Філософія середніх віків: теоцентризм г'

Середні віки охоплюють період з II по XIV ст. Унаслідок роз­колу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається ут­вердження влади католицизму. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як «знан­ня» про «найдосконаліше» втілення духовності - Бога; решта ж форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі «служниць теології». Протягом наступних століть у країнах Західної Європи стало швидко зростати значен­ня римського єпископа як першого серед інших «князів церкви». З V ст. він починає іменуватись «Папою».

Початковий період середньовічної філософії отримав назву патристики (від лат. рагсіз - отці (церкви) (ІІ-УІІІ ст. н.е.). У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і фор­муються та утверджуються фундаментальні при цими середнь­овічної філософії на базі християнсько-теологічного переосмис­лення ідейної спадщини античності й старозавітної міфології.

Представники так званої апологетики (Тертулліан, Лактацій, Юстін, Оріген, Климент Александрійськнй) і «отці церкви» (Григорій Богослов, Василь Великий, Аврелій Августин) зак­ ликали правителів і освічених людей захищати переваги хрис­ тиянського вчення. •'<

Тертултан заявляв у своєму основному творі «Апологети-кум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знан­ня і розуму, ворожнеча до «язичницької» філософії і звеличуван­ня сліпої віри - така головна ідея праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготувало основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

З усіх «отців церкви» найбільший вплив на розвиток філософії мав Августин Бла­женний. Його головними творами є «Сповідь», «Про трійцю», «Про град Бо­жий». Він доводив, що Бог - найвище бут­тя. У ньому перебувають вічні ідеї, що зу-мовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не че-рез необхідність. Людина - це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Авгу-стином, є безсмертною, «першородний гріх» Адама та Єни вразив усе людство і для порятунку у майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовна! влади над мирською, оскіль­ки без церкви немає порятунку. Історія, за Августином, - лише короткий відрізок між двома «вічностями» - створенням світу Бо­гом і «тисячолітнім» царством Божим на землі.

Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, пер­винність віри над розумом. Не самостійність людського ро­зуму, а натхнення релігійних догматів є авторитетом. Церк­ва - єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності. Він софістичними аргументами захищав рабство та приватну власність багатіїв. «Гріховному» та «тимчасово му» земному життю він протиставляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування.

Головним напрямком у розвитку філософії феодального суспільства була так звана схоластика (від лат.: зспоіазііса -шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ-ХІІ ст. (рання схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини XII ст. - в університетах. На­далі слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церков­них авторитетів.

Середньовічній свідомості притаманна двоїстість: світ роз­ поділяється на духовний, небесний, божественний і земний, плотський, гріховний. 1 хоча перший (небесний) світ справжній, істинний, людина належить і до земного, гріховного світу. Тому філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина се­ редніх віків - це духовна істота, вона створена за образом і подобою Бога. Ключ до розв'язання «земних» проблем люди­ на шукає у сфері духовності. .~

Духовність є найвищим критерієм реальності, тілесні харак­теристики і потреби - «неістотні». Якщо людина античності -природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовле­на історичною специфікою феодального способу життя, не оз-начата проте припинення (чи, принаймні, істотного уповільнен­ня) власне філософського розвитку.

У ХІ-ХІІ ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про при­роду універсалій. Універсали (від лат.: ипіуегзаііз - загальний) -філософський термін, що вживався для позначення загальних понять (стіл, людина) на відміну від одиничних (даний конк­ретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально - уні­версали чи окремі речі, було головним у боротьбі між номінал­ізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Власне постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викли­кана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.

- Реалісти твердили, ніби універсалі! існують реально як сутність будь-якого буття і осягаються тільки за допомогоюі висновку. Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки поодинокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існують реально, а є лише словами, іменами (звідси і їх назва, від лат.: потіпаїія - ім'я). Згідно з цим поглядом, наприклад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реально існують тільки окремі речі. «Людина» - лише загальне ім'я, котрим називаєть­ся кожна окрема людина.

Видатним реалістом XII ст. був Ансельм Кентерберійський. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, що оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існуван­ня буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. «Боже. Ти воістину існуєш,- гово­рив він, - бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.

На противагу реалізму, Іоанн Росцелін висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише одиничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтовував ном­іналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення «святої трійці» як сукупності трьох окремих богів. Номіналіст Берен-гарій Турський визнавав за реальне лише те, що ми сприймає­мо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний висновок, що у цер­ковному обряді-причасті людина смакує хліб та вино, а не «тіло і кров Господню», як вчить церква. Якби тіло Христа, - писав Беренгарій Турський," було б велике, як башта, то і тоді б його вже з'їли до кінця.

Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійського, то розробкою ЇЇ форми займав­ся його молодший сучасник - француз П'єр Абеляр. Завдяки йому в межах номіналізму зародилася тенденція раціоналістич­ного філософського аналізу теологічних положень, що об'єктив­но призвела до звільнення філософії від ролі «служниці тео-

логії». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на суперечності, які є не тільки у творах авторитетних церковних авторів, але й у> самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було:) «Розуміти, щоб вірити». І Роджер Бекон одним із перших наполягав на необхідності дослідницького вивчення природи. Основним знаряддям і дже­ релом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення, авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мислення за­ лежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути залучені вищі способи пізнання - філософія та богослов'я. Захищаючи тезу про реальне існування одиничних предметів і заперечую­ чи окреме від людини існування загальних понять (універ-І салій), номіналіст Дуне Скотт послідовно шукав шляхи віднов­ лення зв'язку між матерією і духом. Дуне Скотт розглядає» питання про стосунки богослов'я й філософії. Власний предмет** богослов'я - Бог, предмет філософії (метафізики) - буттял Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За тверджен-с| ням мислителя, Бог - чиста форма. Але решта істот і речещ складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з Дунсом Скоттом,- це форма людського тіла. Вона створюєтьсж Богом за народження людини і під час її життя не відокремлені на від тіла. Вона єдина і безсмертна. .і

Найбільш відомим реалістом XIII ст. бувт Фома Аквінський, відомий своєю працею$ «Сума теології», що стала своєрідною ен-4 циклопедією середньовічного світогляду д Мета вчення Фоми - показати, Іцо розум й віра відрізняються одне від одного. Всупе- і реч вченню аверроїстів про двоїсту істину,! Фома Аквінський стверджує, що супе-' речність, котра існує між двома положення­ми, означає, що одне з них хибне. А оскільки у «Божому натх­ненні» не може бути нічого помилкового, можна стверджува­ти, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Гармонія віри й розуму, в розумінні Фоми Аквінського, означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людсь- кий розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен «упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський визнає відмінність-філософії від релігії, що полягає у методах досягнення резуль­татів. Філософія настільки нижча від теології, наскільки людсь­кий розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя душі).

Аквінський висунув п'ять доказів буття Бога. Перший до­каз полягає в Існуванні руху. Усе, що рухається, має причину руху, саморух предмету неможливий, першоосновою руху є Бог. Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» причини, першопричиною є Бог. Третій доказ існування Бога виходить із необхідності існування всього. Четвертий - із існування абсолют­ного мірила - Бога. П'ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.

У своєму вченні Фома використовував ідеї Арістотеля. Згідно з Фомою Аквінським матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це оз­начає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог - чисто духовна сутність.

Учення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинсь­кою Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але вже в 1323 р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 році вчення Фоми було про­голошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.

XIV століття було ознаменовано новим плідним для філо­софії і науки підйомом номіналізму. Видатним представником номіналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджу­вав, що універсалі! існують тільки після речей, у розумі люди­ни, вони відображають загальне в речах. За вченням Оккама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчити існу­вання чого б там не було і тільки воно одне осягає факти. Вчен­ня про роль чуттєвої інтуїції і досвід у процесі пізнання пов'я­зано в Оккама з вимогою простоти пояснення (принцип економії або бережливості). Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Ресіпьт науки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки - з точки зору їх співвідношення не з речами, а з іншими поняттями.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про боже­ственний першопочаток, філософи середньовіччя вкладають у це зовсім інший зміст. В Арістотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не є прямою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог - творець і причина всього . існуючого, це периюсутність, від якої залежать усі інші сутності. -Філософія стає не просто любов'ю до мудрості, а перпі за все -любов'ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей бо­жественних. Оскільки саме божественне є першопочатком, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності й іншим наукам. Характерни­ми рисами філософії середньовіччя можна вважати такі:

* вона була служницею богослов'я, теології. В основі хрис­тиянського монотеїзму лежать два найважливіші принци­пи: ідея творення й ідея натхнення. Вони обумовлюють' існування єдиного особистого Бога.

* філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і роз­винені товарно-грошові відносини - фактори, що склада­ють передумови раціонального. Філософія писалася ла-' тинню, а тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.

* середньовічна філософія є синтезом двох традицій: хріс- ' тиянського вчення і античної філософії. Стверджуючись, християнство для обґрунтування своїх догматів запози­чило античну ідею раціонального, використовувало тво­ри античних філософів.

* особливістю середньовічної філософії була і боротьба но­міналізму і реалізму протягом кількох віків як прояв дав­ньої боротьби матеріалізму і ідеалізму.

* специфічною формою філософії у середні віки була схо­ластика. Незважаючи па те що важливу роль у ній відігра­вало обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне позитивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка про­блем пізнання, а також теорія «двоїстої істини», що при­зводить до звільнення філософії з-під впливу релігії. На­ука і віра, теологія і філософія починають розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями, що є осно-кщ: вою всієї нової культури.

