Доктрина рівноваги[ред. • ред. Код]
Військово-політичні блоки НАТО та країнВаршавського договору в часи Холодної війни.
Основний принцип встановлення рівноваги політичної влади, як зазначив Чарльз Давенант в Есеї про баланс сил (англ.Essay on the Balance of Power), старий як історія, та був відомий як прадавнім політичним теоретикам та державним тіячам. По суті, цей принцип виплває із здорового глузду, нажитого досвіду та інстинкту самозбереження.[Джерело?]
Точніше, теорія балансу сил має деякі ключові аспекти загальновизнані в літературі на цю тему. Перш за все, основне покликання держав згідно з теорією балансу сил — забезпечити власну безпеку відповідно до поглядів реалістів. Також держави намагаються відновити рівновагу заради самозбереження. Заради уникнення домінування однієї з держав, інші укладатимуть союзи до відновлення рівноваги[5].
На думку професора Л. Оппенхайма[6] рівновага серед націй відіграє вирішальну роль для існування та діїміжнародного права. Якщо держави не в змозі тримати взаємний контроль, домінуюча держава діятиме на власний розсуд та нехтуватиме правом.
43 Дипломатія як інструмент міжнародної політики
Зовнішня політика і дипломатія, їх співвідношення з міжнародним правом
Зовнішня політика - це загальний курс держави в міжнародних справах. Вона визначає цілі, завдання та напрями, а також способи, форми й методи діяльності держави в галузі міжнародних відносин.
Міжнародні відносини, зовнішня політика, дипломатія тісно пов'язані між собою. Кожен з цих елементів не може існувати сам по собі. Рух і розвиток міжнародних подій, міжнародних проблем і процесів, сукупність взаємозв'язків між ними утворюють зовнішньополітичну обстановку. Розвиваючись за своїми закономірностям, ця обстановка, в свою чергу, впливає на зовнішню політику держав, їх дипломатичну діяльність. Тому найважливішим засобом здійснення зовнішньої політики держав є дипломатія.
Здійснення зовнішньої політики і дипломатична практика мають відповідати міжнародному праву.
Міжнародне право відіграє особливу роль у міжнародних відносинах. У процесі проведення зовнішньої політики держави стикаються з проблемами, які виникають в результаті взаємодії на міжнародній арені. Регулятором цих міждержавних відносин є міжнародне право, але на практиці не всі держави дотримуються основних принципам і нормам міжнародного права, виправдовуючи свої дії з посиланням на "Національний інтерес", вважаючи, що міжнародне право будучи інструментом і регулятором міжнародних відносин грає підлеглу роль під зовнішній політиці. Звідси виникає проблема співвідношення зовнішньої політики і міжнародного права, яке представляє не тільки науковий інтерес, але і практичний.
Міжнародне право зазнає вплив зовнішньої політики, що проводиться державами. Дипломатія є найважливішим інструментом створення норм міжнародного права. У цьому і полягає діалектична єдність і взаємодія зовнішньої політики, дипломатії та міжнародного права в системі міжнародних відносин. Однак ні зовнішня політика, ні дипломатія не повинні вступати в протиріччя із загальн
овизнаними принципами міжнародного права.
Міжнародне право, зовнішня політика і дипломатія - явища не тільки взаємозв'язані, але і багато в чому переплетающиеся. Тому дослідження якого-небудь з них окремо неможливо. Політика кожної держави як єдиного цілого ділиться залежно від сфери додатка на внутрішню і зовнішню, але обидві вони мають єдині соціальні і економічні корені.
Зовнішня політика держави реалізується в рамках міжнародної системи, де вона взаємодіє із зовнішньою політикою інших держав та їх спілок, відчуває вплив міжнародних організацій. Зовнішньополітичне поведінка держави безпосередньо визначається не тільки внутрішніми факторами але й станом міжнародної системи, яке з одного боку накладає обмеження на зовнішню політику, а з іншого - надає можливості для певних зовнішньополітичних акцій.
"Зовнішня політика - поняття вельми широке. Воно включає в себе зовнішньополітичний курс держави, зовнішньополітичні доктрини, концепції, органи, що здійснюють зовнішньополітичні функції, і, головне - зовнішньополітичну діяльність, або зовнішньополітичне поведінка держави. Саме в процесі зовнішньополітичної діяльності держав створюються і реалізується норми міжнародного права ". [[1]]
Зовнішня політика держави спирається на економічний, демографічний, військовий, науково-технічний і культурний потенціал держави; поєднання останніх визначає можливості зовнішньополітичної діяльності держави на тих чи інших напрямах, ієрархію пріоритетів у постановці та реалізації зовнішньополітичних цілей.
44 Міжнародна пропаганда
Пропага́нда (лат. propaganda дослівно — «яка підлягає поширенню (віра)», від лат. propago — «поширюю») — форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Пропаганда зазвичай повторюється та розповсюджується через різні засоби масової інформації, щоб сформувати обраний результат суспільної думки.
