1. Історичні передумови виникнення соціології. О.Конт як родоначальний соціології. Позитивізм у соціології. Протягом багатьох сотень років люди, живучи у феодальному суспільстві, займалися тим самим видом діяльності (землеробством), працювали за допомогою знарядь праці, які майже не змінювалися, використовували ті самі технології, а тому життя багатьох поколінь людей практично нічим не відрізнялося від життя їхніх попередників. Однак, наприкінці XVIII ст., розвиток подій у Європі спонукав людей по-новому задуматися над сутністю суспільства. Коли із крахом феодалізму почався процес урбанізації, а нові форми управління почали приходити на зміну абсолютним монархіям, фундаментальні риси функціонування суспільств почали змінюватися. Економічні передумови. Важливим каталізатором появи нової науки про суспільство стали зміни в економічній сфері, зумовлені промисловою революцією. Промислова революція — це перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики. Але технічні зміни були лише частиною значно ширшого спектра соціально-технічних нововведень. Разом з технікою приходив і новий соціально-економічний порядок. Промислова революція почалася у Великобританії у 1760 р. і за кілька десятиліть (промисловий переворот в Англії завершився в 10—20-х рр. XIX ст.) економічне життя країни було змінено докорінно. Змінилися форми праці (все більше людей працювали в промисловості, і все менше — у сільському господарстві), змінилися доходи (більше людей отримували зарплатню і стали суб'єктами ринкових відносин, а не жили на самозабезпеченні за рахунок власного натурального господарства), стали іншими умови життя (спосіб життя у місті відрізнявся від сільського), релігія, освіта, форми правління. Після Великобританії, до кінця XIX ст., промислова революція відбулася у США, Франції, Німеччині, Японії. У XIX ст. промислова революція поширилася в усій Західній Європі й Америці. Капіталізм утвердився у багатьох країнах світу. Розвиток капіталістичного виробництва став поштовхом до вивчення багатьох соціальних питань. 3 одного боку, капіталістичні підприємці були зацікавлені у тому, щоб дізнатися як раціонально використати робочу силу, як правильно спланувати виробництво, виникла необхідність з'ясування платоспроможного попиту населення тощо. 3 іншого боку, різкі зміни у суспільному житті спричинили багато нових соціальних проблем: злидні, важкі умови праці, відсутність традиційного соціального контролю, самотність. Для вирішення цих проблем необхідно було об'єктивно дослідити суспільне життя.

Політичні передумови. Унаслідок промислового перевороту загострилися класові суперечки між пролетаріатом і буржуазією, що призвело до ряду буржуазних революцій: нідерландської, англійської та ін. Особливе місце займає Велика французька революція 1789—1798 рр., яка стала символом політичних перетворень епохи. Вперше в історії був повністю зруйнований феодальний суспільний лад і зародився новий — ідеалом якого була загальна свобода і рівність. В історії людства вимога демократичних свобод була цілком новим явищем. Змінилася форма організації суспільства: якщо в феодальному суспільстві організація людей забезпечувалася тиском на них з боку влади, то у новому капіталістичному суспільстві вільним і незалежним людям стали необхідними конкретні знання про суспільство, розуміння своїх інтересів, причин та обставин, які спонукають людей вдаватися до певних вчинків. Саме в умовах становлення громадянського суспільства виникає достатньо масова потреба в знанні, орієнтованому на опис реальних соціальних явищ і процесів. Громадянське суспільство — це змагання, компроміс диференційованих громадян. Відтак виникає необхідність розглядати суспільство не як однорідну масу, а враховувати його диференційованість, розмаїтість, багатоплановість. Соціологія і стала відповіддю на потребу громадянського суспільства, що переживало період свого становлення (така потреба відчувається зараз і в Україні), яка в силу своєї достовірності, доказовості, націленості на практичний результат е якісно новою формою соціального пізнання.

Наукові передумови. Соціологія народжувалася як наука про суспільство і його перетворення, а відтак важливою передумовою виникнення став розвиток науково-теоретичних знань. У XVII—XVIII ст. видатні вчення філософів Нового часу: Рене Декарт, Венедикт Спіноза, Френсіс Бекон, Томас Гоббс та інші задають нову спрямованість пізнавальній орієнтації епохи: опору на досвід, дослід, логіку і розум. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в країнах Західної Європи бурхливо розвиваються природничі науки. Їх прогрес був обумовлений стрімким розвитком капіталістичного виробництва. Наприклад, відкриття закону збереження і перетворення енергії і виникнення термодинаміки (Ніколя Карно у 1824 р.) було обумовлене технічною необхідністю, практичною зацікавленістю у раціональному використанні сили пари і підвищення коефіцієнта корисної дії парової машини. До початку XIX ст. природничі науки, передусім, фізика та хімія, виробили ряд вимог і процедур, що забезпечували достовірність знання. Достовірність не вірогідну, а доведену експериментально, на практиці. Не випадково, задовго до виникнення наукової соціології, вчені-природознавці (наприклад, П'єр Лаплас (1749—1827), Антуан Лавуазьє (1743—1794) та інші) почали застосовувати практичні методи досліджень, апробовані у природничих науках, для аналізу соціальних явищ. Навіть побутував термін "соціальна фізика". "Батьком" соціології як науки вважають французького філософаОгюстаКою?га (1798-1857 pp.). Його доля склалася так, що за життя він не був визнаний як учений, а тим паче як фундатор нової науки. Визнання прийшло вже після його смерті: через 20 років про О. Конта з'явилося в американській і європейській пресі близько 900 статей. Його основні твори: "Курс позитивної філософії", "Позитивістський катехізис", "Система позитивної політики", "Заповіт Конта" (останній вийшов уже після його смерті).

Огюст Конт є фундатором позитивізму як особливого методу дослідження соціальних процесів, який тяжіє не до умоглядного, теоретизованого знання, а до знання, котре засно­ване на спостереженні й експерименті та пов'язане з ви­користанням математичних методів. Переваги такого знання про суспільство очевидні й характеризуються точністю, до­стовірністю, конструктивністю, об'єктивністю.

Учений дав назву соціології як науці, окресливши в основ­них рисах її предмет і методи. Цікаво, що спочатку О. Конт назвав нову науку"соціальною фізикою". Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає взаємодії в неживій матерії, то повинна бути окрема наука, що вивчає людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує поняття "соціальна фізика", а поняття "соціологія", автором якого є також О. Конт, стало широко вживаним.

