Геоморфологія в срср

За часів СРСР в XX столітті геологорозвідувальні роботи проводили у Заполяр'ї, гірських масивах Південного Сибіру, на Далекому Сході, у Середній Азії. Освоєння Північного морського шляху відкрило широкі можливості для вивчення рельєфу великих просторів земного суходолу, а також морського та океанічного дна. Водночас досліджували рельєф освоєних територій — України, Молдови, Білорусі, країн Балтії, Європейської частини Росії, Уралу, Кавказу. На основі вивчення значних за розмірами територій суходолу в середині XX століття було розроблено низку геоморфологічних концепцій. Так, Костянтин Марков створив концепцію геоморфологічних рівнів. Її суть полягає у тому, що попри те, що видимі прояви у рельєфі ендогенних сил (гори, височини, западини тощо) виглядають грандіознішими та ефектнішими, ніж форми земної поверхні, утворені екзогенними процесами (річкова долина, моренний пагорб, льодовиковий цирк у горах чи яр), проте загальний прояв їх у масштабі геологічного часу, є кількісно зіставним. Це підтверджується підрахунками швидкостей руйнування (денудації). У високих горах внаслідок процесів руйнування за рік зникає шар порід завтовшки від 0,2-0,5 до 1 мм, і якби гори не «поновлювалися» внаслідок висхідних тектонічних рухів, то через кілька мільйонів років після свого утворення вони б повністю зникли. Якщо вертикальні рухи земної кори припиняться (настане відносний тектонічний спокій), екзогенні процеси вирівнюватимуть рельєф. При цьому виникатимуть майже горизонтальні поверхні, які нагадуватимуть рівну поверхню Світового океану. Вивчення цих деформованих геоморфологічних рівнів — піднятих чи опущених — дає змогу виявити вертикальні рухи, дослідити діяльність ендогенних чинників. Залежно від превалюючого чинника Марков поділив їх на чотири рівні:

• абразійно-акумулятивний рівень окраїн материків

• денудаційно-акумулятивний рівень поверхні рівнин

• рівень снігової лінії

• рівень вершинної поверхні гір.

Виокремлюючи різні геоморфологічні рівні, Марков розглядав рельєф Землі ніби «збоку», у профіль. Згідно з концепцією Інокентія Герасимова (погляд на рельєф «згори»), є три генетичні категорії форм рельєфу, що охоплюють усе різноманіття рельєфу земної поверхні:

• Геотектури — найбільші форми рельєфу планети — материки,океанічні западини, рівнинно-платформні області, головні гірські пояси. Припускають, що вони завдячують своїм походженням взаємодії планетарних (космічних) сил з усіма іншими процесами формування рельєфу.

• Морфоструктури — це переважно великі форми рельєфу, які утворюються внаслідок взаємодії ендо- та екзогенних сил за провідної, визначальної ролі ендогенного чинника — рухів земної кори. До них належать деякі гірські системита їх частини:хребти,нагір'я,плоскогір'я,міжгірні западини,низовинийвисочинирівнин, окремі тектонічні структури (антикліналійсинкліналі, підняті та опущеніблокиземної кори, обмежені розломами), відображені у рельєфі.

• Морфоскульптури — це здебільшого невеликі форми рельєфу, утворені екзогенними процесами під час взаємодії з іншими чинниками формування рельєфу: моренне пасмо,балка, трог, піщана дюна тощо.

Отже, згідно з цією концепцією, елементи морфоструктури утворюють основу, каркас рельєфу, а морфоскульптури — своєрідний орнамент, який укриває цей каркас. Найбільша одиниця класифікації морфоскульптур — морфоскульптурна зона. Зони розрізняють за основним екзогенним процесом, який вплинув на її рельєф у теперішній або минулий час, наприклад зона давньольодовикової, флювіальної, аридної морфоскульптури. Частини морфоскульптурної зони — країни, провінції, області, райони — відображують індивідуальні особливості різних територій, які найчастіше визначають за морфоструктурними умовами.

Розроблені майже одночасно і незалежно одна від одної концепції К. Маркова та І. Герасимова були перевірені на практиці й стали основою для розвитку геоморфологічних уявлень у середині XX століття. Новий підхід щодо вивчення ендогенних процесів дістав назву «морфоструктурний аналіз», а одним з основних його методів був аналіз деформацій різновіковихповерхонь вирівнювання, які є конкретним відображенням у рельєфі геоморфологічних рівнів.

У той період проводили численні регіональні роботи в різних галузях геоморфології:

• дослідження у царині загальної, кліматичної й генетичної геоморфології — І. Щукін (Росія), В. Бондарчук, С. Рудницький, П. Тутковський (Україна);

• палеографічні роботи — М. Веклич (Україна);

• палеогеоморфологічні роботи — В. Галицький, Ю. Кошик (Україна), Г. Горецький (Білорусь);

• геоморфологічне картографування — А. Спиридонов і Н. Башеніна;

• вивчення ролі тектонічного чинника у формуванні рельєфу — В. Бондарчук, К. Геренчук, П. Цись, І. Гофштейн, І. Соколовський, М. Волков (Україна);

• розробка проблем динамічної геоморфології — С. Воскресенський, Г. Ананьєв;

• структурно-геоморфологічні дослідження — Ю. Мещеряков (Росія);

• неотектонічні дослідження — В. Палієнко (Україна) і О. Чедія (Киргизстан);

• клімато-геоморфологічні дослідження — О. Дєдков (Росія);

• дослідження поверхонь вирівнювання — Д. Тимофєєв (Росія);

• вивчення рельєфу гірських країн — Н. Костенко, Л. Івановський, Г. Уфімцев, Б. Агафонов (Росія), М. Жандаєв (Казахстан), Б. Будагов (Азербайджан), С. Бальян (Вірменія).