У широкому розумінні - поширення соціально-політичних, природничо-наукових та інших знань з метою їх втілення у суспільну свідомість; у вузькому розумінні – ідеологічно спрямована діяльність будь-якої партії для формування у конкретних верств населення певних поглядів і уявлень (світогляду). Значення партійної пропаганди особливо зростає у період виборчої кампанії.
Велика радянська енциклопедія: Пропаганда (лат. propaganda — що підлягає розповсюдженню, від propago — розповсюджую), розповсюдження політичних, філософських, наукових, художніх та ін. поглядів та ідей з метою їхнього запровадження в суспільну свідомість і активізації масової практичної діяльності. Основні елементи процесу пропаганди: її суб'єкт (соціальна група, інтереси якої виражає пропаганда), зміст, форми і методи, засоби або канали пропаганди (радіо, телебачення, друк, система лекційної пропаганди тощо), об'єкт (аудиторія або соціальні громади, на яких скерована пропаганда). Вирішальним для розуміння процесу пропаганди є соціальні інтереси її суб'єкта, їхнє співвідношення з інтересами суспільства загалом та окремих груп, на які націлена пропаганда. Це визначає її зміст і здійснює суттєвий вплив на вибір форм, методів і засобів пропаганди.[1]
На відміну від об'єктивної подачі інформації, пропаганда подає інформацію насамперед для впливу на аудиторію. Пропаганда часто подає інформацію вибірково (хоча не до кінця сказана правда — це теж брехня), щоб спонукати до певних узагальнень, або використовує емоційно заряджені повідомлення, щоб спровокувати радше емоційну, ніж раціональну реакцію на подану інформацію. Бажаним результатом є зміна ставлення до суб'єкта в цільовій аудиторії, щоб просувати таємні політичні плани. Пропаганда може використовуватись як форма політичного протистояння.
Хоча термін «пропаганда» справедливо набув яскраво негативного забарвлення через поєднання її з найбільш маніпулятивними та шовіністичними прикладами (як-от: Нацистська пропаганда для виправдання Голокосту та комуністична пропаганда для приховування Голодомору та його штучності і, відповідно, злочинності). Пропаганда у своєму початковому значенні мала нейтральне забарвлення і могла пов'язуватися із застосуванням, яке було в цілому м'яким і невинним, як, скажімо, публічні рекомендації з охорони здоров'я, заохочення громадян брати участь у виборах, заохочення людей повідомляти в правоохоронні органи про злочини тощо.
Пропаганда може класифікуватися відповідно до джерела та природи повідомлення.
Біла пропаганда загалом походить з відкритого доступного джерела та характеризується м'якшими методами переконання, такими як стандартні техніки відносин з громадськістю та однобічним поданням аргументів.
Чорна пропаганда подається ніби з одного джерела, проте насправді є з іншого. Маскування правдивого джерела пропаганди є найпоширенішим, коли це пропаганда ворожої країни чи організації з негативним іміджем.
Сіра пропаганда — це пропаганда без визначеного джерела чи автора. Основне призначення сірої пропаганди полягає в тому, щоб змусити ворога повірити в брехнювикористовуючи так звані солом'яні аргументи: перша фаза — змусити когось повірити в «А», запускається сіра пропаганда «Б», яка протилежна до «А». У другій фазі «Б» дискредитується використовуючи опудало. Тоді ворог прийде до висновку, що «А» — правда.
Позитивна (конструктивна) пропаганда прагне довести до споживача ті або інші переконання в дохідливій формі. Мета позитивної пропаганди — сприяти соціальній гармонії, злагоді, вихованню людей згідно із загальноприйнятими цінностями. Позитивна пропаганда виконує виховну та інформаційну функції в суспільстві. Вона здійснюється в інтересах тих, до кого скерована, а не обмеженого кола зацікавлених осіб. Позитивна пропаганда, на відміну від негативної, не переслідує маніпулятивних цілей. Тим не менш, оскільки «загальноприйняті цінності» вже й без пропаганди є загальноприйнятими, справжні цілі «конструктивної» пропаганди часто розходяться з тими, які декларуються пропагандистами.
Негативна (деструктивна) пропаганда нав'язує людям ті або інші переконання за принципом «мета виправдовує засоби». Мета негативної пропаганди — розпалювання соціальної ворожнечі, нагнітання соціальних конфліктів, загострення суперечностей у суспільстві, пробудження низинних інстинктів у людей тощо. Це роз'єднує людей, робить їх слухняними волі пропагандиста. Технологія створення «образу ворога» дозволяє згуртувати натовп навколо пропагандиста, нав'язати натовпу вигідні йому переконання і стереотипи. Основна функція негативної пропаганди — створення ілюзорної, паралельної реальності з «перевернутою», або спотвореною системою цінностей, переконань, поглядів. Негативна пропаганда активно використовує низьку критичність та навіюваність мас щоб маніпулювати цими масами в інтересах невеликої групи осіб.