Розуміючи соціологію як комплексну, складну науку, мислитель вибудовував класифікацію наук, починаючи від найпростішої до найскладнішої. Ця класифікація в його інтерпретації була такою: математика > астрономія > фізика > > хімія > фізіологія > соціальна фізика (соціологія).

Нова наука, за О. Контом, має два розділи - соціальну статику, що вивчає анатомію суспільства, його структуру, побудову тощо, ісоціальну динаміку, яка вивчає закони руху та розвитку суспільства, його прогрес.

Філософ сформулював "закон трьох фазисів-стадій" розумо­вого розвитку, котрий разом із законом розподілу праці зумов­лює соціальний прогрес. За О. Контом, існують три стадії, через які послідовно проходить людська свідомість: теологіч­на, коли світ пояснюється дією надприродних сил; метафізична (абстрактна),коли світ пояснюється за допомогою пізнання сутності речей, а не релігійними впливами; позитивна (науко­ва), коли формується науковий світогляд, основу якого стано­вить позитивне знання.

Хакож дослідник започаткував теоретичний аналіз інду­стріального суспільства, за що його вважають родоначальником індустріальної соціології. Він аналізував процес індустріа­лізації, що супроводжувався впровадженням науки у вироб­ництво, концентрацією робітників, появою непримиренних суперечностей між власниками та найманими працівниками. Конфлікт між власниками й робітниками він кваліфікував як результат неефективної організації праці.

Не був прихильником революційних форм боротьби О. Конт, який надавав важливого значення діяльності інженерів-органі-заторів виробництва, а також моралі та вихованню людей.

Позитивізм в соціології був першим напрямком, яке склалося в XIX в. Його суть полягала у формуванні нової системи знань про суспільство на основі застосування методів і законів природничих наук. Спочатку позитивізм у соціології протиставлявся умоглядному спекулятивному теоретизування. Він виник в результаті відмови від простих міркувань про соціум, а також прагнення створення такої соціальної теорії, яка б за всіма параметрами відповідала природничо-наукової теорії. Позитивістська соціологія основним завданням своєї дисципліни вважала те, щоб аналітичним і емпіричним шляхом, спираючись на факти, досліджувати явища, що відбуваються в житті суспільства. Тільки в такому випадку вона могла претендувати на звання «позитивної», що означало здатність успішно і позитивно вирішувати різні проблеми, що існують в житті соціуму. Основоположником позитивістської соціології є О.Конт. За словами французького суспільствознавця, соціальна теорія повинна була бути «точною природною наукою», яка спирається на наукові методи. О.Конт вважав, що знання про суспільство повинні бути строгими, грунтуватися на достовірних і обгрунтованих фактах, як знання про природу. У роботі О.Конта “Дух позитивної філософії” він писав про значення терміна «позитивне». Це поняття означало протиставлення реального ефемерного, корисного – негідному, достовірного – сумнівному, точного – смутному, позитивного – негативному. Закони функціонування суспільства розглядалися в позитивізмі як продовження природних законів. Тому вважалося неможливими проникнення в суть і причини соціальних процесів і явищ. Представники позитивізму вивчали суспільство не в динаміці, а в статиці, оскільки мова про соціум йшла як про систему, що знаходиться в стабільності і рівновазі.

Позитивізм в соціології визначав, що знання про суспільство повинно відповідати вимогам реальності і науковості, тому воно повинно добуватися за допомогою природничо-наукових методів. Головними методами при цьому вважалися спостереження, порівняння, експеримент, історичні та математичні методи. Позитивізм в соціології найбільш яскраво проявився у своїх напрямках (які часто називають рисами позитивізму), таких як натуралізм, еволюціонізм, органицизм. Крім цих течій до позитивізму відносяться механіцизм, соціальний дарвінізм, расово-антропологічний напрям, географічний детермінізм та інші. Всі напрями позитивізму відрізнялися загальним принципом редукціонізму. Його зміст полягає в прагненні пояснювати явища суспільного життя з позиції єдиного чинника, що є визначальним (біологічної, расового, географічного та ін.) Ці течії називалися «школами одного фактора». Найбільш повно ідеї позитивізму розкрилися в такому його напрямі як неопозитивізм в соціології . Це соціологічне протягом стало головним соціолого-філософським напрямком XX в., Яке спиралося на сформовані принципи логічного позитивізму. Кожне відгалуження вчення неопозитивізму володіло унікальними, властивими тільки йому особливостями в області застосовуваних методів.

Неопозитивізм тяжів до розгляду соціальних явищ, спираючись на закони загальні як для природи, так і для соціальної реальності. Це проявилося в школі натуралізму. Сциентизм в основному орієнтувався на використання в соціальних дослідженнях методів природничих наук. Об’єктивізм оголосив свою свободу від ціннісних суджень. Операціоналізм визначав соціальні поняття як операційні. Біхевіоризм досліджував суб’єктивні чинники через поведінку. Квантифікація прагнула до опису соціальних явищ в кількісній характеристиці.

2. Соціологічна концепція К.Маркса. З другої половини XIX і у XX ст. широкого розповсюдження набула соціологія марксизму. Вустами своїх засновників Карла Маркса (1818-1883) та Фрідріха Енгельса (1820-1895) вона заявила про себе як про наукове тлумачення історичного процесу, що базується на об'єктивних даних історичної, економічної,соціологічної та інших наук.

Марксистська соціологія - це, передусім, матеріалістичне розуміння історії, що викарбувалось на основі дослідження реального змісту історичного процесу, його об'єктивних закономірностей. На становлення цієї теорії певною мірою значно вплинули діалектика Гегеля, політико-економічні та соціологічні концепції А. Сміта, Д. Рікардо, К. Сен-Сімона, а також утопічні ідеї Т. Мора та Т. Кампанелли. Марксистський погляд на розуміння історії суспільства дає своє пояснення матеріальних основ життя суспільства, характеру взаємодії його основних сторін, об'єктивної спрямованості його розвитку та ролі свідомої діяльності людей в історичному процесі. Сьогодні соціологія марксизму піддається різнобічній критиці (іноді і справедливій). Однак вона залишається однією з найбільш впливових і донині і, хоча протистоїть багатьом іншим класичним і сучасним соціологічним теоріям, має своїх прихильників в усьому світі. Переворот у поглядах на суспільство К. Маркс пов'язує насамперед з принципово новим розумінням першооснови суспільного життя. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософії - проблеми смислу людського існування, Маркс намагається повністю пов'язати її з дією механізмів розподілу суспільної праці і функціонування інститутів приватної власності та грошей, і приходить до висновку про виключно негативну їх роль як знарядь "людського відчуження". При цьому особа втрачає саму себе у соціальних спільнотах. Ця позиція стала одним з найсуворіших звинувачень на адресу капіталізму і привернула до себе багатьох мислителів, інтелектуалів тієї епохи.

Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії, система матеріально-виробничих відносин (це поняття К. Маркса та Ф. Енгельса вперше застосовують у загальносоціологічному контексті) становить першооснову, "базис", на якому ґрунтуються всі інші відносини людей - правові, політичні, ідеологічні. Економічна сфера при цьому набуває значення "точки відліку" або "незалежної змінної", "первинної субстанції" щодо інших соціальних явищ та процесів. Життєва реальність людських індивідів, за теорією Маркса, – це боротьба за своє існування. Щоб вижити, вони повинні виробляти засоби існування, взаємодіючи у виробництві. Із досвіду соціальної співпраці "виростає" свідомість людини. За здогадкою Маркса, мораль, релігія, політичні погляди, певні психологічні сторони та інше є вторинними і кореняться саме в соціальному бутті. Звідси і випливає відома Марксова аксіома: "Не свідомість визначає буття, а буття визначає свідомість". Беручи до уваги тип виробничих відносин, Маркс окреслює певний ступінь історичного розвитку, тип суспільства в його цілісності як певної ланки історичного суспільного розвитку, застосовує поняття "суспільно-історична формація", визначальною основою якої і є базис. Всі інші суспільні інститути і способи мислення, ідеологія, уявлення – це похідні від нього і вважаються надбудовою. К. Маркс та Ф. Енгельс неодноразово підкреслювали, що предметом їхнього теоретичного інтересу є навіть не суспільство взагалі, а певні історичні типи суспільства - "економічні суспільні формації". А наріжним каменем історії суспільного розвитку є зміна способів виробництва - революційні перетворення в еволюційній формі.

Однією з опор марксового вчення і важливою соціологічною теоретичною моделлю, яка істотно збагатила розуміння соціальних відносин та структури суспільства, є класова теорія Маркса. Іноді навіть стверджують, що соціологія Маркса - це соціологія класової боротьби. Його концепція пов'язана з аналізом антагоністичних відносин між буржуазією та пролетаріатом як головними класами. Право на володіння засобами виробництва або відсутність такого права (володіння лише власною робочою силою) виступали причиною загострення суспільних суперечностей. Саме вони, як дві полярності, створювали тотожну електростатичним розрядам дієвість, яка надалі примушувала суспільство приймати таку взаєморівновагу. Тому загострення соціальних конфліктів і доведення їх до соціального вибуху - пролетарської революції - це, на думку мислителя, об'єктивна тенденція соціального розвитку. Розглядаючи класову боротьбу як форму розв'язання конфліктів, Маркс залишився в історії соціологічної думки родоначальником конфліктної традиції. В цьому плані його наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення мають високу аналітичну продуктивність. Він сформулював основні положення, розробив основні моделі класового конфлікту. Ось, в принципі, і всі основні постулати соціологічної теорії марксизму. Перейдемо до огляду критики цієї концепції. Існує безліч тлумачень соціології марксизму, кожне з котрих претендує на істинність. Але розглянемо марксистську теорію лише з деяких позицій.

Перш за все потрібно пам'ятати, що ідеї Маркса і Енгельса розглядають у контексті соціокультурних цінностей того часу і простору, де і коли вони жили (Західна Європа середини XIX ст.) Тому, на думку сучасних конструктивних критиків, неправомірно і вульгарно ототожнювати дані погляди з "ленінізмом", "сталінізмом", "маоїзмом" тощо, які використовували лише авторитет і окремо взяті ідеї як засоби політичної діяльності та політичного утиску. Більшість радянських та інших послідовників марксизму настільки абсолютизували Марксову думку про важливість та рушійність економічних факторів у суспільному житті, що зовсім ігнорували важливу роль культурних цінностей та психологічних факторів. Більше того, сам Маркс пізніше всіляко відхрещувався від економічного детермінізму. Слід мати на увазі і те, що зі зміною суспільних реалій, соціологічні думки Маркса та Енгельса багато в чому змінювалися, ставали іншими і, безумовно, не зводилися в останній період їхньої наукової діяльності до революційного пролетарського месіанства. Разом з тим Маркс шукав і альтернативні варіанти розвитку капіталістичного устрою (трансформацію капіталізму), усвідомлюючи виникнення якісно нового суспільства, відмінного від традиційного капіталізму.

У нашій країні марксизм тривалий час виступав у ролі релігійної системи, догми, на якій базувалася тоталітарна політика. Соціологічні ідеї Маркса були значно деформовані та перетворені на різновид міфології. Але, виходячи з цього, не слід розглядати його теорію скептично. Вона має свій сенс. Ідеї Маркса багато в чому виявилися революційними, новаторськими. Він один з небагатьох, хто ближче підійшов до розуміння сутності суспільства. К. Маркс був першим соціологом, який розглядав суспільство як об'єктивну реальність, що здатна до саморозвитку. А його спільні з Енгельсом висновки стосовно специфіки класової структури, класової боротьби ґрунтувалися багато в чому на їхніх особистих спостереженнях за умовами праці та побуту робітників Великобританії, життя виноградарів Німеччини, за житловими умовами населення пролетарських районів індустріальних міст Англії, особливостями поведінки ірландських емігрантів та ін. Вони використовували статистичні документи, матеріали періодичних видань, соціологічних опитувань. Значну увагу приділяли фактам злочинності, занепаду моралі тощо. Тому Маркса по праву називають великим соціологом, економістом, філософом, мислителем.