Філософія епохи Відродження:

антропоцентризм

Іде

Епоха Відродження визначається як історичний процес ідей­ного і культурного розвитку, що приходить на зміну середньо­віччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається у ХІУ-ХУ ст. і завер­шується в ХУІ-ХУІІ ст. Епоха Відродження (фр. - Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних, відносин, формування національних держав, абсолютних мо­нархій, епоха глибоких соціальних конфліктів.

Філософія епохи Відродження тісно пов'язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успі­хами в галузі медицини Відмінними рисами філософії Відрод­ження, антифеодальної у своїй основі, є її світський характер, гуманістичний світогляд, «відродження» античної традиції, ан­тичної культури (звідси і назва), спрямування проти христи­янсько-схоластичної культури середньовіччя.

З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і ство­ренням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, котру вважали части­ною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу фе­одально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова гуманістична етика звеличувала людську діяльність. «Я люди­на, і ніщо людське мені не стороннє», - цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у ЇЇ право на земні радощі. Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (ХІУ-ХУ ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, у ХУІ-ХУІІ ст. Відродження набуває природничої орієнтації.

Гуманізм (від лат.: Ьигпапш - людський) у широкому ро­зумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм з'являється тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, - свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури.

Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала думка, що лю­дина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше розуміє призначення людини. Людська особистість, що намагається розірвати ланцюги стано­вого та корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спря­мований проти ієрархії родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається осо­бистими зусиллями.

Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-пер­ше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переос­мислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.

Гуманісти не відкидали тези про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній. ,о

Філософія в цей період перестала бути служницею богосло­в'я. Було відкинуто церковні догми і створено новий, раціо­нальний, життєстверджуючий світогляд. Так, П'етро Помпо-' нацці у трактаті «Про безсмертя душі» зазначав, що всі ; найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох різних .планах - філософському та релігійному. Безсмертя душі, сво­бода волі, можливості чудотворців не можуть бути доведені •філософією, а тому повинні бути визнані лише для «простого і люду», а істинними «богами землі» є філософи. «Чудодійства» Помпонацці пояснює збудженою фантазією людини або брех­нею жерців.

Мартін Лютер у «богословських тезах» критикував офіц­ійну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про «загальне свя-щенство», він, по суті, робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим для більшості віруючих.

По-новому переосмислювалася антична спадщина. Особли­во поширилися ідеї пантеїзму, які використовували у боротьбі зі схоластикою. Пантеїзм (усе Бог) - філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з ЇЇ субстанцією. Пантеїст Мюн-цер вважав, їло віра - це пробудження розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою самою людиною, як і ми. Пантеїстич­ною є і філософія Нікколо Кузанського: він стверджував, що «Бог в усіх речах, як всі вони в ньому».

Одним із головних завоювань філософської думки був роз­виток натурфілософії (Н. Кузанський, Г. Галілей, Н. Коперник, Дж. Бруно, Б. Телезіо). Натурфілософія (від лат.: паШга - при­рода) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфіло­софія намагатась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла важливу роль у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей: Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність

природи і незліченність світів, що входять до її складу, Нікко-ло Кузанський - про збіг протилежностей у безмежно велико­му і нескінченно матому.

Нікколо Кузанський був кардиналом римської церкви, але став захисником віротерпимості та церковної реформи. Він вважав, що Всесвіт нескінченний, що Земля не є центром світу, а подібна до інших планет. Визначний астроном і математик свого часу, він склав першу географічну карту Центральної та Східної Європи. Пізнання вищих істин досягається не шляхом схоластичних роздумів, а на засадах досвіду. Таке пізнання Кузанський називав «вченим незнанням» на відміну від схола­стичного «знання». Збіг протилежностей Кузанський ілюструє та обґрунтовує даними математики. Разом із тим він стверджу­вав, що тільки інтуїтивним шляхом людина може збагнути, що у вищій єдності світу збігаються протилежності.

Великим науковим відкриттям, що сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було створення видатним польським вченим Коперником геліоцентричної системи світу. У своїй праці «Про обертання небесних сфер» він висунув і обґрунтував положення про те, що центром світу є не Земля, а Сонце, що Земля - одна з пересічних планет і не є нерухомою, а рухається навколо своєї осі й Сонця. Таким чином, було підірвано релігійні теорії геоцентризму й антропоцентризму, що панували тривалий час та стверджували, що Земля перебуває в центрі Всесвіту і створена Богом заради людини. <яш

У 1600 р. у Римі за вироком інквізиції

• |гЦ був спалений на вогнищі мужній вчений ЗІ Джордано Бруно, який висунув сміливу на той час ідею про нескінченність Всесвіту і безмежну кількість світів, подібних до нашої Сонячної системи, що постійно виникають і гаснуть. Він стверджував матеріальну єдність світу та об'єктивність його законів. Дійсна філософія, на думку Бруно, повинна спира- чс. 7. нікко:ю тися на науковий досвід; потрібно покінчити