Ці різні типи пропаганди відрізняються кількістю правдивої та правильної інформації, яку можна використати для боротьби з пропагандою. Наприклад, протидію білій пропаганді легко знайти, дискредитувавши джерела пропаганди. Протидія сірій пропаганді, якщо таку пропаганду виявлять (часто з внутрішнього джерела), може спровокувати певного рівня публічні протести. Протидія чорній пропаганді часто не очевидна та небезпечна при оприлюдненні, оскількі ознайомлення громадськості з джерелами і тактикою чорної пропаганди підірве всю кампанію чорної пропаганди або викличе протидію з боку чорних пропагандистів.
Пропаганда може здійснюватись таємно. Наприклад, принизлива дезінформація про історію певних груп або чужих країн може заохочуватися або толеруватися в системі освіти. Оскільки деякі люди двічі перевіряють вивчене у школі, така дезінформація повторюватиметься журналістами і батьками, що врешті-решт посилить ідею, ніби ця порція дезінформація є «загальновідомим фактом», навіть якщо жоден з тих, хто повторює цей міф, не зможе вказати жодного авторитетного джерела. Ця дезінформація здійснює кругообіг в медіа та системі освіти навіть без потреби урядового втручання в ЗМІ. Така проникаюча пропаганда може використовуватись для політичних цілей: даючи громадянам хибне враження про якість та політику їхньої країни, їх можуть спонукати відкидати певні пропозиції або зауваження чи ігнорувати досвід інших. Дивіться також маркетинг, реклама.
Методи пропаганди[ред. • ред. код]
Докладніше: Методи пропаганди
Звичайними засобами для передачі повідомлень пропаганди є: повідомлення новин, урядові повідомлення, історичні огляди, псевдонаука, книги, листівки, пропагандистські фільми, радіо, телебачення, плакати й афіші. Менш поширеними тепер є поштові конверти, зразки яких дійшли до нас з часів Громадянської війни в Америці. По суті, все зображене на плакаті можна відобразити, зменшивши у відповідних пропорціях, на кишенькових конвертах. У випадку радіо та телебачення пропаганда може існувати в новинах, оглядах подій, сегменті ток-шоу, як реклама, громадські оголошення або довготривалі едверторіали (рекламні оголошення, які мають вигляд звичайної статті). Пропагандистські кампанії часто дотримуються стратегічних шаблонів передачі інформації, щоб навіяти ідеї цільовій групі. Вони можуть починатися звичайним методом поширення інформації, як, скажімо, скидування листівок з літака або рекламок. Загалом послання будуть містити настанови як отримати більше інформації з веб-сайту, гарячої лінії, радіопрограми тощо. Таким чином стратегія закріпленням рефлексу перетворює особу з отримувача інформації на шукача інформації, і відтак з шукача інформації на авторитета інформації шляхом навіювання ідей.
Для здійснення пропаганди використовують чимало методів, які базуються на дослідженнях соціальної психології. Багато з цих методів базуються на логічних помилках, оскільки пропагандисти використовують аргументи, які хоча деколи переконливі, але не завжди достовірні.
Багато часу витрачено на аналіз способів, якими передаються повідомлення пропаганди. Ця праця важлива, але зрозуміло, що стратегії розповсюдження інформації стають стратегіями пропаганди, коли заряджені пропагандистськими повідомленнями. Виявлення цих повідомлень є обов'язковою передумовою для вивчення методів, якими ці повідомлення розповсюджуються. Нижче наведено кілька методів для здійснення пропаганди:
Перехід на особистості
Ad hominem — Латинська фраза, яка означає атакувати опонента, а не його аргументи, тобто «переходити на особистості». Цей метод ще називають Отруєння джерела.
Ad nauseam — Багатократне повторення
Цей підхід до аргументації використовує невтомне повторення ідеї. Ідея, особливо простий слоган, який повторюється достатню кількість разів, може сприйнятися як правда. Цей підхід діє, коли кількість медійних джерел обмежена або контролюється пропагандистом.
Апелювання до авторитету
Це спосіб використання публічних висловлень відомих або шанованих людей на користь або проти позиції, ідеї аргументу або порядку дій. Інакше називається спосіб підтвердження.
Апелювання до страху
Більшовицький плакат часів радянсько-фінської війни 1918–1920 років. Проте Фінляндіявідвоювала незалежність.
Особа, що використовує цей аргумент, намагається отримати підтримку своїм ідеям/поглядам, граючи на наявних страхах та упередженнях аудиторії, наприклад, Йозеф Гебельс використовував працю Теодора Кауфмана Німеччина повинна зникнути! щоб заявляти, ніби Союзники прагнуть знищити німецький народ.
Використання упередження
Використання вагомих або емоційних термінів, щоб надати вагомості або моральної доброчинності, аби тільки повірили висловленому. Використовується для фанатичного чи обманного способу.
Апеляція до народу
Метод, що полягає у отриманні підтримки певному висновку/твердженню з боку більшості стимулюванням почуттів та ентузіазму мас.
Неминуча перемога або «Не спізнися»
Спосіб підтримати визначений погляд або продукт, створюючи враження, що «всі інші вже так роблять/думають і настав час приєднатися до більшості».
