istoria_teatra

У практиці українського шкільного театру XVII—XVIII ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми.

Авторами школьных драм были ученики и преподаватели Киево-Могилянской академии. Первые произведения возникли в конце 30-х гг. ХVII ст., последние приходятся на 70-е гг. ХVIII ст.

Украинские драматурги, в частности в тех произведениях, которые дошли к нам, в зависимости от таланта, эрудиции, самостоятельности мышления все же имели возможность продемонстрировать определенную изобретательность в организации художественного материала.

Школьные драмы писались по определенным правилам поэтики. Преподаватели поэтики коллегиумов, Киевской академии обязаны были практически показывать, как надо сочинять стихи, драмы, орации и т.п.Теория школьной драмы базировалась на канонах классицизма.

Восени 1882 р. з ініціативи Кропивницького виникла українська професійна трупа, до складу якої увійшли Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати Тобілевичі – Микола Садовський (театральний псевдонім – від дівочого прізвища матерів), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми (“Назар Стодоля”), Панас Сакса ганський (прибране ім’я від назви місцевої річки Саксагань) та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Багато зусиль для зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький. “Зложилася трупа, - писав Франко про цей театральний колектив, - якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, яка робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві та Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів – то не була дилетантська імпровізація, але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією великих талантів”. Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Продовжував діяти емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українському мовою. Українські трупи не мали права інсценізувати п’єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською виставою у той же вечір виконувалася російськомовна вистава на стільки ж дій. Український театр перебував у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа, не маючи постійного приміщення, змушена була часто переїжджати з міста у місто. Вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях – ярмаркових балаганах, холодних залах. Не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів. Актори жили впроголодь у незатишних номерах дешевих готелів, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, здоров’ї, психічному стані акторів. І все ж ніщо не могло зупинити розвитку сценічного мистецтва. Ідея національного театру окрилювала передових діячів української сцени. Організаторам і керівникам труп театру корифеїв доводилося організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх у патріотичному, національному дусі, збагачувати сценічний репертуар, боротися проти антихудожніх тенденцій розважально-сентиментальної театральщини. В 1883 р. київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив вистави українських театральних труп на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв 10 років. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у Москві і Петербурзі, і заборонено у Києві, він відповідав: “Так театр – искусство, здесь – политика”. Про заслуги діячів українського театру реформатор російської сцени Костянтин Станіславський сказав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Сакса ганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени – ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва”.