18. Національно-політична доктрина м. Грушевського

Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку.

Витоки своїх політичних поглядів сам М.Грушевський визначав у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, чому він присвятив десятки років наполегливої праці. Саме дослідження історії українського народу привели вченого до обгрунтування історико-юридичних прав цього народу на самостійність і власну державність.

Досліджуючи проблему, вчений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом воно навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою.

Не тільки ідея народності, але й ідея слов’янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М.Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорсткої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя».

На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, в ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», вчений далі писав: «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу».

19. Основні напрямки української соціально-політичної думки хіх – початку хх ст.

У 40-х роках XІX сторіччя в Україні оформлюються два головних напрямки соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та революційно-демократичний.

До ліберально - демократичного належали М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, М.Драгоманов. До революційно-демократичного - Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка та ін .

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:

· існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи;

· головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу;

· в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;

· визнання верховенства права в суспільному житті;

· пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;

· децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності усіх народів Росії.