Антична філософія: космоцентризм

Початок античної філософії пов'язують з представниками мглетської школи (VI ст. до н.е.), що виникла в місті Мілеті -Фалесом, Анаксімандром, Анаксіменом. Вони уявляли першоос­нову буття в конкретно-речовій формі. Фалес стверджував, що першооснова всього сущого - вода; Анаксімен учив, що основою світу є повітря - ефір, що насичує всі істоти і з якого походить світ; Анаксімандр вважав початком всього існуючого первинну матерію - «апейрон», котрий є безмежним, невизначеним не ті.т-ькн у просторі, а/Іе й у часі.

Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт Ефеський говорить про нескінченність матерії, що не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, що законо­мірно спалахує і закономірно згасає. Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, Ідо виникла на ґрунті загального споглядання природи. Геракліт підкреслював, що всі властивості й стани світу релятивні, заз­начав про відносність понять.

У кінці VI ст. до н.е. виникає Піфагорійський союз, заснова­ний видатним математиком Піфагором. Союз мав свій спосіб життя, що визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували Іірекрасне, на друге - корисне, на третє -приємне. Піфагор стверджував, що саме «мудре» - число, бо воно володіє речами, моральними й духовними якостями. «Зем­ний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа, котрі і створюють космічний порядок. Одиниця - ос­нова всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла -четвірка. Числа є самостійними сутностями. Священною дека дою є число 10, тому що це подоба Всесвіт)' з десятьма небес­ ними сферами і десятьма світилами. ;

Опонентами Геракліта у дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати Ксенофан, Пар.ченід, Зенон. Світ вони сприйма­ли як вічне нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що єдине все - без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все - в су­часному. Буття для Парменіда єдине і нерухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Ксенофан виступив проти багатобожжя, висловлював атеїстичні думки у своїх віршах, зазначаючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, наче люди, вони могли що завгодно,- коні коням би богів сподобили, образ бичачий дали б безсмертним бики. Гносеологічні висловлювання Ксенофана - перша в історії грецької думки постановка питання про можливості й межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофа-ном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб'єктивної думки і має імовірний характер.

Зенон говорив, що рух (реальність) та множина (почуття, сприймання) призводять до суперечностей (апорій). Якщо при­пустити існування руху, то, за Зеноном, виникають невирішу-вані суперечливості. Зенон висунув п'ять спростувань руху у своїх апоріях (апорія - трудність, спантеличеність). Перша апо­рія формулюється просто: «рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає». Друга апорія «Дихотомія» твердить, що рух не може закінчитися, оскільки, перш ніж до­сягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини» і так без кінця. Отже, і рух не може не тільки скінчи­тися, але й початися. Третя апорія «Ахілл і черепаха» говорить, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскіль­ки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже про­повзе якусь, хай невелику відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь-який момент займає певне місце. Та хіба можна отримати рух із суми спокою? Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху.

Засадами всього сущого, «коренями всіх речей» Емпедокл оголосив чотири стихії - землю, воду, повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, є сполученням цих стихій. У своїх поемах - «Про природу» й «Очищення» - він називав їх Любов'ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю, Ворожнечею), завдяки їм описував притягання і відштовхування. Космогонія Емиедокла будується як безмежне чередування «любові» або «ворожнечі». У центрі уваги Анак-сагора - питання про перетворення одних речей у якісно інші. Згідно з Анаксагором вся природа - це безмежна множина вічних, дрібних, різноякісних часток, котрій він сам називав «зерном речей», а пізніше - гомеомеріями. Вони рухаються і впорядковуються деяким космічним розумом (нус), що існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м'ясо складається з частинок м'яса, кістка - з кісточок»..

Левкіпп вперше висунув атомістичне вчення. Можливо, він обмежився тільки усним викладенням свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів «Великий діакосмос» та «Про розум». Твори Левкіїша і Демокріта вже в IV ст. до н.е. були об'єднані й пізніше одержали назву «Согриз Оетокгісеит». Демокріт вчив, що весь світ, у тому числі й наша земля, і всі предмети, і люди, і тварини складаються з найдрібніших частинок - атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом - найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. Він вважав, що, трясучись на всі боки, атоми зіштовхуються і створюють вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізно­манітніші сполуки, що презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа - це теж сполука особливих атомів, що найбільш рухомі й подібні атомам вогню.

