2009 сочинений(укр)

пісні; тих, кого підтримала у важку годину твоя сповнена гідності і високої народної моралі душа, тих, кого захопила твоя незглибима любов, тих, хто плакав над твоєю героїчною долею, стаючи чистішими і кращими?

ПРОБЛЕМА ІСТОРИЧНОЇ ТА ХУДОЖНЬОЇ ПРАВДИ В РОМАНІ Л. КОСТЕНКО «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Про легендарну Марусю Чурай написано немало творів. До осмислен ня феномену її життя і творчості зверталися Г. Квітка Основ’яненко, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші. Ім’я Марусі Чурай відобразилося також у безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко.

Сюжет роману можна розглядати у двох аспектах: зображення кон тексту епохи, тобто широкого суспільно політичного тла України XVII століття, і життя Марусі Чурай, історія її нещасливого кохання. Викорис товуючи відомий сюжет, поетеса по новому його осмислює. Це стосуєть ся трактування постаті головної героїні, зображення соціально психоло гічної атмосфери епохи.

Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дівчина з її природним бажанням кохати і бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі і жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про ге роїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й та лант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті.

У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не просто відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно пе реживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Вона подумки задає й задає собі питання: «Чому Гриць так вчинив?» Але прозріння для неї ще болючіше: «Нерівня душ — це гірше, ніж майна». Ліна Костенко реалістично змальо вує те побутове родинне середовище, яке зробило з Гриця людину з по двійною душею. У гонитві за копійчиною та майном його мати забувала про виховання нормальних людських якостей: порядності, шляхетності, доброти. От і вийшов Гриць таким, як його окреслив Яким Шибилист: «Від того кидавсь берега до того, любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані».

Друге прозріння приходить до Марусі по дорозі у Київ, куди вона пішла на прощу. Цей шлях дає Марусі усвідомлення своєї причетності до долі

народу. Мандри з дяком показали дівчині горе розтерзаної України і в мину лому, і в сучасності. Маруся починає розуміти: «Комусь на світі гірше, як тобі». Душа дівчини оживає, ніби вдруге народжується, під впливом розпо відей дяка про історичне минуле краю, про ті численні біди, яких зазнав багатостраждальний український народ. Чутливим серцем Маруся розуміє, як тяжко страждають люди від воєн, від зради і жорстокості таких, як Яре ма Вишневецький. І її власний біль відступає, вона по іншому дивиться на світ, осмислює своє призначення як піснетворниці:

Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!

Твір Ліни Костенко змальовує широку панораму історичного буття народу, кожну подію поетеса розглядає з позиції патріота України, свідо мого громадянина. Творові притаманні глибина філософських узагаль нень, прозорість натяків та історичних аналогій.

ГРИГІР ТЮТЮННИК

Доповідь про письменника

Григір Тютюнник (за паспортом — Григорій Михайлович, але за літе ратурне ім’я взяв собі «Григір», щоб хоч якось розрізнитися зі своїм стар шим братом по батькові, відомим письменником, автором роману «Вир», Григорієм Тютюнником, який за паспортом — Єгор) народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівці на Полтавщині. 1937 року, коли Григору було шість років, його батька заарештували органи НКВС, із заслання він не повернувся. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Філімон. Під час війни Григір, рятуючись від голоду, повернувся пішки до матері на Полтавщину.

Навчався майбутній письменник у Зіньківському ремісничому учи лищі. Після закінчення працював на Харківському заводі ім. Малише ва слюсарем, але захворів, повернувся в Шилівку і став колгоспником. За «втечу» із заводу (бо ж мусив відпрацювати три роки) за тодішніми законами відсидів 4 місяці в колонії. Григір вертається до родичів на Донбас. Звідти пішов в армію, служив у морфлоті на Далекому Сході. Там же почав писати. Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.

1961 року журнал «Крестьянка» надрукував перше оповідання Гри гора Тютюнника «В сумерки», написане російською мовою. Тоді ж він переклав його українською і відтоді писав лише рідною мовою.

1962 року він закінчив навчання і разом із дружиною виїхав на Дон бас, де працював учителем у вечірній школі. З 1963 року Г. Тютюнник переїздить до Києва, працює в редакції газети «Літературна Україна», згодом у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, у видавни цтвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».

1966 року вийшла перша книжка його оповідань «Зав’язь». 1968 року «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідан ня. Григорові Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Де ревій». У 1970 ті роки вийшли друком його збірки новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), збірки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).

За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Григорові Тютюнни ку присуджено літературну премію ім. Лесі Українки 1980 року в галузі дитячої літератури, яку вже немолодий письменник сприйняв як образу. Чиновницький диктат над літературою, неможливість реалізувати себе, особисті проблеми — все це й стало причиною його самогубства 7 берез ня 1980 року. Творчість Григора Тютюнника була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка в березні 1989 року.

ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ

(За оповіданням Григора Тютюнника «Зав’язь»)

Про кохання написано за багато віків стільки, що, здається, нічого нового вже й не скажеш. Але людина тільки тоді по справжньому розуміє це почуття, коли воно стає її власним. Отже, одна любов, помножена на тисячі тисяч людських характерів і доль, дає невичерпний матеріал пись менникові і завжди цікава читачеві.