Приєднуйся до маси
Ця техніка посилює природне бажання людей бути на боці переможців. Використовується для переконування аудиторії, що певна програма є виразом нестримного руху мас і приєднатися до неї — найкраще для слухачів/глядачів.
Вродливі люди
Тип пропаганди, яка пов'язана з відомими людьми або невизначеним колом привабливих, щасливих людей. Це спонукає інших людей думати: якщо вони придбають продукт або триматимуться певної ідеології, то теж будуть щасливі або успішні.
Брехня
Повторюване озвучення комплексу подій, які виправдовують наступну дію. Опис цих подій має елементи правди, але наявна «Велика брехня» зрештою витискає правильне сприйняття громадськістю подій. Після Першої світової війни серед німців поширювався Міф про кинджал у спину, що пояснював причини їхньої поразки, і він став обґрунтуванням їхнього реозброєння та реваншистської агресії.
Брехня та брехливість можуть бути основою багатьох пропагандистських технік включаючи Перехід на особистості, Велику брехню, Дифамацію — розголошення правдивих відомостей, які ганьблять об'єкт, Захлопування дверей, Напівправда, Обкладання ганебними «епітетами» або будь-яка інша техніка, яка базується на нечесності та брехливості. За багатьма політиками помічено прикрашання та спотворення фактів. Роберт Конквест вважає, що заперечення Голодомору було першим вагомим прикладом застосування Радянською владою пропагандистської техніки Великої брехні. Подібні кампанії здійснювались для відволікання уваги від Московських процесів та системи ГУЛАГ.[5].
Фальшива дилема
Презентування тільки двох виборів, кращим з яких є ідея чи продукт, які пропагуються. Наприклад: «Ти з нами чи проти нас….»
Умовний рефлекс
Всі хребетні, зокрема люди, реагують на умовний рефлекс. Тобто, якщо об'єкт А завжди присутній, коли присутній об'єкт Б, та об'єкт Б породжує потужну фізичну реакцію (як огида чи задоволення), отже, коли бачимо об'єкт А без об'єкта Б, ми переживаємо ті самі відчуття.
Когнітивний дисонанс
Люди люблять бути послідовними. Припустимо: інтерв'юер з'ясовує, що певна група людей ненавидить кандидата в президенти, але любить актора А. Він використовує схвалення актором їхнього кандидата, щоб змінити думку людей, бо вони не люблять непослідовності. Вони змушені або перестати любити актора або почати любити кандидата.
Дуже часто і широко пропаганду використовують у військових цілях. Саме тому для цієї галузі пропаганда набула нових визначень таких як психологічна війна, інформаційна війна, психологічна операція.
Психологічна війна (англ. Psychological warfare (PSYWAR)) — сукупність різних форм, методів і засобів впливу на людину з ціллю зміни в бажаному напрямку їїпсихологічних характеристик (поглядів, думок, цінностних орієнтацій, настроїв, установок, мотивів, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв,суспільної свідомості в цілому.[14]
В Міністерстві оборони США цей термін означає „планове використання пропаганди і інших психологічних дії, що мають за основну мету вплив на думки, емоції, стосунки, і поведінку ворожих іноземних груп, таким чином, щоб підтримувати досягнення національних завдань.“[15]
Цей термін тісно пов'язаний з терміном психологічна операція. Оскільки психологічна війна ведеться за допомогою інформації, її варто розглядати як вид інформаційної війни.
Психологічна операція (англ. Psychological operation (PSYOP) — термін походить з США, в загальному випадку він означає планові дії з передачі відібраної інформації і індикаторів до іноземних аудиторій, щоб вплинути на їхні емоції, мотиви, цілі міркування, і нарешті на іноземні уряди, організації, групи, і індивідууми.[16]
Хоча це поняття вперше офіційно закріплено в Польовому статуті ЗС США 33-1 — Психологічні операції (Field Manual 33-1 — Psychological Operations) від 1987 року, психологічні операції почали використовуватися в конфліктах людства набагато раніше.
Психологічна операція використовується для тактичного опису психологічної війни і є складовою частиною інформаційної операції. Загалом, оскільки в ПсО використовується інформація, ПсО є актом інформаційної війни.
В Радянському Союзі існувало також подібне визначення терміну — планова пропагандистська або допоміжна (політична, економічна, культурна, відповідно військова та інша) діяльність, яка проводиться в мирний або військовий час, розрахована на іноземні ворожі, дружні або нейтральні аудиторії з метою впливу на їх відносини і поведінку в сприятливому напрямку для досягнення політичних і військових цілей.[17].
Термін «Психологічна операція» виник в 1945 році, коли вживався у військовому плані капітана військово-морського флоту США Захарії (Captain E.M. Zacharias) з пришвидшення японської капітуляції.
45 Сутність та типи міжнародних конфліктів
Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціальне-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття зумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах, необхідністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізацій-них і ненасильницьких форм їх регулювання. Позаяк вони є природним явищем суспільного життя, вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних відносин зумовило виникнення конфліктології як самостійної галузі знань на межі соціології, політології, політичної психології.
