3. Вороніна о. Три жіночі портрети./Етнічна історія народів Європи. Випуск 7- к., 2000.- с.85-87.
2. Етнологи небезпідставно вважають, що однією з актуальних соціальних проблем будь-якої нації є модель і форми взаємодії двох статей (гендер).
В сучасному суспільстві статус жінки визначається її активністю в громадсько-політичному житті та професійній діяльності.
В українському традиційному суспільстві роль і місце жінки визначалися звичаєвим правом, причому основна її соціальна роль реалізовувалася в родинній сфері.
Тим не менше, ще за часів Київської Русі відомі приклади високої соціальної активності жінок з вищих верств суспільства. Княгині та князівни займалися медициною, астрономією, опікувалися освітою. Онука Володимира Мономаха Добротея (Зоя) написала перший в Європі підручник з фармакології – “Мазі”. В ХІІ сторіччі Анна Всеволодівна заснувала першу в Європі (!) школу для дівчаток при Андріївському монастирі у Києві.
Суспільне становище жінки на українських землях залежало не лише від суспільного становища чоловіка, як це було в Західній Європі, а й від її особистого майнового становища.
Гарантом майнової незалежності заміжньої української жінки була “материзна” – земельна ділянка, яку вона отримувала в посаг і якою розпоряджалася самовільно. Так, українські шляхтянки, які офіційно не брали участі у політичному житті, володіючи подеколи величезними латифундіями, мали досить вагому владу в своїх повітах.
Правове становище жінок-шляхтянок нормував Литовський Статут, в карних і цивільних постановах якого був задекларований принцип рівного права для жінок і чоловіків.
Перший Литовський статут (1529 р.) юридично визначив обов’язок і привілей землевласників – несення земської служби, за яким вдови-землевласниці зобов’язувалися споряджати певну кількість воїнів до коронного війська, а не служити особисто. Це положення поширювалось також і на незаміжніх землевласниць, які жили окремо від сім’ї. Проте жінки іноді виконували цей обов’язок особисто, як це зробила в 1565 р. Зофія Єзофова.
Показовими є факти участі жінок у прийнятті політичних рішень за козацької доби. Жінки не були усунуті від державних посад. Так, Корсунське староство перейшло від Яна Даниловича до його дружини Софії.
Михайло Литвин у своїх мемуарах (1550 р.) відзначав те, що жінка інколи “начальствує у нас в кріпостях навіть пограничних з землями московськими, які необхідно було б доручити тільки чоловікам великої сміливості”[1, 42]. Повноправність українського жіноцтва проявлялася у тому числі в політичних вчинках. Так, волинська княгиня Софія Ружинська та Ганна Борзобагата-Красенська відмовилися підкорятися вимогам місцевої влади і розпорядженням польського короля.
Можна виділити три напрями участі жінок у формуванні української нації:
- захист православної віри і церкви;
- доброчинна діяльність;
- культурно-освітня діяльність (заснування шкіл, участь у братствах).
Прикладами цього є заповідання вдовою чернігівського скарбника Катериною Угорницькою всіх своїх маєтків Києво-Печерській Лаврі, заснування Оленою Горностаєвою, (уродженою княжною Чарторийською) Пересопницького монастиря на Волині з шпиталем для убогих і недужих тощо.
У кінці XVI ст. дружина луцького земського судді Ганна Гойська заснувала при церкві Успіння в Почаєві монастир з друкарнею. У XVII ст. дружина козацького гетьмана І. Виговського Олена Стеткевич фінансово підтримувала православну церкву.
Мати гетьмана Мазепи Марія заснувала Вознесенський монастир і стала його ігуменею. Галина (Єлисавета) Гулевичівна, дружина київського шляхтича Лозки, була однією із засновниць Київського братства, Київського Богоявленського монастиря і школи при ньому. Про неї схвально відгукнулися сучасники – Іов Борецький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
Значною була роль жінок у творенні громадської думки, регуляції громадських взаємин та збереженні етнічних традицій.
