До французького шансоньє

Це є поезія найвища, Це є найвища простота, Коли передаються вірші, Як поцілунки — з уст в уста.

Твої пісні легкі і світлі (їх так сприймають слухачі), Та пам'ятай — у цьому світі Є свистуни і стукачі.

А ти — гітара, гілка з дерева, І ти сьогодні на кону. Скажи, кому твоя заревана Душа потрібна, ну, кому?..

Вдягайся модно, лайся модно, Та час від часу пригадай, Як слухав дзвона Квазімодо В глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом, Він разом з ним літав, літав... О, скільки тих, які хотіли Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі... Я й сам колись таким грішив. Пісні, мов кошенят задушених, В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла Все по ночах. А по очах Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав? Кому кричав?.. Є вуха, що, немов корою, Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров'ю, Як Квазімодо слухав дзвін!..

ДлЯ нОтАтОк

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Ігор Римарук

«Впала зірка з високих верхів

у дитячі незамкнені очі»

Український поет, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка (2002), президент Асоціації українських письменників, був радником міністра культури з питань книговидання.

Народився 4 липня 1958 року на Волині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював у пресі та видавництвах. Багаторічний голова журналу «Сучасніть», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро». Трагічно помер після автокатастрофи. Похований 6 жовтня 2008 року на Личаківському цвинтарі.

Автор книг «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), «Нічні голоси» (1991), «Goldener Regen» («Золотий дощ», 1996), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007), «Сльоза Богородиці» (2007). Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990).

Зі збірки «Діва Обида»

***

Коли світанок давні вірші

сховає, мов листи за мисник,

а віщі вірші — ще давніші —

у голові моїй замісить,

тоді повільно і свавільно

шаленство зійде, наче тісто…

І де на світі божевільня,

в якій мені не буде тісно?!

Коли вечірнє сонце згасне,

бо вже натомиться палати —

як сосна, дерево невласне, —

тоді в кімнату чи палату

ти зайдеш, ніби випадково,

по голові дурній погладиш…

І заніміє поруч слово —

мій духівник і мій наглядач.

Різдво

Множиться зоря у твердих снігах у дзеркальних мурах і з дороги збилися тріє царі у маскхалатах ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав'язує стомлений тесля дрімає при щербатій сокирі око ліхтарика вихоплює з темряви велетенські ясла обігрілося немовля під боком у мінотавра.

Зірка

Може, так би невидимо й жив,

та котроїсь липневої ночі

впала зірка з високих верхів

у дитячі незамкнені очі —

пропекла борозну межи брів

і засіяла пам’ять золою…

Затулитись од неї хотів —

та долоня була замалою.

* * *

Там, у садку, де здіймаються сходи

(я уявляю) в теплицю свободи,

в білій квіткарні чужого життя

янголи ніжні — няньки златоусті —

тиху молитву наспівують Усті:

слуха дитя.

Тут, у в’язкому в’язничному місті

(ти уявляєш) завулки імлисті

бунт виколисують, згадують про

княжі походи, колишні клейноди,

хрипло читають абетку свободи:

слуха Дніпро.

Там, у кмітливих садах металевих

(я уявляю), в дискетних деревах

лиш трепенеться душа, як звіря, —

і захлинеться в солонім потопі,

і механізм розладна в гороскопі

дальня зоря.

Тут, у правдивім краю благодаті,

(ти уявляєш) лежать сіножаті,

сититься мед, студеніє вода,

долю розгадує жриця –– примула, —

наче цю землю іще не ковтнула

чорна звізда.

Я не засну, бо тему хрестовину —

прицвяхувати уяву невинну —

і ненавиджу дукка – солов’я…

Ти не заснеш, хоч і пізня година:

зліва у грудях пече Україна —

стигма твоя.

***

Стилет і стилос — повелось іздавна.

Ба нині очі в Музи — крем’яні.

Та що лункіш хода її держави,

то з кожним днем милішає мені

післяобідній відпочинок фавна…

О, ти б перевернувся у труні,

хоч раз почувши тирлище ревуче

страждальців за вітчизну, Маланюче!