3.Класична соціологія (Дюркгейм, Вебер) Соціологія як наука виокремити з філософії, а сам термін "соціологія" (від лат. Societas - суспільство і грец. Logos - вчення) був введений в 1842 році французьким мислителем Огюстом Контом (1798-1857) в роботі "Курс позитивної філософії", що і вважається офіційним фактом появи цієїнауки ^1. Оскільки в XV-XVI ст. в суспільстві почали інтенсивно формуватися капіталістичні відносини, а разом з ними і супутні їм соціальні протиріччя, то практично всі мислителі XVII-XVIII ст. критикували народжуваний лад і робили спроби осягнення істини і відшукання коштів руху до справедливості. Одні стали пропонувати умоглядні проекти перетворення суспільства, засновані на соціальному ідеалі, інші ж зробили ставку на наукові дослідження тих суспільних реалій, які вже існували, намагаючись виявити фактори їх розвитку, знайти причини існуючих протиріч та шляхи їх вирішення. На структуру нової народжувалася науки сильний вплив зробили бурхливо розвиваються природничі науки: фізика, біологія, хімія. У ті часи не існувало інших наукових методів, крім природничих, таких, як спостереження, вивчення непрямих свідчень, експеримент, порівняння. Тому, за аналогією з розділами фізики, О. Конт розділив соціологію на "соціальну статику" і "соціальну динаміку". Перша була орієнтована на вивчення частин суспільства (сім'ї, держави, релігії і т.д.), друга - на осмислення проблем соціального розвитку і зміни суспільства. Великий вплив у XIX ст. на соціологічну думку справила еволюційна теорія Ч. Дарвіна, породивши еволюціонізм - напрямок суспільної думки на основі уявлення про єдність законів історії, природи і людини. Цю теорію, поряд з натуралізмом (органицизма), іноді ще називають "теорією одного фактора". Сюди відносяться концепції ("школи одного фактора"), які висувають на перший план природні фактори або зразки певної природничої науки в якості рушійних сил соціального розвитку, за аналогією з природним та історичним розвитком. Представники цих напрямів Л. Гумплович, Г. Спенсер та ін, зводили закономірності еволюції людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і висували принципи природного відбору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих як визначальних чинників суспільного життя

В кінці XIX ст. посилився вплив психологічної тенденції в соціології, що має такі самостійні напрямки: "психологія народів", тісно пов'язане з етнографією; "групова психологія"; "интеракционизм" (від лат. interaction - взаємодія), яке вважає первинної одиницею соціологічного дослідження міжособистісне взаємодія. Результатом пошуків стала поява соціальної психології як самостійної дисципліни. З її найбільш яскравих представників потрібно відзначити Гюстава Лебона (1841-1931) і Габріеля Тарда (1843-1904). Якщо прихильники раціоналізму визнавали природні права людини і право народу на власну розумне встановлення свого суспільного устрою, то прихильники історизму, навпаки, підкреслювали важливість традиційних основ людського співжиття. Спробу поєднати ці методи справив німецький соціолог Фердинанд Теніс (1885-1936). До класичного періоду розвитку соціології відносяться також такі напрями, як соціальний механізм, прихильники якого (А. Кетле, Г. Кері, В. Парето та ін) намагалися пояснити суспільне життя і поведінку людини, поширюючи на них закономірності, встановлені у фізичних науках; географічний напрямок в соціології (Г. Бокль, Л. І. Мечников, ф. Ратцель та ін), відстоює вирішальну роль географічного середовища в історії суспільства; психологічний напрямок (Л. Уорд, Ф. Гіддінгс, Г. Лебон, Г. Тард , Ч. Кулі і ін), представники якого прагнули зводити суспільні явища до психічних, шукали ключ до пояснення всіх суспільних явищ і процесів у психічні особливості поведінки індивіда або спільності ^2.

Для класичної соціології характерні суперництво наукових шкіл, боротьба і плюралізм думок. Зокрема, Вебер негативно ставився до функціоналізму Дюркгейма. У той же час він заперечував і марксизм. Інша характеристика цього часу - секуляризація релігії. Якщо Конт і Сен-Симон саму соціологію вважали новою релігією людства, то Дюркгейм і Вебер аналізували релігію як самостійний соціальний феномен, поклавши початок соціології релігії як наукового напрямку.

Еміль Дюркгейм (1858-1917) - засновник французької соціологічної школи, практично першим спробував теоретично обгрунтувати і виділититакий специфічний предмет наукового вивчення соціології, як "соціальна сфера". Найбільш значні праці Е. Дюркгейма: «Про поділ суспільної праці», «Правила соціологічного методу», «Самогубство» і т.д. Ним розроблені методологія та методи соціологічних досліджень, які дозволили підвести під соціологічну науку базу емпіричних досліджень і акцентувати увагу на її прикладному характері. Будучи наступником О. Конта, Дюркгейм, однак, розділяв не всі його погляди. Він відкидав закон про три стадії інтелектуального і соціального розвитку. На противагу Конту, Проголошувалася відмова від причинності у науковому поясненні і заміну питання "чому" на питання "як", Дюркгейм вперто шукав причини соціальних явищ. До ключових понять Дюркгейма відноситься поняття соціального факту. У 1894 році він сформулював свій основний постулат: «перше і основне правило полягає в тому, що соціальні факти треба розглядати як речі». Соціальні факти (речі) існують поза людиною і роблять на нього примусове вплив. Тільки в їх світлі можна пояснити, чому людина діє так, а не інакше, чому люди вступають у ті чи інші відносини, зв'язки. На думку Дюркгейма, саме ці соціальні факти становлять основний предмет дослідження соціології. Пізніше він назвав їх інститутами. Цікаві зауваження Дюркгейма з приводу деяких окремих явищ та феноменів, наприклад, такого, як самогубство. Він доводив, що самогубство стає скоріше соціальним, ніж суто індивідуальним явищем. Дюркгейм визначив чотири основних типи самогубства: альтруїстичне, егоїстичне, аномічної і фаталістичне. Його праця "Самогубство" цікавий в першу чергу тим, що Дюркгейм проводить відмінність між двома вимірами індивідуальної дії на прикладі самогубства: один вимір являє собою протилежність егоїстичної й альтруїстичного самогубства, інше - протилежність фаталістичного і аномического. Порівняльний аналіз чотирьох типів самогубства в різних культурах (зокрема, католицької та протестантської) дозволяє Дюркгейму з достатньою емпіричної достовірністю характеризувати тип суспільства. Так, аномія постає в якості характеристики швидше індустріально розвиненого, ніж традиційного соціуму. Також Е. Дюркгейм багато уваги приділяв вивченню форм і видів поведінки людей в моменти суспільної дезорганізації. Стан суспільства, яке характеризується відсутністю соціальної згуртованості чи її різким ослабленням, він позначив терміном "аномія" (безнорматівность). Аномія свідчить, що суспільство перестало бути регулює силою по відношенню до своїх членів, а люди перестали вірити в цінності суспільства і тим самим опинилися дезорієнтованими, не здатними зрозуміти, що є "добре", а що є "погано". Проведені ним дослідження дозволяють дати пояснення причин девіантної (що відхиляється від норми) поведінки, дефектів соціальних норм і детально класифікувати типи такої поведінки. Вчення про суспільство Дюркгейма стало основою багатьох сучасних соціологічних теорій і структурно-функціонального аналізу. Усе це виразилося у Дюркгейма в понятті "соціологізм". Центральної ж соціологічної ідеєю творчості вченого є теорія суспільної солідарності, де джерелом соціальної солідарності виступає поділ праці, обумовлюючи поведінка індивіда приналежністю його до одного з двох типів суспільства - традиційному або сучасному.

