2009 сочинений(укр)

Тож відчуження від свого класу, прагнення до завуалювання власних нега тивних рис є неприроднім для нормальної людини.

Талант Мольєра виявився не лише у написанні низки сатиричних творів, а й у створенні комедії балету. Цей жанр був розвинутий ним для придворних урочистостей. Але геній драматурга виявився у поєднанні двох мистецьких жанрів для показу важливих суспільних проблем свого часу.

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ КЛАСИЦИСТИЧНОЇ ДРАМИ

Класицизм як художня система склався в XVII столітті й охоплював не лише літературу, а й інші види мистецтва: живопис, скульптуру, архі тектуру, музику. Назву класицизм ввели в ужиток на початку XIX сто ліття, підкреслюючи, що митці цього напрямку наслідували античну «кла сику», брали її за взірець.

Класицизм — перша художня система, яка усвідомлювалася саме як система зі своєю метою й зі своїми правилами. Мета класицистичного мистецтва — створити художні твори за законами гармонії і логіки, тому митці цього напряму виробляють певні правила, дотримання яких було обов’язковим.

Найбільшого розвитку класицизм досяг у Франції, де у XVII столітті починає складатися абсолютна монархія, і мистецтво, яке підкоряється правилам, влаштовує абсолютистів, стає часткою державної ідеології. Не випадково французький король Луї ХІV вважався покровителем мистец тва, а за часів його батька було створено Французьку Академію, діячі якої критикували ті твори, що не відповідали державним завданням.

Художні принципи класицизму виклав Н. Буало у поемі «Мистецт во поетичне». У його творі відбилось ідеальне уявлення про розумну й справедливу владу освіченого монарха. Ідеал прекрасного, що відстоює Буало, пов’язаний у першу чергу з античним мистецтвом, особливо часів Римської імперії, коли у творах переважали громадянські, героїчні і пат ріотичні мотиви.

Утілюючи ці принципи в конкретні драматичні твори, драматурги уникали змішування трагічного і комічного, великого і низького.

Усе це й зумовило тематичну та художню своєрідність класицистич ної літератури, драми зокрема. Драматичні жанри поділяються на «ви сокі» (в яких ідеться про благородні, високі почуття, сюжети взяті з ан тичної літератури, героїчного епосу або Старого Заповіту) і «низькі» (твори про сучасність, повсякденність). До «високих» жанрів належала трагедія, до «низьких» — комедія.

Обов’язковим для драматургів було правило «трьох єдностей». На думку класицистів, це правило допомагало зробити драматичний твір більш вірогідним. Перша — єдність часу: дія драматичного твору обме жується в часі, всі події повинні відбуватися протягом одного дня, як вва жалося, це створювало у глядача відчуття вірогідності. З цією ж метою

драматурги дотримувались і єдності місця: всі події повинні відбуватися в одному місці (глядач не покидає приміщення театру протягом вистави, тому він не повірить, що герої могли дістатися з одного місця в інше). Третя важлива вимога — єдність дії, що передбачало взаємозв’язок усіх героїв, а всі сюжетні лінії пов’язувалися з однією подією. Ці правила мали свої позитивні і негативні сторони. Правила обмежували драматургів у розробці сюжету, кількості сюжетних ліній, але давали можливість зоб ражувати не зовнішні події, а внутрішній світ персонажів.

І сьогодні глядачів хвилюють образи, що створили видатні драматурги класицизму. У трагедіях «Сід» П. Корнеля, «Британік», «Федра» Ж. Ра сіна відбився конфлікт між людською гідністю, високим моральним обо в’язком та пристрастями. Художня досконалість комедій Ж. Б. Мольєра привернула увагу сучасників до проблем народного життя. Невипадково Мольєра вважають засновником жанру «високої комедії». Завдяки ху дожнім досягненням класицистів у розробці характерів комедії Мольєра засяяли яскравими персонажами: міщанин шляхтич, Тартюф, Мізантроп.

ВИСОКА ТРАГЕДІЯ ЯК ПРОВІДНИЙ ЖАНР ЛІТЕРАТУРИ КЛАСИЦИЗМУ

Класицизм сформувався у Франції і звідти поширився у країни Євро пи. Історичним ґрунтом класицизму був абсолютизм, в якому люди того часу бачили запоруку миру, злагоди.

