1.3 Національний, міжнародний поділ праці і їх роль у формуванні світової сільської системи

У сільському господарстві 99 % продукції виробляє землеробство і тваринництво. Інші галузі – аквакультура (розведення риби, молюсків тощо), використання комах (шовківництво та бджільництво) — відіграють незначну роль.

Співвідношення рослинництва і тваринництва залежить від кількох чинників: рівня індустріалізації країни (в Північній Америці та Європі - високомеханізоване тваринництво), природних умов (пасовищне тваринництво в посушливих степових та напівпустельних районах), етнічних і релігійних особливостей тієї чи іншої країни (наприклад, іслам забороняє вживання свинини, індуїзм – вбивати корів). Відповідні обставини зумовлюють спеціалізацію країни на виробництві певних видів продукції сільського господарства, її участь у світовій торгівлі як експортера чи імпортера, формуючи міжнародний поділ праці.

Міжнародний поділ праці – інтернаціональна форма суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперації країн у виробництві товарів і послуг, якими вони обмінюються шляхом міжнародної торгівлі. До промислової революції кінця XVIII - початку XIX ст. міжнародний поділ праці базувався на природній основі – відмінностях між різними країнами у природно - кліматичних умовах, сировинних ресурсах, географічному положенні та ін. Процес його становлення зумовлений переходом від мануфактури до крупної машинної індустрії у країнах Європи, промисловою революцією. За цих умов потрібно було ввозити з-за кордону значну масу сировини, палива і продовольства, а вивозити промислові вироби, яких було більше, ніж цього вимагали національні потреби. В період розвитку колоніальної системи більшість слаборозвинутих країн поставляла на світовий ринок одну або дві переважно сировинні культури, що означало монокультурну спеціалізацію. Формою реалізації міжнародного поділу праці були дво- та тристоронні торговельні зв'язки. Після промислової революції міжнародний поділ праці став залежати від рівня розвитку продуктивних сил, від особливостей економічного розвитку країни: чим він вищий, тим різноманітніші й глибші форми її зовнішньоекономічних зв’язків. Нерідко в літературі міжнародний поділ праці повністю зводиться до міжнародної спеціалізації. Але такий погляд ототожнює дві різні економічні категорії (міжнародний поділ праці та міжнародна спеціалізація), і одна з них стає зайвою, а отже не повинна використовуватися в економічній теорії. Проте ними користуються і західні, і вітчизняні економісти. Це свідчить про неправомірність їх ототожнення. Якщо виходити з наукового розуміння кожної з цих категорій, то міжнародний поділ праці є складнішою (більш емкою) категорією і охоплює міжнародну спеціалізацію як одну з найважливіших складових частин. Іншою складовою є міжнародна кооперація.

Форми міжнародного поділу праці.

Існують три основних форми міжнародного поділу праці, що збігаються з формами суспільного поділу праці: 1) загальна, 2) часткова і 3) одинична. Загальна форма міжнародного поділу праці - поділ праці за родами і сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні та обробні галузі промисловості. Тому в міжнародному поділі праці країни-експортери поділяють на індустріальні, сировинні, аграрні. Часткова форма міжнародного поділу праці - поділ родів і сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства тощо. У міжнародній торгівлі ця форма означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Одинична форма міжнародного поділу праці - спеціалізація країни на виготовленні окремих деталей та вузлів певного складного товару: по детальна, поопераційна (або технологічна), типорозмірна. Про по детальну спеціалізацію, яка пов'язана з випуском вузлів, комплектуючих виробів, окремих деталей, йшлося в попередніх темах. Поопераційна спеціалізація - спеціалізація, яка здійснюється не на виробах, а на певних видах робіт (видобуток сировини, ливарне виробництво, штампування, складання). Львівське акціонерне товариство "Електрон", наприклад, збирає телевізори із деталей, які випускають німецька компанія "Філіпс" та фірми деяких інших країн. Типорозмірна спеціалізація - спеціалізація деяких країн на виробництві певних готових товарів окремого типу. Так, США спеціалізується на випуску потужних гусеничних тракторів, а Німеччина - на випуску колісних тракторів малої потужності. На відміну від міжнародної спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції й здійснюється, як правило, на основі міжурядових угод за участю компаній, організацій тощо. Міжнародна науково-виробнича кооперація передбачає спільну розробку крупних науково-технічних проблем (наприклад, освоєння космосу) і передбачає обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, "ноу-хау", обмін ученими тощо.

Переваги міжнародного поділу праці. Завдяки участі у міжнародному поділі праці кожна країна отримує певні переваги, які зумовлені вибором країнами таких форм спеціалізації та кооперування виробництва, які найбільшою мірою відповідають: 1) її природним умовам; 2) досягнутому рівню розвитку продуктивних сил (передусім особистісного фактора і техніки); 3) національним затратам праці. Ці затрати визначаються з урахуванням, з одного боку, витрат на виробництво тих товарів, які країна виробляє і які обходяться їй відносно дешевше, а з іншого - витрат на виробництво таких товарів, які у разі відсутності міжнародної торгівлі обійшлися б їй дорожче при організації власного виробництва. Економічні вигоди, отримувані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнародному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва. За відсутності зовнішньої торгівлі промислово розвинутим країнам довелося б збільшити витрати виробництва у промисловості щонайменше у 1,5-2 рази.

Розвиток сільського господарства в розвинутих країнах зумовлений, не в останню чергу, можливістю постачати надлишок виробленої сільськогосподарської продукції і продуктів харчування на експорт, тобто перетворення їх на конкурентоспроможні на зовнішньому ринку товари. Жодна країна не виробляє сільськогосподарську продукцію і продукти харчування в обсягах і асортименті, необхідними для забезпечення платоспроможного попиту споживачів, особливо в розвинутих країнах, що зумовлено міжнародним поділом праці. До того ж істотно впливає фактор сезонності виробництва, оскільки платоспроможне населення прагне споживати окремі види сільськогосподарської продукції (наприклад, свіжі овочі та фрукти), протягом цілого року, а не лише в сезони їх вирощування. Різниця в кліматичних умовах і термінах дозрівання дає можливість отримувати додаткові переваги на ринках .

Посилення експортної конкурентоспроможності національних економік, в тому числі і сільського господарства, знаходиться у центрі уваги урядів багатьох країн. Так, на 20 країн світу припадає близько 75 % вартісного обсягу експорту світової торгівлі. При цьому основні торговельні лідери (США, Німеччина, Франція, Великобританія, Японія) отримують конкурентний тиск з боку країн, що розвиваються - Китай, Індія, Південна Корея, Бразилія, Мексика, Угорщина, Польща. Однак, до п’ятірки найбільших країн експортерів і імпортерів входить лише Китай.

Країни – світові експортери	Обсяг експорту, млрд. дол. США	Частка у світовому експорті товарів, %
1. Німеччина	912,3	10,0
2. США	818,8	8,9
3. Китай	593,3	6,5
4. Японія	565,8	6,2
5 Франція	448,7	4,9
Країни – світові імортери	Обсяг імпорту, млрд. дол. США	Частка у світовому імпорті товарів, %
1. США	1525,6	16,1
2. Німеччина	716,9	7,6
3. Китай	561,2	5,9
4. Франція	465,5	4,9
5. Великобританія	463,5	4,9