Макс Вебер (1864 - 1920) - німецький соціолог, соціальний філософ, культуролог та історик. Його можна сміливо назвати Леонардо да Вінчі соціології. Його базисні теорії сьогодні становлять фундамент соціології: вчення про соціальний дії і мотивації, про суспільний поділі праці, про відчуження, про професії як покликання. Він розробив: основи соціології релігії; економічної соціології і соціології праці; соціології міста; теорію бюрократії; концепцію соціальної стратифікації і статусних груп; основи політології та інституту влади; вчення про соціальну історії суспільства і раціоналізації; вчення про еволюцію капіталізму та інституту власності^4. Досягнення Макса Вебера просто неможливо перерахувати, настільки вони величезні. У галузі методології одним із головних його досягнень є введенняідеальних типів. М. Вебер вважав, що головна мета соціології - зробити максимально зрозумілим те, що не було таким реальності, виявити сенс того, що було пережито, навіть якщо цей сенс самими людьми не був усвідомлений. Ідеальні типи дозволяють зробити історичний або соціальний матеріал більш осмисленим, ніж він був у самому досвіді реальному житті. Сам М. Вебер створив багато наукових праць, в тому числі: «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904-1905), «Господарство і суспільство», «Об'єктивність соціально - наукового і соціально - політичного пізнання», «Критичні дослідження в галузі логіки наук про культуру »,« Про патентування деяких категоріях розуміє соціології »(1913),« Основні соціологічні поняття ». Розвиток соціологічних уявлень про суспільство весь час йшло по наростаючій - від Платона і Аристотеля до Макіавеллі і Гоббсом, а від них до Конту і Марксу. З кожним кроком наші знання поглиблювалися і збагачувалися. Найвищим виразом стали ідеї М. Вебера. Він не тільки створив саму складну теорію суспільства в розглянутий історичний період, але й заклав методологічний фундамент сучасної соціології, що було зробити ще важче. Соціологічний метод Соціологія у другій половині минулого століття була, по суті, досить молодою наукою. І з самого початку панівні позиції в новій науці придбавсоціологічний метод, запропонований О. Контом - позитивізм. Однак, у міру розвитку соціології, дедалі більше дослідників замислювалися про правомірність використання саме цього методу досліджень. Так, німецький історик культури і соціальний філософ В. Дільтей стверджував, що в соціальних дисциплінах способи пізнання повинні відрізнятися від тих, що склалися в природничо-наукових. Справа в тому, що суспільство складається з індивідів, наділених свідомістю, і саме воно - людське породження. Якщо природничі науки мають справу із зовнішнім досвідом і вдаються головним чином до пояснення спостережуваних явищ, то науки, що вивчають суспільство, що складається з людей, повинні враховувати розуміння почуттів, мотивів, інтересів цих людей. Ці ідеї зробили серйозний вплив на М. Вебера в його роздумах про науковий метод, який повинен застосовуватися в науці про людське суспільство. І він, в кінцевому рахунку, прийшов до висновку, що соціальні науки в цьому сенсі повинні глибоко відрізнятися від природних наук (хоча і мають з ними спільне раціональне начало). Однією з найважливіших відмінностей науки про людське суспільство має бути розуміння. Вебер виходить з того, що соціологія повинна пізнавати ті значення, які люди надають своїм діям. Для цього і вводиться термін Verstehen, який дослівно перекладається з німецької як "розуміння" і набуває в соціологічному методі Вебера досить автономне значення.

Суть використання Verstehen полягає в тому, щоб поставити себе в положення інших людей для того, щоб побачити, яке саме значення вони надають своїм діям або яким цілям, за своїм переконанням, служать. Якщо соціологи мають намір, наприклад, проаналізувати соціальні причини, через які люди розмахують руками, вони повинні мати якісь підстави для того, щоб вирішити, що саме є спонукальними мотивами помахів чиєїсь руки вгору і вниз (вправо-вліво), і чому інші так не надходять в аналогічній ситуації. Якщо ви опиняєтеся нездатні до дослідження такого роду значень, це може стати джерелом серйозних помилок, коли якісь групи дій будуть віднесені до однієї і тієї ж категорії, в той час як насправді вони належать до різних категорій. Дослідження значень людських вчинків - це в якійсь мірі просто розвиток наших повсякденних спроб зрозуміти дії безлічі різних навколишніх людей. В якості одного з найважливіших дослідницьких інструментів у своєму соціальному аналізі Вебер використовує поняття ідеального типу.Ідеальний тип - це якась розумова конструкція, яка витягується не з емпіричної реальності, а створюється в голові дослідника - в якості теоретичної схеми досліджуваного явища - і виступає як своєрідний "еталон", порівнюючи з яким цікавий для нас об'єкт, ми можемо судити про міру віддалення або , навпаки, наближення до нього досліджуваної емпіричної реальності. Вебер підкреслює, що сам по собі ідеальний тип не може дати знання провідповідні процесах і зв'язках досліджуваного соціального явища, а являє собою чисто методичний інструмент. Вебер припускав, що соціологи відбирають як характеристик ідеального типу певні аспекти поведінки або інститутів, які доступні для спостереження в реальному світі, і перебільшують їх до форм логічно зрозумілою інтелектуальної конструкції. Тому ідеальні типи є, швидше, гіпотетичні конструкції, що формуються з реальних явищ, і мають пояснювальну цінність. "Ідеальний" тут означає, скоріше, "чистий" або "абстрактний", ніж нормативно бажаний.