Державу більшість митців того часу сприймала як втілення розуму нації. Тому служіння державі та її символу — королю — стає для багатьох письменників виконанням громадянського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси.

Провідним жанром літератури класицизму стає трагедія. По перше, тому, що вона давала змогу поставити проблеми, які хвилювали сучас ників: громадянський обов’язок і особисті інтереси, розум, обов’язок і по чуття, пристрасті. По друге, театр відігравав важливу роль у формуванні суспільної думки, виставу дивилася велика кількість людей, ідея талано витої п’єси могла захопити глядача. Невипадково дія трагедій, за прави лами класицистів, повинна була розгортатися в давні часи, в далекій країні, щоб конкретне життя, знайоме глядачам, не заважало їм сприйма ти ідею твору.

Найвищого розвитку класицистична трагедія досягла у творчості французьких драматургів П’єра Корнеля і Жана Расіна. Вони зосереди ли свою увагу на розкритті складних моральних проблем. Основою фор мування особистості вони вважали заповіді Біблії, проте життя часто висуває проблеми, вирішити які мусить лише сама людина. Основний конфлікт, який розглядають класицистичні драматурги, — це конфлікт між пристрастями і розумом, здоровим глуздом, обов’язком.

П’єр Корнель у трагедії «Сід» розкриває конфлікт між почуттями й обов’язком. Родріго Сід і Хімена кохають один одного, але герой, захища

ючи честь свого батька, вбиває батька коханої. Драматург показує складний внутрішній світ героїні, яка відповідно до родинного обов’язку повинна не навидіти Родріго, але вона не може зректися кохання. Конфлікт героїні Кор нель вирішує за допомогою традиційного на той час прийому: тільки втру чання короля, його дозвіл звільняють Хімену від необхідності помсти. Але Корнель показує, що такий складний конфлікт не може бути вирішений механічно, вольовим рішенням короля. Протиріччя в душі Хімени продов жують жити. Саме за це Французька Академія засудила цю п’єсу Корнеля.

У трагедії Расіна «Федра» теж розкривається конфлікт між почуття ми й обов’язком. Федра, жінка царя Тесея, кохає свого пасинка Іпполіта, а той, у свою чергу, полонянку Арікію. Цар Тесей залишає свою родину й бере участь у військовому поході, невдовзі приходить звістка про його загибель. Тепер Федра може освідчитись Іпполіту. Але той розкриває та ємницю свого кохання й сподівається, що після смерті батька він зможе одружитися з полонянкою. Та несподівано повертається цар Тесей. Мо ральна проблема, яка стоїть перед героями, потребує вирішення: герої не хочуть брехати царю, чоловіку, батькові, але правди сказати не можуть. Душа Федри — це справжнє бойовище для боротьби почуття і обов’язку, нарешті вона не витримує й розповідає правду, що і призводить до тра гічного фіналу: всі герої гинуть.

Трагедія класицизму відкрила нові можливості театрального мистец тва зосередити увагу глядачів на внутрішньому світі героїв.

ЩО ВИСМІЮЄ МОЛЬЄР?

(За комедією «Міщанин шляхтич»)

Сміх — гостра зброя письменників у боротьбі з різними людськими по роками: лицемірством і плазуванням, гонористістю та пихатістю, зажерлив істю, скупістю, підлабузництвом… Китайський філософ Конфуцій сказав: «Скаржитися на неприємну річ — це подвоювати зло, сміятися з неї — це нищити його». А французький письменник Франсуа Рабле у передмові до свого роману «Гаргантюа і Пантагрюель» писав: «…правду часом пишуть жартома. Пориватиме тебе на сміх — смійся собі на здоров’я!». Ці слова Ф. Рабле можна віднести і до комедії «Міщанин шляхтич» Мольєра. Понад 300 років ця комедія не сходить зі світової сцени. Людство читає цю геніальну п’єсу, сміється, обговорює… Що викликає сміх у комедії Мольєра? Сміх ви кликає бажання головного героя комедії пана Журдена вибитися у шляхтичі.

Пан Журден розбагатів на торгівлі тканинами. Цією ж справою зай мався і його батько. Його дружина, пані Журден, також дочка купця. Однак новобагатько соромиться свого походження і робить усе можли ве, щоб навчитися хороших манер, здобути освіту і близько зійтися з пред ставниками вищого світу.