Важливими були також розробки Демокріта для теорії пізнання. Він вважав, що існують предмети «за істиною» (об­'єктивно) і «за враженням» (суб'єктивно); у враженні існує теп-

ле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокрітом,- у тому, щоб осягнути те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на «морському дні». «Вра­ження» теж відображає існуючу реальність, але лише ЇЇ тимча­сові виявлення. Існують два роди пізнання: «темний» (за до­помогою почуттів) та «істинний» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сваряться розум і почуття, і народжується істина. Демокріт розробив теорію «витікання», згідно з якою пізнання можливе тільки завдяки тому, що з предметів «витікають» і впливають на органи чуття образи предметів.

Суспільні й політичні умови в Греції V ст. до н.е., особливо в Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу в опануванні красномовством - мистецтвом переконувати, слу­ хачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості - со­ фісти. Вони навчали мистецтва красномовства (риториці), мистецтва суперечки (еристиці) та мистецтва доказу (діалек­ тиці). Представник софістів Протагор учив, що «людина є . мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають ніяких вла- :• стивостей, а набувають властивостей залежно від відношення їх до людини. Горгій проводить три тези: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо це і мож­ на пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому. Для його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, з її логіч­ ною і граматичною структурою. ^ІІБ

Сократ прагнув знайти точний метод, що полягав би, насамперед, у самопізнанні. Його вихідною засадою був висновок, кот­рий Сократ сформулював у вигляді афо­ризму: «Я знаю, що нічого не знаю». Це положення уберігало мислителя від упе­редженості. Пізнання починалось з ретель­ного аналізу самого себе як духовної істо­ти, що мислить і діє. Після завершення аналізу механізму свого духовного апара-

Рис. 2. Сократ ^ТУ> ^На ДУМК>' СоКраТа, Му/фЄЦЬ МІГ

вильно вирішити проблему життя, зрозуміти суть об'єктивно існуючого духу, тобто пізнати об'єктивно існуючу істину. Муд­рець після цього повинен був навчити цієї істини якомога більшу кількість людей.

Пізнавальний метод, що виробив Сократ, отримав назву «майєвтика» (з грецького: повивальна майстерність). Сократ порівнював свою діяльність, що допомагає народженню істини, з мистецтвом повитухи (його мати була повитухою). Він демон­ стрував дію свого методу в процесі бесід з учнями. Під час діа­ логічної бесіди використовував два засоби для отримання знан­ ня - індукцію та дефініцію. Але починався «сократичний метод» з іронії, коли мислитель зіштовхувався з самим собою, розумів суперечливість своїх уявлень, визначав особисте неуцтво. і* Платан - об'єктивний ідеаліст, від нього бере початок іде­ алізм взагалі, «лінія Платана». Він визнавав існування об'єктив­ ного світу, але вважав його лише відбиттям, витвором дійсно реального потойбічного світу ідей. Таким чином, він гадав, що існує, наприклад, ідея коня в потойбічному світі, яка в нашому світі вилилась у реального коня. Існує, наприклад, ідея стола, різних тварин, тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям, втіленням. За Платоном, істинним є тільки загальне, а не одинич­ не. Коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня є вічна й незмінна. Ідея за Платоном, - це граничне уза­ гальнення речей. У ній закладено власне принцип речі, модель і метод її конструювання та пізнавання. Таким чином, матеріаль­ ний світ, за Платоном, - «тінь» світу ідей, вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище за все стоїть ідея краси і добра. <•• Платон розробив так звану «теорію спогадів», що є ядром його гносеологічної концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є, за Платоном, нашими знаннями про світ. Чим краще душа пам'ятає світ ідей, тим ^р"^с-³-

більше людина знає. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої у людини з'являється мудрість; душу вольову як основу- мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість, мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства - справедливості.