4.Особливості розвитку американської емпіричної соціології. Соціологічна теорія Сорокіна. На початку XX ст. відбувається поступове переміщення гео­графічного центру соціологічних досліджень із Західної Європи до США, а найбільш знаними у світі соціологами стають американці. Такий процес зумовлений низкою обставин.

По-перше, йдеться про могутнє кадрове забезпеченняамериканської соціології за рахунок масової ем іграції вчених із країн Західної Європи, де формувалися тоталітарні по­літичні режими.

Подальшому розвиткові соціології в США сприяв демо­кратичний політичний режим американського суспільства. Соціологам забезпечувалася свобода дій, творчості, вільний вибір тем дослідження, можливість відкритої публікації даних об'єктивних досліджень незалежно від симпатій чи антипатій влади. Саме на американському континенті емпіричним шляхом підтверджувалася теза про те, що демо­кратія та соціологія - співвідносні поняття.До соціології ставилися як до науки, не вимагаючи від неї виконання невластивих науці функцій - критичності чи апологетичності Щодо влади.

Водночас у Західній Європі розпочався повільний процес формування тоталітарних політичних режимів, які здійсню­вали власний диктат на єдино правильну політичну думку, за­бороняючи ті дослідження, котрі були невигідні владі. Фактично, соціологія перетворювалася на прислужницю влади, а її функції як науки розглядались як тотожні функціям ідеології. Такі про­цеси зумовили масову еміграцію вчених-соціологів до США -найбільш мобільних, талановитих і перспективних. Так, із Росії, хоча й вимушено, емігрував П. Сорокін, з Австрії - П. Лазарс-фельд, із Польщі - Ф. Знанецький, з Німеччини - А. Щюц.

По-друге, переміщенню центру соціології до США сприялаінституціоналізація соціології та швидке набуття нею статусу університетської науки. У Європі, де соціологія виникла як наука в середині XIX ст., вже склалася система універси­тетської освіти й новий предмет складно було втиснути в уже сформовані навчальні плани. Із фундаторів соціології універ­ситетської кафедри не мали ні О. Конт, ні Г. Спенсер. Тільки Е. Дюркгейм започаткував соціологію як предмет викладання. У США соціологія відразу ж здобула статус університетської науки, зокрема, в 1892 р. був заснованийЧиказькийуніверситет, де був створений факультет соціології; у 1894 р. - Колумбій­ський університет, у котрому також існував соціологічний факультет. Уже в 1901 р. соціологія викладалася в 170 універси­тетах і коледжах США.

Процесу інституціоналізації соціології сприяло започатку-вання в 1898 р. спег/іалізованого наукового видання — соціо­логічного журналу, на сторінках якого велися дискусії між ученими з приводу актуальних проблем соціології.

По-третє, проведення соціологічних досліджень вимагало значних фінансових витрат. У США - провідної країни капі­талізму - уже на початку XX ст. існували сприятливі можли­вості для цього. На проведення соціологічних досліджень витрачаються кошти як держави, так і приватного бізнесу.

По-четверте, на відміну від європейської соціології, амери­канська соціологія відразу набула практичної (емпіричної) спрямованості.

Визначальні риси національної філософії США - прагма­тизм,утилітаризм і практицизм - повністю відповідали зав­данням прикладної соціології. Прикладні соціологічні до­слідження, викликані соціальним замовленням, стають переваж­ними в Америці. Соціологія, застосовуючи специфічні методи, широко використовується в боротьбі суспільства з негативними явищами: проституцією, алкоголізмом, наркоманією, маргіналь-ністю, порушенням сімейних зв'язків, злочинністю тощо.

У 20-30-ті pp. XX ст. актуальними стають проблеми ефективного управління та виникає модне на той час гасло: "Соціологія на службі менеджменту", котре не втратило актуальності й сьогодні. ВідоміХотторнські експерименти, соціометрія, мейоїзм - видатні здобутки в соціальних науках, де значний внесок належить саме соціології.

Аналіз наукової тематики соціологічних досліджень амери­канських учених підтверджує прагматичну спрямованість американської соціології та тісний її зв'язок із життям. Так, у 20-30-ті pp. XX ст. активно вивчаються проблеми безробіття, впливу його на сімейне життя, проблеми девіантної поведінки, пенітенціарна система тощо. У 40-ві pp. вивчається вплив масо­вої агітації та пропаганди на індивідуальну, масову свідомість і роль ЗМІ в суспільстві. У 60-ті pp. предметом дослідження науковців стають антирасистські рухи, вплив маскультури на індивіда, електоральні процеси. Наприкінці XX ст. активно вивчаються тендерні проблеми, соціологічні аспекти релігій­них рухів, глобальні зміни й екологічна проблематика, світ-си­стемні явища, отримує розвиток соціологія психічного здоров'я та психічних хвороб, саморуйнівної поведінки людини тощо.

Ентоні Гіденс у роботі "Дев'ять тез про майбутнє соціо­логії" (1993 р.) передбачає надалі більш тісний зв'язок теорії та практики соціології, втрату нею теоретичного присмаку минулого й набуття більш практичної спрямованості. Учені, на думку Е. Гіденса, залишать кабінети та будуть працювати з реаліями світу, в якому людство безпосередньо перебуває. Він виокремлює найбільш актуальні теми для дослідження в майбутньому. Серед них - вивчення світової системи з її міжнародним розподілом праці, влади, військовим поряд­ком; аналіз соціальних рухів: екологічних, жіночих, рухів за мир, релігійних, зокрема й ісламістських рухів; дослідження внутрішніх процесів у державі через призму зовнішніх упливів; осмислення сучасних етнічних процесів; вивчення ролі соціології у формуванні соціальної політики та її зав­дань у впровадженні реформ. Вихідним моментом дослідження соціальної мобільності в Сорокіна виступає поняття "соціальний простір", яке трактується ним як "деякий всесвіт, що складається з народонаселення Землі". Цей соціальний простір неоднорідний і багатогранний і кожен індивід займає в ньому визначене "соціальне становище", яке формується шляхом інтеракції (взаємодії) з іншими індивідами і групами індивідів. Сорокін спробував тут зв'язати два принципи: • принцип структурної тотожності механізмів будь-якої соціальної взаємодії; • принцип визначальної ролі внутрішньо-групових розходжень у структурі суспільства. Основним посиланням, з яким починає Сорокін свій аналіз, є бачення індивіда як учасника багатьох суспільних структур, розглянутих ним як складна мережа взаємно-проникаючих одна в одну соціальних систем і підсистем. Проблема суспільної диференціації зважується ним виходячи з внутрішньо-групового розходження статусів індивіда.

