це може зробити тільки піднесена і сильна душа. Я сміливіше і твердіше йду на гору, ніж з гори.

Нічого нема дивного, якщо ті, хто, як це звичайно тепер буває, береться вчити й виховувати одночасно людей, різних за величиною і складом розуму, серед сили дітей ледве чи знаходять двох-трьох, в яких виявляються добрі плоди їх виховних заходів. Нехай учитель вимагає від дітей звіту не в самих тільки словах, а також і в змісті та в суті уроку; нехай він судить про користь, яку вони дають, не за свідченням їх пам'яті, а за доказами, які подає їхнє життя. Нехай учитель примусить учнів подати вивчене у ста різних виглядах і застосувати це до стількох же різних випадків для того, щоб бачити, чи добре вони все це зрозуміли і засвоїли: нехай він візьме педагогічні правила Платона за керівництво в тому, що йому треба робити. Адже це доказ, що шлунок не перетравлює і що він кволий, якщо повертають назад їжу в тому самому вигляді, в якому її проковтнули: шлунок не зробив своєї справи, якщо він не змінив ні якості, ні форми того, що йому було дано для перетравлення. Наша душа хвилюється даремно, якщо вона зв'язана й віддана на волю чужим фантазіям, якщо вона раба й полонена їхніх уроків: нас так привчили ходити за ручку, що ми не можемо ходити вільно; наша бадьорість та воля згасли; nunquam tutelae suae fiunt (ніколи вони собі не бувають панами).

Отже, нехай наставник примусить учня все дослідити і нехай нічого не вбиває йому в голову за допомогою простого авторитету й без усякої підстави. Нехай принципи Арістотеля будуть для учня тим же, чим принципи стоїків та епікурейців; нехай йому висловлять різні судження, а учень сам вибере, якщо зможе; а якщо не зможе, то залишиться в сумніві.

Істина і розум спільні для всіх і ніяк не належать більше тому, хто їх висловив раніше, ніж тому, хто їх висловив потім: певна думка однаково належить Платонові і мені, бо ми з ним однаково розуміємо й бачимо. Бджоли і тут і там збирають з квітів, але із зібраного вони згодом роблять мед, який їм належить; це вже більше не тим'ян, не майоран. Таким чином, учень прийме запозичене в інших і змішає все, щоб зробити з усього цього свій власний твір, наприклад, свою думку. Його виховання, робота й заняття не мають іншої мети, крім розвитку розуму. Нехай він мовчить про те, що йому при цьому допомагало, і нехай він покаже мені те, що він зробив з усього запозиченого.