Існуючі державні форми ГТлатон ділить на дві групи: при­пустимі й регресивні. До упадочних він відносить тимокротію (владу кількох осіб, засновану на військовій силі), олігархію (владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство), демократію (владу невдячного демосу, натовпу) і тиранію.

Філософія мегарської школи базувалася на поєднанні сокра-тівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатської школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумового пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки за­гальне. Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах «Бре­хун», «Рогатий», «Лисий», «Купа». В софізмі «Рогатий» гово­риться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив рога, таким чином, ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо люди­на запевняє, що вона - брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, а логічна задача. В софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні (з випаданням котрої волосини людина стає лисою? З додаванням котрої зернини утворюється купа?).

Матеріалістична і атеїстична орієнтація була характерна для школи кірентків. Вони не заперечували існування зовнішньо­го світу, але проголошували його непізнаванним. Єдине, що можна досягти,- це відчуття, які діляться на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні проблеми, кіренаїки були гедоністшш, проголошували вищим благом та метою життя насолоду.

Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Він написав близько 150 наукових праць, серед яких можна виділити кілька

- груїг. 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія суд­ження, «Аналітика перша і друга» - голов­ний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знан­ня); 2) трактати про природу і рух ('«Фізи­ка», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати («Про душу», «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику)', 5) етичні твори - «Ніко-махова етика», «Евдемова етика»; сощально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мис­тецтво, поезію і риторику, перш за все це - «Поетика».

Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини -теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлума­читься як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першо­основу, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина - дорожча».

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини таких суб­станцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» бут­тя і тому у «чистому» вигляді може тільки мислитися. Мисли­тель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об'єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати мате­рія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Ма­терія ж - це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина

груїг. 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія суд­ження, «Аналітика перша і друга» - голов­ний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знан­ня); 2) трактати про природу і рух ('«Фізи­ка», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати («Про душу», «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику)', 5) етичні твори - «Ніко-махова етика», «Евдемова етика»; сощально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мис­тецтво, поезію і риторику, перш за все це - «Поетика».

Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини -теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлума­читься як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першо­основу, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина - дорожча».

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини таких суб­станцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» бут­тя і тому у «чистому» вигляді може тільки мислитися. Мисли­тель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об'єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати мате­рія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Ма­терія ж - це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина

(архітектор, його мистецтво) та мета будови (сама будова). Та­ким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки все у світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бот, до його творчого задуму.

Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Вій вид­ілив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузь­кому розумінні (перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, дру­горядним, а небесний - найбільш зразковим.

Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого - в холодне, сухого - у мокре та навпаки). Але обов'язковим є п'ятий елемент - божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зірки.

Арістотель - засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володшня, дія, страждання. Щ

Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму ви­хідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує кла­сифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об'єкти Арістотель ділить на дві групи: 1) які можуть сприйматися лише завдяки органам -чуття - звук, колір, запах; 2) які сприйма­ються одразу всіма або більшістю органів чуття - рух, розмір, фігу­ра. Однак інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскіль­ки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.

Арістотель виділяє чотири смисли буття: 1) буття в собі, що описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція, або сутність, якість, кількість, відно­шення, дія, страждання, місце, час, мати, бути в спокої); 2) бут­тя потенції та акту; тут вирішується проблема розрізняння ак­туальної та потенційної нескінченності та руху; 3) буття акцидеицій - це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.

Абсолютне знання є, за Арістотелем, системою першопо-чатків, якими є перша філософія, або метафізіка. Сама мета морфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрун­тування висунутих положень. Антична філософія мала певні загальні риси:

* насамперед космологічно-онтологічний характер;

* існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики у межах онтологічної;

* підкреслення пасивної ролі суб'єкта пізнання, усвідомлен­ня людської діяльності лише як активного перегрупуван­ня природних речей;

* пошуки таких форм буття, що найкраще відповідати б природній доцільності.

У цілому в античній філософи абсолютне знання сприй­мається як система першопочаткгв, якими є перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути до­ведені або виводитися з чогось, то метафізика і є метанау-кою, що обґрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.

»