Поняття “конфлікт” розглядали з різних точок зору:
- спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку;
- соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому;
- психологи розцінювали як зіткнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії;
- політологи вважають, що конфлікт виражає не просте зіткнення, а зіткнення, пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.
Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.
За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч, поділяючи їх на антагоністичні, властиві “експлуататорському” ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. Наукова неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що “соціалістичні” конфлікти були часто гострішими від “капіталістичних”, а в твердженні про можливість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.
Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, M. Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як “війну всіх проти всіх”. При цьому Гоббс вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.
У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів — Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.
Т. Парсонс:
1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;
2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;
3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримання стійкості системи;
4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.
Р. Дарендорф:
1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;
2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;
3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;
4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.
Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному житті в певних поєднаннях.
До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроблені Г. Зіммелем, який запропонував термін “соціологія конфлікту”, впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зосередилися на аналізі й розв'язанні реальних конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років.
Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоширенішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддаватися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умовою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.
Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхідна, але не основна умова. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.
У політичній науці ще не вироблено універсальної типології конфлікту. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.
Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії:
1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства;
2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демократичного суспільства;
3) реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах.
Конфлікт інтересів. Пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політичне правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.
46 Сутність міжнародної безпеки та її види.
Поняття і сутність міжнародної безпеки
Поняття "безпеку" був із категорією "національні інтереси". Понад те, перше є похідною другий. Національна безпеку покликана передусім забезпечити гарантії невразливості основних, життєво важливих інтересів - національного суверенітету, територіальної цілісності держави-нації, захисту її населення,- тобто. таких інтересів, для досягнення яких вона скоріш погодиться воювати, ніж піде на компроміс. Інакше висловлюючись, національнабезопасность-ето стратегія, спрямовану забезпечення життєво важливих інтересів держави-нації. Такий класичний, реалістичний підхід до проблеми.
З погляду теорії політичного реалізму міжнародні відносини існують, кажучи словами Р.Арона, "затінена війни". За відсутності вищої керівної інстанції, єдиного управління діями держави у досягненні і захист власних інтересів можуть лише з власні сили.Неореализм іде у такому випадку трохи далі і впроваджує поняття "зрілої анархії", відповідно до яким міжнародні інститути, і навіть вироблювані ними норми і правил поведінки пом'якшують наслідки зіткнення державних інтересів й почасти виводять міжнародні відносини з "тіні війни".Неореалисти стверджують, що національні інтереси і національна безпека безпосередньо Пов'язані зі структурою міжнародної системи. Головним же засобом досягнення та питаннями захисту національній безпеці й в реалізмі, й унеореализме визнається сила (насамперед у їївоенно- політичному вимірі), а головним інструментом, гарантує міжнародну безпеку - баланс сил.
Ще один істотна особливість реалістичного розуміння безпеки у тому, що має передусім охоронний характер; безпеку сприймається як неугрожаемое стан. Таке розуміння безпеки залишає затінена, часом недооцінює, а окремих випадках і взагалі ігнорує його значення як сукупності заходів задля забезпечення неугрожаемого стану. Як свідчить Н.А.Косолапов, недооцінка такого аспекти безпеки, як конкурентні здібності держави-нації у боротьбі виживання та розвитку тобто. недооцінка ">жизнеобеспечивающего" аспекти безпеки, можуть призвести до серйозних наслідків.
З позицій політичного реалізму головна дійова особа національної і міжнародної безпеки – держава. І воно є основним ланкою, причиною і, основним винуватцем (джерелом загроз) і у відсотковому співвідношенні загроза – безпеку.
Розрізняють два види міжнародноїбезпеки: універсальну і регіональну.
Обидва види міжнародної безпеки відносяться до колективної безпеки, тобто вони можуть бути забезпечені тільки колективними зусиллями всіх або більшості держав світу або регіону.
Універсальна безпеку створюється в цілому для планети Земля. Вона заснована на системі міжнародних договорів, спрямованих на забезпечення міжнародної безпеки для всіх суб'єктів міжнародного права.
Універсальна система забезпечення міжнародної безпеки сформована в рамках Організації Об'єднаних Націй. Головним органом такого забезпечення є Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган в світі, якій на основі Статуту ООН дано право визначати, чи існує в світі загроза агресії, чи здійснюється така на справі, які заходи необхідно вжити для того, щоб зберегти мир і забезпечити в повному обсязі міжнародну безпеку.
Рада Безпеки ООН має право застосувати до агресора комплекс заходів, включаючи використання збройної сили, щоб не тільки припинити агресію, але і створити умови для недопущення її в майбутньому. Однак застосувати ці заходи світова спільнота може лише при єдності всіх держав - постійних членів Ради Безпеки ООН. Цей орган діє в постійному режимі і може своєчасно реагувати на запити держав, які стурбовані реальними загрозами їх безпеки.
Регіональна міжнародна безпека - безпека в окремому регіоні.
У другій половині XX ст. склалася система колективної безпеки в Європі. Вона заснована на механізмі функціонуванняряду систем, у тому числі Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Організації Північноатлантичного договору (НАТО).