Бажання стати шляхетним дворянином засліплює розум пана Жур дена. Він наймає цілу купу учителів, намагається бути схожим на дворян в одязі, звичках, манерах.

Очманілий пан Журден не помічає, що оточуючі глузують, а іноді навіть

ізнущаються з нього. Кожний із чотирьох учителів переконує пана Журде на в необхідності вивчення саме його предмета. Недоброчесний учитель музики визнає, що Журден є тією людиною, гаманець якої може стати лег кою здобиччю. «Ми знайшли саме такого чоловіка, якого нам треба! Його фантазія — удавати із себе галантного шляхтича — просто скарб для нас!» — стверджує він.

Уже з перших хвилин комедії Журден надзвичайно комічний. Він ви кликає лакеїв для того, щоб продемонструвати, що вони в нього є, і не знає, як з ними поводитися.

Пан Журден хоче одягатися так, як одягається «все вельможне панство». Костюм, химерний і недоладний, який пошив пану Журдену кравець, ви кликає в учителів улесливе схвалення, а в дружини та служниці — насмішки.

Зрештою, Журден непогана людина, чесний купець, але з дещо хиб ним уявленням про своє місце в житті.

Бажання стати шляхтичем позбавляє Журдена залишків здорового глузду: він не дає згоди на шлюб своєї дочки Люсіль із Клеонтом тільки тому, що той не шляхтич. Але дотепний слуга Клеонта Ков’єль знаходить вихід. Він переодягає свого господаря турецьким пашею, сватає за нього Люсіль, а для Журдена влаштовує «посвячення у муфтії». Журден стає, хоча й химерним, але шляхтичем.

Отже, Мольєр сміється і над людськими вадами, і над характерами,

інад умовами, що ці характери виплекали. Коли ми дивимося або читає мо комедію «Міщанин шляхтич», то не переймаємося тим, що Журден хотів стати аристократом, для нас це вже не актуально. Нас смішить по каз прагнення людини удавати не того, ким він є насправді. Драматург стверджує, що людина повинна бути собою, виховувати в собі почуття гідності та ні перед ким не плазувати.

УЧИТЕЛІ ПАНА ЖУРДЕНА. ЯКИМИ Я ЇХ БАЧУ?

(За комедією Мольєра «Міщанин шляхтич»)

Триста днів на рік ми проводимо у школі, і кожного дня по 5—6 годин поруч із нами люди, які терплять наші пустощі, грубість, не свідомість, несправедливість.

Учитель! І відразу бачиш перед очами людину, яка схилилася над учнівськими зошитами. Для того щоб провести урок та розказати нам навіть щось просте, учитель повинен багато знати, багато читати, усе життя вчитися, працювати над собою.

Я думаю, у житті кожного з нас був справжній учитель, для якого го ловне — дати знання своїм учням. Тому і вдячні ми саме тим учителям, які бажають нам добра, борються з нами за те, щоб ми отримали знання.

А які ж учителі були в головного героя комедії Мольєра «Міщанин шляхтич» пана Журдена? Що було головним для них?

Пан Журден — міщанин, він прагне стати шляхетним дворянином. Для цього він і вчиться, наймає учителів музики, танців, філософії,

створено «віком розуму», а «Фауст» — найвище досягнення самого письмен ника. Його часто називають поетичним заповітом письменника людству.

В основу сюжету покладено старовинну легенду про вченого, що уклав угоду з дияволом, але Ґете суттєво переробляє сюжет, ставить пи тання, актуальні для його часу, а, як виявилось, вічні. Головна проблема книги визначена ще в пролозі: це одвічні філософські питання «що таке людина», «в чому її суть». Фауст покликаний вирішити спір між Госпо дом і Мефістофелем. Він пізнав книжну премудрість, але не зміг знайти відповіді на одвічні філософські питання.

Суть протистояння Фауста і Мефістофеля в тому, що для людини го ловне: фізичне чи духовне, матеріальне чи ідеальне, моральність чи ду ховний занепад. У цьому протистоянні Ґете показав свою впевненість у можливостях людини, її розуму, високий моральний потенціал.

Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таєм ниці, дати найвищу насолоду, і якщо розум Фауста відмовиться бороти ся в суперечностях, якщо хоча б одну миттєвість він визначить як абсо лютну істину, Мефістофель забирає його душу. Пошуки істини Фауст робить метою свого життя, вони протікають у постійних суперечках із Мефістофелем, адже в героїв принципово різні точки зору на людину.

Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання. Це одне з пер ших випробувань спокус, якому підлягає Фауст. Мефістофель сподіваєть ся, що таким чином розбудить хтиву пристрасть Фауста, примусить за бути про високий обов’язок людини. Але любовна історія розгортається зовсім не так, як планував чорт. Фауст і Маргарита щиро і палко покоха ли один одного, але відчувають складність і трагічність ситуації, в якій опинилися. Можливо, тому Фауст, хоча душа його захоплена,— він кохає Маргариту, не може сказати: «Зупинись, миттєвість!» Доля Маргарити трагічна: вона не тільки покинута коханим, вона вбила свою народжену дитину, ховаючись від суду людського, але кара не минула її.

Останнє побачення Фауста і Маргарити — одна із найтрагічних сто рінок світової поезії. Людський осуд, страждання від скоєних гріхів позба вили Маргариту розуму. Коли Фауст з’являється в темниці, де перебуває приречена до страти Маргарита, вона наспівує дитячі пісеньки й лякаєть ся кожного звуку. Вона не впізнає Фауста, не вірить своєму щастю, що може бути врятована від страти. Вона говорить Фаусту про те, що немає гіршої долі, ніж вештатися з хворою совістю, і відмовляється покинути темницю. Фауст поривається залишитися з коханою, але дівчина проганяє його. Ме фістофель, який скрізь супроводжує Фауста, дивлячись на Маргариту, каже, що вона буде на тому світі, як велика грішниця, засуджена. Але голос згори виправляє Мефістофеля: «Врятована». Образ Маргарити з’являється у по емі ще один раз, у фіналі. Душа Фауста після його смерті зустрічається з душею Маргарити, яка супроводжує його на небесах.

Історія кохання Фауста і Маргарити доводить читачеві, що людина сама відповідає за свої вчинки. Совість і сумління, як би зневажливо не

ставився до них Мефістофель, притаманні людині. А порушення мораль них законів призводить до трагедії.

Історія Фауста і Маргарити найяскравіша. Усі інші спокуси, які про понує Мефістофель Фаусту, не справляють на читача такого сильного враження. Фауст захоплюється природою, кохається з найвідомішими жінками в історії людства, але насолода красою не заспокоює Фауста.

Остання надія Фауста — це суспільна боротьба. Уже старий, знесиле ний, герой мріє, що «вільний народ буде жити на вільній землі», але він не бачить, що Мефістофель глузує з нього: навколо Фауста в землі пор паються не будівельники, а злі духи. Картина вільного народу, яка постає в його уяві, видається йому настільки грандіозною, що він міг би зупини ти цю миттєвість. Життя покидає його, він падає, Мефістофель радіє, що зможе заволодіти душею Фауста, але в останню мить ангели забирають душу великого Фауста.

На думку Ґете, життя Фауста виправдане саме тому, що він знайшов шлях до спасіння своєї душі. І хоча цей шлях дуже довгий і важкий, лю дина повинна іти ним попри всі спокуси «мефістофелів».

«ЛЮБОВ! БЛАЖЕНСТВО! СЕРЦЕ! БОГ!»

(Тема кохання в трагедії Ґете «Фауст»)

Жодного великого митця не оминуло його кохання. Та й хіба тільки митця? Людині взагалі властиво любити. А кохання — це вінець любові. Просто кохання простої людини проходить непомітно для оточення, а ко хання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож при родньо, що кохання Йоганна Вольфганга Ґете не пройшло непомітно, а ви лилось у творчості.

А оскільки трагедія «Фауст» створювалася протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля вря тування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху жит тєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фре деріка Бріон — і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір’ю його сина.

Отже, історія з Маргаритою у трагедії «Фауст» — це сповідь юності. Усе своє життя Ґете вважав, що «Вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». На цьому підґрунті розгортаються шукан ня Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумлін ня щодо виходу з вічного замкненого кола:

Я рвуся від жаги до насолоди, і в насолоді я жаги жадаю.

Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і невинності, чут ливості і ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження,

і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, йому властива психологічна витонченість і жертовність.

Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита була в його житті лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може.

Ґете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до страти своєї дитини. Тому вона божеволіє. Але образ її цільний у своїй само відданості і невинності. Навіть небо змилостивилося над нею.

Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом:

Крізь маску цю побачила вона Мого ума приховану могутність.

Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Мар гарита побачила приреченість кохання.

Це кохання земне.

Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі про стору і часу, вихоплює з поміж античних героїв образи Паріса і прекрас ної Гелени. Гелена виявилася для Фауста недосяжною, як сама краса.

Його страждання за Геленою інші — він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріо на — сина Фауста і Гелени — стає феєричним видінням, схожим на сон.

А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощен ня. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись — щаслива.

«Я ТОЇ СИЛИ ЧАСТЬ, ЩО РОБИТЬ ЛИШ ДОБРО, БАЖАЮЧИ ЛИШ ЗЛОГО»

(Образ Мефістофеля у трагедії Ґете «Фауст»)

Протягом усієї своєї історії людство намагалося зрозуміти навко лишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згада ти біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, направлені на винахід «філософського каменя», за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути «еліксир життя», що повертає молодість і здоров’я.

Але саме в епоху Відродження людина пройнялася вірою у свою все могутність, що викликало новий вибух церковної диктатури і вилилось у вогнища інквізиції, направлених на вияв і знищення демонів. Тоді з’я вилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною цілій Європі.

Але Фауст був героєм саме для Ґете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом усього життя

Отже, друге «я» Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчості і безсмертям людської думки. І людство живе фаустівською вірою в людину: «Слід моїх днів земного життя не кане у ві ках».

ПРОВІДНІ МОТИВИ ТВОРЧОСТІ ДЖ. БАЙРОНА

…Ми родимось на те, щоб нам умерти… Нелюбо весну нам вітрами поминать.

Коли б родились знов, знов смерті треба ждать. Подякуймо ж богам за наші дні хороші…

Дж. Байрон

Ці невмирущі рядки належать перу видатного англійського поета Джорджа Ноела Гордона Байрона.

Класицистичні погляди Байрона здаються несподіваними для поета, чиє ім’я увійшло в історію англійської і світової літератури як найбільш впливового виразника романтичного світогляду. У його «Щоденниках

ілистах» висловлено чимало міркувань про поезію і прозу як минулого, так і майбутнього, але думки ці такі ж суперечливі, як і сама постать ве ликого майстра. А щоб хоч трошечки зрозуміти мотиви творчості поета, слід звернутися до його філософії. І в свою чергу самі філософські погля ди Байрона викликали до життя шедеври його творчості.

Амотиви творчості англійського митця змінювались зі зміною його поглядів протягом усього життя.

Витоки літературних поглядів юного Байрона слід шукати в етичних

іестетичних поглядах віку Просвітництва. Але цікавився він і зразками ліричної, епічної та драматичної творчості античних авторів, а в останні роки життя й творчістю італійських поетів раннього і пізнього Відро дження, що не могло не відбитися на мотивах власної творчості, хоча сам Байрон не раз стверджував, що перевагу над поетами віддає історикам.

Літературні погляди молодого поета цілковито виявились у юнацькій збірці «Години дозвілля». Вірші, що увійшли до цієї збірки, були насліду вальними. Мотиви вольнодумства вимальовувалися розпливчасто, а роз думи про швидкоплинність дружби і кохання — меланхолійно. Найбільш типовими для цієї збірки стали спогади про дитинство. А перша сати рична поема «Англійські барди і шотландські спостерігачі» не свідчила про оригінальність поглядів щодо призначення мистецтва і митця.

Але позиція молодого Байрона щодо цієї теми зберігається і в більш пізні періоди його творчості. Усе своє життя він дотримувався класицис тичної теорії мистецтва і розуміння завдань поета. Деякі ранні твори по ета було видано лише після його смерті. Серед них сатира «Прокляття Мінерви», в якій поет водночас звинувачував тих, хто грабував народ Греції, і прославляв античні шедеври священного храму в Афінах. Отже,