Історико-етнографічні регіони

І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати, що етнографічні райони України, етнографічні групи українського народу — це пережитки, реальності минулого, оскільки в побуті місцевого населення різних регіонів збереглися і діють немало традиційних елементів, зокрема в сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають їх і розпорошені в різних місцевостях України та поза її межами лемки, особливо в місцях їх більш-менш скупченого теперішнього поселення (у Львівській, Тернопільській, Миколаївській областях).

Маючи більш чи менш виразні регіональні особливості побуту і традиційної культури, корінне населення етнографічних районів України й етнографічні та локальні групи українського народу і в минулому і, тим паче, у новіший час усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами єдиного українського етносу. Ця свідомість здавен грунтувалася на спільності етногенетичного походження, історичної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин України, утверджувалася і розвивалася в процесі боротьби проти соціального і національного поневолення. "Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України, — писав І. Франко у статті "Літературне відродження Полудневої Русі. Ян Коллар", — то все-таки заселяючий її народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцілість. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів — в основних обрисах такі однакові".

Проте слід зауважити і те, що історико-етнографічні особливості окремих регіонів і груп населення України в непоодиноких випадках трактувалися перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілості. Нерідко такий підхід мав тенденційний характер, був позначений намаганням "обгрунтувати" поневолення тієї чи іншої частини української землі, відокремити її від цілості чи просто задля реалізації принципу "поділяй і володарюй". Для цього, наприклад, Полісся оголошувалося "нічийною землею", а поліщуки "людьми без батьківщини", гуцули — окремим народом, закарпатські українці — "карпаторусами", або "угрорусами", які, мовляв, не мають нічого спільного з українським народом, лемки — етнографічною групою польського народу чи окремою "руською" народністю та ін.

Практика штучного розривання українського народу на основі спекулятивної гіпертрофії регіональних етнографічних рис і тенденційного нехтування спільними для українського народу етновизначальними ознаками не перевелася і дотепер. Вона — у сучасних спробах певними гореполітиками штучного розмежування Західної та Східної України, трактування Півдня України як так званого Новоросійського краю, в реанімації закарпатського політичного русинства, яке протиставляється українству, в упертому відстоюванні деякими авторами окремішності лемків від українського народу. Тому винятково важливим при вивченні етнографічного розмаїття традиційно-побутової культури українців різних регіонів є бачення того спільного, що визначає етнічну і духовну соборність всього українського народу в Україні та за її межами.