Колективна європейська безпека в рамках ОБСЄ почала формуватися в 1975 р., коли 33 європейських держави, а також США і Канада на вищому рівні підписали Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Для європейського континенту підписання Заключного Акта НБСЄ було важливо з двох причин.
По-перше, у XX ст. Європа була вогнищем двох світових воєн, які забрали понад 55 млн людських життів. Ініціатор обох світових воєн - Німеччина після Другої світової війни більше двох десятиліть проводила політику реваншизму, тобто прагнула до перегляду підсумків війни, що завершилася в 1945 р. Європейські держави повинні були зробити все, щоб Європа не стала вогнищем і театром третьої світової війни.
По-друге, незважаючи на політичне, економічне, соціальне, культурний розвиток Європи, вона представлялася одним з найбільш нестабільних регіонів, де один проти одного розташовувалися два потужних військових блоку - Організація Варшавського договору (ОВД) і НАТО. Відносини між ними часом складалися на межі початку воєнних дій (наприклад, в 1961 р., коли була споруджена Берлінська стіна).
У рамках НБСЄ / ОБСЄ вдалося домовитися про заходи військового довіри між державами двох блоків, знизити військовий потенціал обох альянсів. Доля розпорядилася так, що один з двох військовихспілок - ОВС - розпався в 1991 р.
В даний час членами ОБСЄ є 55 держав, у тому числі всі центрально-азійські - колишні республіки СРСР, а також США та Канада. У рамках ОБСЄ відбулося шість зустрічей на вищому рівні і десять зустрічей на рівні міністрів закордонних справ. Їх результатом стало прийняття великої кількості документів, у тому числі і в сфері забезпечення колективної безпеки. Серед цих документів слід виділити Хартію європейської безпеки (1999 р.), в якій намічено шляхи, засоби і методи забезпечення безпеки в Європі.
25-26 червня 2003 р. у Відні відбулася перша Щорічна конференція ОБСЄ з огляду проблем в області безпеки. Конференція дозволила обмінятися думками з ключових напрямків взаємодії держав у таких галузях, як боротьба з тероризмом, запобігання конфліктам, миротворчість, контроль над озброєннями та заходи зміцнення довіри та безпеки, включаючи Договір про обмеження збройних сил у Європі і Договір з відкритого неба, безпека граніц1.
Колективна європейська безпека забезпечується також і в рамках НАТО. Ця система безпеки має одну незаперечну перевагу перед ОБСЄ. НАТО у своєму розпорядженні потужні збройними силами, які можуть бути приведені в дію в разі загрози безпеці держав - членів НАТО або, як показує практика, виникнення регіонів нестабільності в Європі. У 2004 р. в НАТО входили 26 держав Європи, втому числі більшість які раніше були членами ОВС.
Росія не вітає таке розширення. Тим не менше вона співпрацює з НАТО по найбільш важливих питань забезпечення безпеки. З цією метою в травні 2002 р. було підписано відповідну угоду між Росією і НАТО, після чого в Римі пройшло перше засідання нового органу взаімодействіяі співробітництва Росія - НАТО.
Істотне значення для забезпечення європейської безпеки має Договір обограніченіі збройних ся в Європі (ДЗЗСЄ) 1990р. Його уклали держави Європи, розташовані по обидві сторони від лінії, що розділяла держави ОВС і держави НАТО. В даний час, коли немає ОВС, цей Договір повинен діяти в адаптованому вигляді, чого добивається Росія. Відповідно до положень адаптованого ДЗЗСЄ держави, розташовані в Центральній Європі, не повинні перевищувати параметри озброєнь, обумовлені Договором.
Одним з прикладів створення основ регіональної колективної безпеки служить підписання 25 квітня 2002 Документа про заходи зміцнення довіри і безпеки на Чорному морі. У поєднанні з Угодою про створення Чорноморської військово-морської групи оперативної взаємодії «Блексіфор», яке чорноморські країни підписали також у квітні 2002 р., Документ про заходи довіри формує цілісний механізм військово-морського взаємодії в регіоні. Учасниками Документа є шість причорноморських держав: Росія, Болгарія, Грузія, Румунія, Туреччина та Україна. Особливе значення Договору полягає в тому, що вперше в практиці контролювійськової сфери заходами довіри буде охоплена військово-морська діяльність. Зокрема, передбачається обмін різною інформацією, в тому числі щорічними планами військово-морської діяльності та попередніми повідомленнями про проведені заходи. Ряд розділів документа присвячений розвитку військово-морського співробітництва між чорноморськими державами. Документ набув чинності з початку 2003 р.
Інший приклад формування регіональної системи колективної безпеки - в рамках Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Її учасниками є шість держав: Казахстан, Киргизія, Китай, Росія, Таджикистан і Узбекистан. ШОС веде активну діяльність в області забезпечення безпеки в регіоні розташування держав-учасників.