Отже, в українській історії наочно прослідковується традиція взаємозв’язків жінки і суспільства, жінки і місцевої влади, жінки і релігії.
Новий образ української жінки за модерної доби творили Олена Пчілка, Леся Українка, Марія Заньковецька, Софія Русова, Любов Шульгіна, Олена Теліга, Олена Журлива.
Ось лише кілька фактів з біографії Любові Шульгіної (1865-1945) – дружини державного діяча уряду УНР О.Шульгіна. Під час проживання в Єлисаветграді з ініціативи господині їх родинне помешкання стало осередком українства. У Києві Л.Шульгіна організувала клуб “Родина”, який став одним із столичних центрів культурного життя. У 1915 році разом із Л.Старицькою-Черняхівською Л. Шульгіна організувала притулки для біженців, де навчала дітей українській грамоті, працювала в 1-й Українській гімназії ім. Т.Шевченка, завідувала дитячим будинком. Активне громадське життя не завадило Любові Шульгіній виховати трьох синів-патріотів, наймолодший з яких – Володимир – загинув у бою під Крутами[2, 85-86].
Віддаватися громадській роботі, рости в професійному відношенні і лишатися при цьому ідеальною дружиною та матір’ю було життєвим кредо, вартим наслідування сучасним жіноцтвом.
Як же сучасні жінки України продовжують традиції, закладені своїми попередницями?
Тенденцією гендерних взаємин в Україні протягом останнього десятиліття стало спрямування жінок в органи державної влади та управління. Але, якщо серед загальної чисельності чиновників жінок 67%, то серед керівників – лише 37%, а серед парламентарів – не більше 8%. У складі уряду жінки взагалі відсутні.
В кількох сферах суспільної діяльності склався величезний гендерний дисбаланс – в освіті, де прогресує тенденція зростання відсотку жінок, і в силових структурах та в державному управлінні, де кількісно переважають чоловіки й існує прихована дискримінація жінок.
Низький рівень заробітної платні робить професію педагога непривабливою для чоловіків, а стереотип щодо її “жіночості” та низька соціальна мобільність спричиняють безупинне поповнення галузі жінками.
Слід зауважити, що гендерні проблеми виникають вже в процесі підготовки педагогічних кадрів.
Виходячи з наявної у відділі кадрів КДПУ імені В.Винниченка інформації щодо відсотку осіб жіночої статі серед студентів стаціонарного відділення КДПУ, можна дійти висновку щодо гендерного дисбалансу у студентському середовищі.
Приблизна статистика за останні роки, надана відділом кадрів університету, свідчить про стабільне перевищення кількості абітурієнтів жіночої статі. На окремих факультетах кількість дівчат складає понад 95% від загальної чисельності студентів (лідирує філологічний факультет, за ним – психолого-педагогічний, факультет іноземних мов, природничий ).
Так, у 1999 р. із загальної кількості абітурієнтів (936) дівчат поступило 630 (66%); в 2000 р. з 965 абітурієнтів – 673 дівчини (65%); в 2001 р. з 1074 абітурієнтів – 720 дівчат (66%); і, нарешті, в 2002 р. з 1046 абітурієнтів дівчат – 744 (71%).
Іншим аспектом проблеми є те, що внаслідок гендерних деформацій у суспільстві студенти приходять до навчального закладу з усталеними психологічними штампами і упередженнями, закладеними, як правило, в сім’ї.
Дебати, проведені в 2007 році серед студентів ІІІ курсу історичного факультету КДПУ, засвідчили панування в студентському середовищі патріархальних міфологем. На тлі поглиблення фемінізації освіти статус жінки – педагога є нижчим. Наприклад, панує стереотип, що чоловіки – кращі педагоги, взагалі, справжні професіонали в будь-якій справі – саме чоловіки. Звідси ще один стереотип: зарплатня чоловіка має перевищувати зарплатню жінки, яка виконує однаковий з ним обсяг роботи, бо чоловік – глава сім’ї, годувальник.
