Слово – поводир народу

Це було істиною тисячоліття, тепер і завжди. І ніхто нею так не користався і так не зловживав, як прадавні завойовники. Грабіжницьке: “Хліба й води!” – неприкрите гасло підкорення й підбиття, освячене узурпаторськими законами найвигаданіших податків – рекрутське, подушне, подимне, за вікно, за вола, за дорогу, за вишню, ще не означає цілковитого пригноблення й пригнічення. Допоки в народу залишається його мова – його серце, “воно знову оживає і сміється знову”: народ внутрішньо не підкорений, вільний і здатний на боротьбу. Перемога над ним ще не перемога: людські утиски зроджують протест, бунт і перманентні повстання. <…>

Завойовникам завжди мало … минущого й набутнього: вони посягають на вічне – на дух народу, на його слово…

Результат? Він один і той же: приручення, уяничарення народу й народів, привласнення їх розуму й рук.

Скинути з плечей і віддати останню сорочку – ще залишитися живим, а скинути сорочку духу – віддати свою душу, самознищитись.

Зазіхання на чуже слово, на чужу мову йде в парі з ошуканством, шкурництвом і чорною неправдою, а тому неминуче ошуканство, шкурництво і чорна неправда вражають слово і мову експансії (Борис Харчук).

Текст 10

людина повинна бути інтелігентною! А якщо її професія не потребує інтелігентності? А якщо вона не змогла здобути освіту: так склалися обставини? А якщо ота інтелігентність зробить її “білою вороною” серед співробітників, друзів, рідних, стане на заваді зближення з іншими людьми?

Ні, ні і ні! Інтелігентність потрібна за будь-яких обставин. Вона потрібна вам і тим, хто вас оточує.

Це дуже і дуже важливо насамперед для того, щоб жити довго – не лише фізично, а й розумово. В одній древній книзі сказано: “Шануй батька свого і матір свою, і довголітнім будеш на землі”.

Багато хто вважає, що інтелігентна людина – це людина начитана, високоосвічена (і освіта її переважно гуманітарна), багато подорожує, знає кілька мов.

Проте можна все це мати і не бути інтелігентом, а можна нічого цього не мати і бути все-таки внутрішньо інтелігентною людиною. Інтелігентність не тільки в знаннях, а й у здатності зрозуміти ближнього. Вона виявляється в тисячі дрібниць: в умінні чемно сперечатись, скромно поводитись за столом, в умінні непомітно (саме непомітно) допомогти іншому, берегти природу, не смітити навколо себе – не смітити недопалками чи лайкою, поганими ідеями (це теж сміття, та ще й яке!)…

Інтелігентність – це здатність до розуміння, це терпиме ставлення до світу і до людей.

За Д.Лихачовим

Художній стиль

Текст11

Ластів’яче гніздо

Над моїм вікном, у куточку, ластівки звили собі гніздо. По крихітці носили вони у дзьобах мокру глину, трудячись день у день. Потім я бачив їх задумливі палеві голівки, срібно-чорні оченята – ластівки зігрівали гніздо, здається, не залишали його ні на мить.

Та одного разу трапилося несподіване. Замість ластівки я угледів у гнізді горобця. Він витріщив свої жовті очі, настовбурчився, почував себе хіба ж таким господарем у чужій оселі. Він був незворушний і гордий.

Але бачили б ви, що робили ластівки! Вони злетілися сюди з усіх дворів, кружляли, кричали, плакали… Вони підлітали до гнізда і, вгледівши там розбишаку, знову відлітали геть, на родинну раду. І почалось щось неймовірне. Ластівки прилітали з мокрою глиною у дзьобах і закладали вихід із гнізда. Мабуть, вони вирішили ув’язнити горобця. Так, замурувати його навіки.

Однак горобець, не підозрюючи про їх замір, лишався у затишному гнізді, непереможений і самовпевнений. Уже ледь-ледь видно його голову, уже тільки очі поблискують з потемок гнізда. А ластівки все несуть і несуть свої останні цеглинки…

Такою була розплата…

Василь Земляк

Текст 12

МОРСЬКЕ СЕРЦЕ (МЕДУЗА)

Раз у морі купалося двоє братів. От старший скупався, на берег пливе, а менший все далі та далі. І хвиля морська закохалась у відважному браті: взяла, обняла його міцно і тягне до себе на дно, в чудове підводне царство.

А хлопець пручається, хлопець кричить, гукає на рідного брата, щоб швидше йшов рятувати.

А старший боїться плисти. “Глибина, – дума, – згину ще й я з ним укупі!”

• Ой братику милий! Ой братику любий, рятуй! – з сльозами ще раз виринув хлопець, од жаху волосся рвучи.

• Нехай тебе Бог порятує! – несміливо старший сказав, а сам не насмів і зирнути, як брат потопає, – гребеться до берега хутко, на камінь вилазить. Розсердилась хвиля, погналась за страхополохом, нагнала, знесла його в море, втопила.

І меншого брата сховала морськая цариця на дно, і сльози його повернулися в чистії перли, а кучері – в пишні коралі, а старшого брата риби й раки ущент рознесли, лиш серця ніхто не схотів і торкнути: таке було гидке оте полохливеє серце!

І досі в морі те серце: несміливо, крадучись, плава, слизьке та холодне, жалке, наче та кропива, ворушиться мляво та труситься, тіні од себе не має – прозоре. А море гидує тим серцем: на берег його викидає, а там воно гине без сліду.

Дніпрова Чайка

Текст 13