Ще одним прикладом забезпечення колективної безпеки в певному регіоні є діяльність створеної на початку XXI ст. Організації Договору про колективну безпеку держав - учасниць СНД. Ця організація не могла затребуваною народами держав-учасників, оскільки в період зростання викликів і загроз міжнародної та регіональної стабільності відповідає корінним інтересам забезпечення військово-політичної безпеки в Євро-Азіатському регіоні.
21 травня 2003 в Стокгольмі відбулося підписання Угоди про багатосторонню ядерно-екологічну програму в Російській Федерації (МНЕПР). Ця Угода відкриває новий етап у спільних зусиллях держав північного заходу Європи з рішенням таких актуальних завдань, як утилізація списаних атомних підводних човнів і судів атомного технологічного обслуговування на північно-заході Росії. Держави - учасниці Угоди будуть взаємодіяти у створенні інфраструктури для безпечного поводження з відпрацьованим ядерним паливом і радіоактивними відходами.
Принципово важливо, що тепер створюється основа для використання цієї Угоди в якості орієнтира для вироблення двосторонніх домовленостей з глобального партнерства в рамках «вісімки» найбільш розвинених держав. Зокрема, це стосується Російсько-британського додаткової угоди про співробітництво в ядерно-екологічної області, яка буде підписана найближчим часом. Росія готується укласти і інші подібні угоди, в тому числі з Німеччиною, Італією, Канадою та Японією.
Важливе значення у справі забезпечення міжнародної, регіональної і національної безпеки мають двосторонні домовленості між державами. Це добре видно на прикладі Росії та Франції. Для поглиблення взаємодії двох держав з проблем міжнародної безпеки і в області двосторонніх відносин відповідно до рішення президентів двох країн був створений Російсько-французький рада співпраці з питань безпеки. Основні теми на порядку денному Ради - проблеми глобальної та регіональної безпеки, боротьба з тероризмом, протидія розповсюдженню зброї масового знищення. У рамках Ради сформовані спільні робочі групи з нерозповсюдження зброї масового знищення і боротьби з новими загрозами та викликами. З підключенням експертів ведеться пророблення ряду конкретних напрямків двостороннього співробітництва та узгоджених ініціатив у цих областях. 47 Головні загрози міжнародній безпеці
Міжнародна безпека розглядалася в теорії й практиці міжнародних
відносин як відсутність безпосередньої військової загрози. Сьогодні перед
світовим співтовариством стоять завдання запобігання поширення зброї
масового знищення. У зв'язку з цим на особливу увагу заслуговують так звані
порогові держави, в яких існують передумови для створення власної ядерної
зброї. Якщо це відбудеться, то буде порушено баланс сил на регіональному, а
можливо, й глобальному рівнях.
Надзвичайно актуальна проблема боротьби з міжнародним тероризмом,
тому що наслідки терористичних актів на атомних електростанціях, хімічних
підприємствах і подібних їм об'єктах можуть призвести до серйозних
катастроф. Також у сучасному світі все більшого значення набувають
економічні й інформаційні аспекти забезпечення безпеки.
Наявність міжнародної безпеки буде визначатися не відсутністю війн у
майбутньому, а здатністю світового співтовариства в цілому передбачати й
вчасно здійснювати назрілі зміни.
У науковій літературі існує велика кількість документів, монографій,
статей, які присвячені проблемі міжнародної безпеки. Вона є об'єктом
дослідження таких науковців, як А. Кулакова, С. Ланцова,
Е. Степановского та ін.
До проблем забезпечення безпеки можна підходити й на основі теорій
міжнародних режимів.
Участь тієї чи іншої держави в будь-якому міжнародному режимі
безпеки визначається її власними інтересами, і насамперед інтересами
забезпечення власної національної безпеки. Можна виділити три основні моделі режимів безпеки для будь-якого регіону сучасного світу: режим
загальної безпеки, режим колективної безпеки, режим безпеки на основі
співробітництва [1].
Міжнародний режим загальної безпеки передбачає добровільну
взаємну відмову від конфронтації.
Під колективною безпекою розуміється такий порядок міждержавного
співробітництва, при якому будь-який акт агресії проти будь-якого з
учасників подібної системи розцінюється як агресія проти всіх інших її
учасників.
Якщо в рамках системи колективної безпеки держави об'єднуються
проти спільного агресора, то концепція безпеки на основі співробітництва
спирається на принцип загальної участі, при якому на перше місце виступає
не наявність формальних інститутів, а підтримка неформального діалогу.
В останнє десятиліття найбільшу загрозу загальному миру й безпеці на
глобальному рівні представляла зброя масового знищення, у першу чергу
ядерна. Хоча із закінченням холодної війни ймовірність великомасштабного
військового конфлікту з застосуванням ядерної зброї різко знизилася,
небезпека виходить із самого факту існування такої зброї. Одним з
механізмів забезпечення ядерної безпеки є певний режим
нерозповсюдження ядерної зброї. Даний міжнародний режим зафіксовано в
Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯО) 1968 р.