Під соціальним статусом Сорокін розуміє сукупність прав і привілеїв, обов'язків і відповідальності, влади і впливу, якими володіє індивід. Саме статусні розходження індивідів визначають соціальну стратифікацію суспільства. На думку Сорокіна, не стратифікованого суспільства чи групи ніколи не існувало й існувати не може. Колективне життя індивідів спричиняє організацію поведінки і відносин між членами групи чи суспільства, що викликає розшарування на керуючих і керованих. "Під соціальною мобільністю розуміється перехід індивідуального чи соціального об'єкта або цінності — усього, що створено чи змінено людською діяльністю, — від одного соціального стану до іншого." Сорокін розглядає велику кількість конкретних форм розшарування суспільства, виділяючи з них, як найбільш основні, три типи: • економічний; • професійний; • політичний.

Між різними стратами й усередині кожної з них існують переміщення індивідів, позначені "соціальною мобільністю". Основну причину соціальної мобільності Сорокін бачить у постійному "дефекті" будь-якого суспільства, що полягає в тому, що суспільство завжди відстає в розподілі благ для членів суспільства відповідно до їх особистих якостей і здібностей. Ця недосконалість суспільства збільшується "біоантропологічними і демографічними" факторами. З часом, вважає Сорокін, відбуваються демографічні зміни: різке кількісне збільшення чи зменшення людських ресурсів у складі страти, у результаті чого в ній відбуваються якісні зміни, що спричиняють, відповідно, збільшення чи зменшення в кожній страті людей, які не відповідають займаному ними соціальному статусу. Говорячи про соціальну стратифікацію, Сорокін виділяє і жорстко розмежовує два періоди в житті суспільства:

1) "нормальний" — стан відносної стабільності суспільства, якому відповідають свої соціальні закони; 2) так званий "тяжкий" період, при якому порушується звичайний плин цих законів унаслідок деструктивних процесів (війни, голоду, революцій і т. п.), що супроводжуються суспільною дестабілізацією і дезорганізацією. При нормальному періоді розвитку суспільства соціальна мобільність є його природним станом. Сорокін виділяє два основних типи соціальної мобільності: • горизонтальну, • вертикальну. Горизонтальна мобільність припускає перехід з однієї соціальної групи в іншу, розташованих на тому самому рівні суспільної стратифікації. Це може бути зміна індивідом громадянства, сім'ї, місця роботи (в одній і тій же посаді), а також перехід соціальних об'єктів чи будь-яких цінностей у межах тієї ж соціальної страти. Горизонтальна мобільність може виступати в двох формах: індивідуальній і колективній. Як уже відзначалося, другим видом соціальної мобільності є мобільність вертикальна. Під нею Сорокін мав на увазі переміщення індивіда чи соціального об'єкта з одного шару в іншій. У залежності від напрямку самого переміщення можна говорити про два типи вертикальної мобільності: висхідний і спадний (тобто про соціальний підйом і соціальний спуск). Кожний з них може протікати в індивідуальній і колективній формах. Вертикальну циркуляцію суспільства Сорокін розглядає в трьох аспектах, а саме: • внутрішньо-професійне чи міжпрофесійне переміщення; • політична мобільність; • просування по "економічним" сходам" що відповідає основним формам соціальної стратифікації. Говорячи про фактори, які впливають на вертикальну циркуляцію індивідів, Сорокін у якості найбільш константних виділяє наступні фактори: • демографічні зміни; • розходження поколінь; • динаміку антропосоціального оточення.

Аналіз вертикальної циркуляції Сорокін проводить не тільки з погляду вивчення інтенсивності переміщень, що протікають, але і з погляду загальності цих процесів. Автор розглядає загальність переміщень, виходячи з числа індивідів, які змінили свої соціальні позиції у вертикальному напрямку за визначений період часу. Абсолютне число таких індивідів дає абсолютну загальність вертикальної мобільності серед даного населення, а відношення цих індивідів до всього даного населення представляє відносну загальність вертикальної мобільності. Сорокін відзначає, що інтенсивність і загальність вертикальної мобільності міняються від суспільства до суспільства. Розходження в цих характеристиках приводять до розходжень у внутрішній структурі стратифікованого суспільства. Інтенсивність і загальність міняються не тільки в соціальних групах, але і флуктують у часі. Отже, міркує Сорокін, можливе існування стратифікованого суспільства, у якому вертикальна циркуляція відсутня і соціальні страти закриті. Такий тип суспільства Сорокін назвав абсолютно закритим чи немобільним, відзначаючи лише теоретичне існування закритого суспільства, оскільки в історії такого суспільства не було. Інші суспільства, так звані відкритого типу чи мобільні, де немає непроникних "перепон" між стратами і можливий перехід з однієї в іншу є в історії в достатній кількості. Вони розрізняються лише за мірою їхньої відкритості, що у свою чергу залежить від можливостей інфільтрації, "просівання" індивідів, дозволяючи підніматися одним і притримувати інших.

Говорячи про "канали" вертикальної соціальної мобільності, Сорокін відзначає, що вони не тільки виступають посередниками, які допомагають розміщувати індивідів відповідно з їх гідністю, але й виконують "функції соціального добору, розподілу членів суспільства". Незалежно від форми цих інститутів, вони є життєвою частиною соціального організму і несуть відповідальність за людей, що піднімаються й опускаються, розподіляючи по стратах, створюють перешкоди для проходження через "сито", чи допомагають успішному "просіюванню". Деякі індивіди за допомогою цих інститутів затримуються й осідають у тих стратах, де вони не можуть успішно руйнувати суспільство". Цікавим аспектом теорії соціальної мобільності, правда не розробленим до кінця, є вивчення впливу мобільності на процес формування групової свідомості. Сорокін правий говорячи, що стійкий соціальний статус індивіда, закріплення його усередині визначеної страти, спричиняє закріплення у свідомості відповідних його страті норм, цінностей і значень. І навпаки, якщо індивід переходить з однієї професії в іншу і його економічне становищ постійно міняється, то, відповідно, "норми — закони" і цінності будь-якої визначеної соціальної групи у свідомості такого індивіда не закріплюються, вони легко міняються в залежності від оточення. На закінчення Сорокін розглядає позитивні і негативні результати мобільності. Позитивними моментами мобільності він вважає прискорення соціального прогресу суспільства, полегшення його економічного процвітання. Можливість нормального переходу індивіда в будь-яку страту позитивно впливає на стабільність у суспільстві, знімає в ньому психологічну напруженість. До негативних ефектів мобільності Сорокін відносить відсутність гнучкості в соціальному доборі і розподілі. 5.Сучасна західна соціологія. Сучасна Західна соцiологiя представлена рiзноманiтнiстю шкіл і течій, які розвиваються за багатьма напрямами. Взагалі поняття соціальне виникає завжди тоді, коли поведінка будь-якої особи, групи або спільності зазнає впливу інших людей.

