22. Дитячий будинок як «маяк» соціального виховання в Україні в 20-х роках хх століття. Методи і форми соціального виховання особистості у вітчизняній педагогіці 20-х –30-х роках хх ст.

Кінець XIX-початок XX століття – це період розвитку та формування системи суспільного дошкільного виховання в Україні. Цей час характеризується відкриттям на¬родних дитячих садків для різних верств населення з ініціативи і на кошти приватних осіб та педагогічних товариств.

Дитячий будинок був призначений служити “маяком” соціального виховання, а всі інші установи соціального виховання (дитячі садки, клуби, школи) вважалися установами перехідного типу, які мали орієнтуватися на дитячий будинок і наближатися до нього. Проте пізніше з’ясувалося, що дитячий будинок не може бути “маяком” соціального виховання з двох причин: держава не мала відповідних коштів для утримання дитячих будинків; педагогічна сторона дитячого будинку мала низку негативних сторін, а саме: комплектувалась механічно, єдина ознака, що об’єднувала дітей, це безпритульність. За добу нової економічної політики дошкільні установи перейшли на місцеві бюджети, на утриманні держави залишилися лише установи для дефективних дітей. У цей період дитячий будинок повністю втрачає значення “маяка”, але зберігає чільне місце як установа для безпритульних дітей.

Система керівництва закладами дошкільного виховання склалася в Україні в основному до 1932 року.

Методи і форми соціального виховання особистості у педагогіці 20-30-х років ХХ ст. Досить плідними в розвитку вітчизняної теорії й практики соціально-педагогічної роботи були 20-ті – 30-ті роки ХХ століття. Саме в цей час в Україні існувала ефективна система соціального виховання, велися активні наукові розвідки з цього напрямку. Враховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що вирішення сучасних проблем соціальної педагогіки і соціального виховання неможливе без ретельного аналізу історичного досвіду.

Розробку нормативно-правових основ освітньої політики було розпочато українським більшовицьким урядом із затвердження в 1920 році „Декларації про соціальне виховання дітей". Цим документом в Україні запроваджувалась особлива, відмінна від російської, система соціального виховання, яка охоплювала дітей від народження до 15 років, і головна мета якої вбачалася в охороні дитинства. Термін „охорона дитинства" у прийнятому документі розглядався гранично широко – як освіта, виховання, годування, одягання.

У загальній частині цього документу давалися пояснення щодо суспільної суті виховання й представлялась система соцвиху, яка включала: 1) дитячий рух; 2) охорону дитинства; 3) організацію дитустанов для нормальних і дефективних дітей.

Основну увагу в 20-х – 30-х роках ХХ століття було приділено боротьбі з безпритульністю, головним засобом ліквідації якої розглядались інтернатні установи. В роботі по їх організації окрім органів освіти приймали участь установи народних комісаріатів соціального забезпечення, здоров'я, внутрішніх справ, праці, шляхів, Українського Червоного Хреста, товариства „Друзів дітей".

У досліджуваний період виявилась тенденція до збільшення мережі дитячих інтернатних установ та посилення їх диференціації. Наприкінці 20-х років сформувалось три типи установ, які обслуговували безпритульних дітей: дитячі будинки, дитячі містечка, дитячі колонії, частина з яких призначалась для неповнолітніх правопорушників. Помітною також була тенденція до збільшення кількості інтернатних установ для дефективних і хворих дітей, де поряд із соціальним вихованням здійснювалась кваліфікована лікувально-оздоровча робота.

До основних напрямків соціального виховання учнів загальноосвітніх трудових шкіл можна віднести: самоорганізацію дітей, розвиток дитячого самоврядування; організацію дитячої праці, спрямованої на виховання трудової дисципліни, солідарності, колективістських навичок і прилучення дітей до організованої праці й виробництва дорослих; взаємозв'язок шкіл з навколишнім соціальним середовищем з метою його педагогізації.