На даний момент у світі склалася така ситуація з поширенням
ядерної зброї. Усі держави можна розділити на п'ять груп залежно від
володіння ними ядерною зброєю, наявності або відсутності економічних і
технологічних передумов для його виробництва й участі або неучасті в
ДНЯО (перша група – США, Російська Федерація, КНР, Великобританія й
Франція; друга – Ізраїль, Пакистан й Індія; третя – Іран, Ірак і КНДР;
четверта – Алжир, Аргентина, Бразилія, Білорусія, Казахстан і Україна,
Південно-Африканська Республіка; п'ята – держави, що мають можливість
мати ядерну зброю, але обґрунтовано від неї відмовляються, сьогодні
беруть участь у режимі нерозповсюдження) [2]. Крім ядерної до зброї масового знищення відносять хімічну й
бактеріологічну. Ці види зброї перебувають під повною забороною. З 1972 р.
діє Конвенція про заборону розробки, виробництва й нагромадження запасів
бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про її знищення
48 Поняття глобалізації та її основні риси
Глобалізація – це така форма інтернаціоналізації, коли вона набуває рис транснаціоналізації. Глобалізація відрізняється поширенням тісних взаємовідносин і взаємозалежності між країнами практично на всю земну кулю. У сучасній науці глобалізацію розглядають як просунуту стадію розвитку процесу інтернаціоналізації різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних. На цій стадії інтернаціоналізація поступово охоплює усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. І це не просто територіальне поширення інтернаціоналізації. Глобалізація надає взаємозв'язкам різних країн нові властивості, нову силу. Деякі дослідники вважають глобалізацію якісним стрибком, переходом інтернаціоналізації суспільних відносин на більш високий ступінь свого розвитку [2]. Стимулом для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна революція. Початок процесу глобалізації пов'язується в часі з переходом індустріалізації розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе значення має бурхливий розвиток світової системи інформації, який сприяв транснаціоналізації виробництва капіталу. Інформаційно-комунікаційні системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час незалежно від місцезнаходження агентів угод. Виключну роль в цьому процесі відіграє Інтернет. Світова інформаційна мережа забезпечує глобалізацію капіталу і децентралізовану концентрацію виробництва і праці. Утворюється світовий інформаційно-фінансовий простір. Важливою стороною сутності глобалізації є утворення і швидкий розвиток наднаціональних структур у світовій економіці. Наявність транснаціонального капіталу утруднює, а то й робить неможливим автономне регулювання внутрішніх ринків. Це означає, що жодна країна сьогодні не може планувати свою економіку без огляду на світову економічну ситуацію і не може не зважати на стратегічну політику транснаціональних корпорацій. Якщо раніше господарство практично кожної країни становило систему, що самовідтворюється, то тепер такою системою є тільки світове господарство в цілому. Глобалізація має свої характерні риси, що виокремлюють її серед інших світогосподарських процесів, а саме: - посилення взаємозв'язку всіх дій країн в соціально-економічній сфері, політиці, культурі. В цьому відношенні значною є стимулююча роль міжнародних організацій, особливо системи ООН і регіональних інтеграційних об'єднань; територіальне поширення інтернаціоналізаційних процесів, які сьогодні охоплюють увесь світ; - універсалізація міжнародних економічних відносин; вона має, зокрема, таке вираження: - втілення єдиних міжнародних стандартів у всі сфери міжнародної економічної діяльності (у торгівлі, у кредитно-валютній діяльності тощо); - використання однакових критеріїв в макроекономічній політиці; - уніфікація вимог до податкової політики (зокрема, єдиний підхід до встановлення митного законодавства). Глобалізація є об'єктивним і неухильним процесом. Загалом її слід оцінювати позитивно, оскільки вона об'єднує національні економіки в єдине організаційне ціле і тим самим підвищує ефективність світового господарства. Глобалізація сприяє зближенню не тільки економік, а й культур різних народів, полегшує встановлення порозуміння між ними. Проте цей процес супроводжується накопиченням серйозних проблем, які постають не тільки перед окремими країнами, але й перед усім людством. До глобальних проблем належать наведені нижче: - Проблеми миру і роззброєння - Енергетична і сировинна проблема - Екологічна проблема. Глобальні проблеми, в разі їх не вирішення, загрожують всьому людству. Вони викликають занепокоєння не тільки вчених і керівників держав, але й широких суспільних верств населення планети. Глобалізація супроводжується розвитком економічної інтеграції на регіональному рівні. Регіональна інтеграція полягає в тісному, органічному сплетінні національних економік країн, що компактно розташовані в певному просторі (регіоні). На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю. Регіональна інтеграція у своєму розвитку проходить п'ять стадій або рівнів: зону преференційної торгівлі; зону вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і валютний союз. Стратегічною метою України є вступ до Європейського Союзу. Залучення до європейської спільноти відкрило б для України великі можливості щодо прискорення економічного розвитку і підвищення добробуту нашої країни. Бажання стати членом ЄС досі не реалізувалося через невідповідність економічного механізму України нормам і вимогам Європейського Союзу. Проте Україна крок за кроком просувається до Західної Європи, шукаючи можливості узгодження спільних інтересів. Відносини з ЄС ґрунтуються на конкретних угодах та програмах партнерів.