Під час дебатів аудиторія розділилась на дві частини за гендерною ознакою. Серед жіночої половини панувала думка про те, що наше суспільство лишається патріархальним. Хоча жінки перебирають на себе все більше обов’язків (як професійних, так і громадських), чоловіки не налаштовані розділити ці обов’язки з ними .
Чоловіча частина аудиторії продемонструвала повне небажання зрозуміти незадовільне становище жінки в суспільстві і в сім’ї, відсутність емпатії (співпереживання) по відношенню до жіночих проблем. Більша частина студентів виявилась прибічниками суто патріархальних поглядів на роль і місце жінки в суспільстві та в сім’ї.
Водночас серед дівчат домінувала думка про те, що гендерні проблеми стосуються не лише жінок, а й чоловіків, що чим комфортнішим є становище жінки в суспільстві, сім’ї, тим комфортніше почуватиметься чоловік.
Переважання дівчат в кількісному складі студентів призводить до психологічних проблем. Педагогічний досвід дозволяє зробити висновок про залежність здорового психологічного клімату від рівномірного співвідношення дівчат і хлопців у студентському колективі. Дівчата – студентки позбавлені реальної можливості спілкуватися з представниками протилежної статі і, надаючи пріоритет отриманню освіти, змушені відкладати вирішення проблеми шлюбу на час після закінчення вузу. А це, в свою чергу, породжує психологічний дискомфорт і йде врозріз із проблемами суспільства.
Гендерні проблеми, що виникають у процесі підготовки педагогічних кадрів, мають як демографічні, так і соціально – економічні та психологічні витоки і потребують ґрунтовного аналізу й пошуку оптимальних шляхів їх вирішення.
Бажанням самореалізації зумовлюється прагнення українських жінок йти у силові структури. Тривалий час “слабка” стать наштовхувалась на опір своїм бажанням, та зрештою гендерна революція призвела до зростання кількості жінок у цьому “нежіночому інституті”. У Збройних Силах України понад 20 тис. жінок-військовослужбовців, що складає близько 7% їх чисельного складу. Проте структура підрозділів, де проходять службу українські жінки свідчить про відсоткове переважання “штабних” посад у ланці “рядовий-сержант” – телефоністки, технічні штабні працівники тощо. У них немає в підпорядкуванні особового складу, вони не обіймають командних посад. Отже, в армії домінує патріархальна ментальність, яку не може здолати незначна кількість офіцерів-жінок. Аналогічною є ситуація у правоохоронних органах. В них є підрозділи, де серед особового складу цілком відсутні жінки.
Наявність задекларованих у Конституції прав жінок у сфері управління та здатність реально ними скористатися в повсякденному житті перебувають у суперечності. В українському суспільстві панує патріархальна політична культура. Існує прихована дискримінація жінок, яка полягає в тому, що в багатьох суспільно-політичних організаціях чільні посади займають чоловіки. Українські жінки потрапили в політику, але опинилися поза управлінням. І хоча відсутність жінок у вищих ешелонах влади – загальносвітова тенденція, українські жінки мусять ламати психологічні стереотипи і домагатися гендерної рівності як на державній службі та в усіх галузях управління, так і в політиці.
Марта Богачевська, співставляючи націоналізм та фемінізм як ідеології, констатує: “Україна як нація говорить лише впівголоса. Так, є жінки письменниці, поетки, артистки, вчені, – але голос жінок ще не повністю усвідомлено. Половина України ще сама себе не знає, інша половина – чоловіки – вважають, що жінки вже сказали все, що мали сказати”.
З одного боку, українська жінка мусить продовжити традицію активної життєвої позиції, закладену своїми історичними попередницями, з іншого ж вона стоїть перед викликом часу – проявляючи притаманну її природі еластичність свідомості, стати рівноправним партнером чоловіка у справі формування демократичного суспільства, в здійсненні прориву України із стану стагнації. Українська жінка має усвідомити свою потенційну роль в суспільстві, відчути відповідальність за нього.