Кожна з галузей науки має предмет, що розкривається змістом, системою теорій, законів, категорій, принципів тощо і виконує особливі функції на практиці, досліджує певну сферу суспільних відносин, їх окремі види, ті чи інші явища, процеси, взагалі суспільство. Існує певна взаємозалежність між предметом, змістом та функціями науки. Якщо абстрагуватись від інших наук і від широкого розуміння потреб науки, практики, то неможливо з’ясувати функції окремих галузей науки. Саме потреби практики висовують на кожному етапі життя суспільства нові вимоги до гуманітарних знань і окремих його галузей. Але сучасне суспільство – не довільне поєднання різних механізмів управління, владних інститутів та структур соціальних сфер політики, економіки, а цілісний соціальний організм, що функціонує і постійно розвивається, йде вперед, прогресує. І якщо окремі науки, зокрема економічні, політичні, юридичні вивчають внутрішні явища, події, то виникає потреба саме в галузі знань, що вивчає суспільство в усіх його аспектах.

Структурно-функціональний аналіз як теорія суспільства

Т. Парсонс вважав одним з ключових завдань соцiологiї аналіз суспільства як системи функціонально взаємопов’язаних змінних. На практиці це означало, що аналіз будь-якого соціального процесу – це частина дослідження певної системи з усталеними межами. Систему Парсонс розумів як сталий комплекс повторюваних i взаємопов’язаних дій (теорія соціальної дії), а потреби особистості – як змінні у соцiальнiй системі. Т. Парсонс та iншi дослідники намагалися не тільки виробити правила функціонування будь-якої системи, а й визначити сукупність необхідних умов або “функціональних передумов” для всіх соціальних систем. Ці унiверсальнi умови стосувалися не тільки соціальної системи, а й її складових. Кожна соціальна система має задовольняти певні потреби своїх елементів, забезпечуючи їх виживання. Вона повинна володіти i певними способами розподілу матеріальних ресурсів. Крім того, система має виробити певний процес соцiалiзації людей, даючи їм змогу сформувати або суб’єктивні мотивізації підпорядкування конкретним нормам, або певну загальну потребу такого підпорядкування. Водночас кожна система повинна мати певну органiзацiю видів дiяльностi та iнституцiйні засоби, щоб успішно протидіяти порушенням цієї організації, вдаючись до примусу або переконання. І нарешті, суспiльнi інститути мають бути відносно сумiснi один з одним [4.123]. У кожному суспiльствi, крім соціальних норм, існують властиві тільки йому цiнностi. За відсутності таких цінностей малоймовірно, що окремі особи зможуть успішно використати потреби підпорядкування нормам. Фундаментальні цiнностi мають стати частиною особистості. Теоретичну схему Парсонса об’єднує та організовує проблема соціального порядку. Поняття “соціальний порядок” охоплює існування певних обмежень, заборон, контролю в суспільному житті, а також певних взаємин у ньому: наявність елемента передбачуваності й повторюваності (люди можуть діяти тільки в тому разі, коли знають, чого чекати один від одного); більш-менш тривалу сталість у збереженні форм соціального життя. Різні аспекти соціального порядку вiдображенi у багатьох поняттях, основні з яких - “система” і “структура”. Вони вживаються як щодо емпіричних об’єктів і відношень, так i щодо абстрактних об’єктів. Поняття “структура” охоплює сталi елементи будови соціальної системи, відносно незалежні від незначних i короткочасних коливань у відносинах системи із зовнiшнiм оточенням. У зв’язку зі змiнюванiстю цих відносин вводиться система динамічних процесів i механiзмiв між вимогами, що випливають з умов сталості структури, і вимогами даної зовнішньої ситуації. Цей динамічний аспект бере на собі функціональну частину аналізу. На найзагальнiйшому абстрактному рiвнi соціальний порядок у Парсонса є продуктом двох процесів: тенденції соціальної системи до самозбереження i тенденції до збереження певних меж постiйностi щодо середовища (гомеостатична рівновага) Дії в середовищі системи, яка складається з багатьох підсистем, аналізуються на основі функціональних передумов, вимог щодо її вживання i рівноваги системи. Види дiяльностi всередині системи постають як наслідок її структурних реакцій на вимоги, що виявляють її зв’язок із середовищем. Тому при аналiзi соціальної системи важливо досліджувати її взаємообмiн з іншими системами. А різні елементи системи, за Парсонсом, є похідними від умов соціальної дії та взаємодії.

Т. Парсонс вважав, що будь-яка соціальна система повинна забезпечувати: 1) раціональну органiзацiю i розподіл своїх матеріальних (природних), людських (персонал) i культурних ресурсів для досягнення своїх цілей; 2) визначення основних цілей i підтримання процесу їх досягнення; 3) збереження солiдарностi (проблема iнтеграцiї); 4) підтримання мотивації iндивiдiв при виконанні ними соціальних ролей і усунення прихованих напружень у системі особистісної мотивації. Другу i третю вимоги висуває культурна система, головним завданням якої є легiтимiзацiя нормативного порядку соціальної системи. Проблема визначення основних цілей та їх досягнення задовольняється політичною практикою. Проблему iнтеграцiї допомагає вирішити релiгiйна дiяльнiсть або її Функцiональнi альтернативи – рiзнi секулярні (свiтськi) ідеології тощо. Четверту проблему вирішує сім’я, яка здійснює первинну соціалізацію, “вбудовуючи” у особистісну структуру людини вимоги соціальної системи i підтримуючи емоційну задоволеність своїх членів. Усі чотири функцiональнi вимоги мають сенс тільки в сукупності, структурній взаємопов’язаності.