Григір Тютюнник теж писав про любов, але якось особливо, непов торно і щиро, невіддільно від правди життя. Під його пером зав’язь пер ших юнацьких почуттів розпускається і переростає у справжнє кохання.

Уже від самої назви оповідання «Зав’язь» віє чимось свіжим, весня ним, багатообіцяючим. Приваблює й манера оповіді від першої особи.

Микола закоханий. Він готується до побачення, ще не знаючи, чи відповість дівчина на його почуття. Одягає нову сорочку, намагається якось пригладити неслухняний вихор на голові, пахтить одеколоном но совика. І відбивається від нападів діда Лавріна, який, чи підсміюючись над онуком, чи застерігаючи, чи ревнуючи (адже, очевидно, хлопець — то вся його сім’я), говорить, що в онукової обраниці характер непростий: «…бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!» Юнакові й приємно говорити на цю тему, він навіть пишається, що в дівчини «міцний характер», незручно (вперше ж!) та досадно — затримують.

Миколка йде на край вулиці, бачить «маленьку білу постать», розуміє, що то його жде Соня. Радість, гордість, хвилювання та боязкість одночасно охоплюють його: «Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось ось підлечу. А от голосу — не стає…» Він «белькоче», за власним висло вом, «шепеляво й противно», задає недоладне питання. Дівчина розуміє його стан, підбадьорливо бере під руку і пропонує подивитися сніг у проваллі.

Микола й Соня лізуть «з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима». Дух романтики, пригод оволодіває ними. Очі у Соні

«якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються». А юнака мучить думка: чи ж може він поцілувати дівчину? Від цієї «одчайдушної» (як йому здавалося) думки у нього починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хи литься, хилиться…» Потім сам лякається: «А що,— думаю,— як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують…» — і шия пере стає гнутись, дубіє. Соню, очевидно, дратує нерішучість хлопця (…вже й не сміється і очі примружила так сердито…), і вона йде на немудру дівочу хитрість: «— Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдер жиш?» Звичайно ж, юнак готовий гори звернути для коханої, не те що втри мати. Але… нікуди від життєвої правди не подінешся: він раптом підсков зується і з переляком та огидою до себе (отак осоромитися!) відчуває, що зараз вони обоє впадуть у грязюку. Соня сердито пручається, «ошпарює» свого неспритного обранця «злим поглядом», «норовисто одвертається і мов чить». Микола одразу згадує насмішки й застереження діда Лавріна, що сни тимуться йому, мовляв, «кислички». Це надає сміливості, й він вирішує по казати характер: сам починає видиратися наверх. Соня переможена, злякана (мабуть, повелася дуже суворо!). Вона жалібно шепоче: «Миколко, а я?» Ось, нарешті, воно, визнання: «І від того шепоту у мене паморочиться голова, а сер це починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі

із розгону цілую в рипучу холодну хустку.

—Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький…— видихає Соня і сміється якось покірно і лагідно.

…Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола».

Яз усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу: — Та н наче ні…» Як гарно їм обом стає у світі! Як красиво! Вони помічають на деревах

«дрібні мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь». Соня одразу за мріялася: «От якби мені отаке намисто, …зроду б не знімала…»

«— Купимо,— обіцяю впевнено.— Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.

—А я тобі сорочки вишиватиму гарні прегарні, кращі, ніж у лавці!..

—В сто раз кращі… милий… в тисячу!»

Усе! Микола чує для себе найголовніше, найочікуваніше. І це наповнює його таким щастям, що далі він уже нічого не бачить і не чує. Закохані не можуть насолодитися обіймами, навіть не звертають, попри свою сором’язливість, уваги на те, що шофери з проїжджаючих мимо машин горлають «щось веселе, заохочуюче і безсоромне». Розхо дяться молоді далеко за північ, «несучи на губах солодку пекучу спрагу». Милим і рідним здається хлопцеві навіть Сонине клацання засовом две рей, коли вона тихенько пробирається додому.

Аж ось знову дід — рятує садок від заморозків. Каже парубкові, щоб допомагав. Той прожогом кидається в сад, нагрібає листя й гілочок,

запалює вогнище так, щоб тягло дим і на Сонин садок. Дід Лаврін гукає, щоб Микола розкладав вогонь ближче до дерев, а той: «— Нічого,— одка зую так, як вони мене вчили,— буде в людей — буде і в нас…»

По вінця наповнений пристрасним, новим почуттям, хлопець думає: за чим би його забігти до сусідів, бо до вечора, мабуть, не дотерпить, не доживе.

От і вся нехитра історія. Ніяких подій, незвичайних вчинків чи ге роїчних характерів. Але оповідання захоплює ніжністю і трепетністю тро хи смішних і наївних почуттів юних сердець. Проклюнулася зав’язь на деревах — прийшло кохання. І його треба берегти, боротися за нього, як і за зав’язь. Хочеться вірити, що герої пронесуть свої перші почуття через усе життя і будуть один для одного найкращими, найдорожчими.

Так Григір Тютюнник відкрив ще одну сторінку великої книги Лю бові й дав можливість нам, читачам, припасти до чистого джерела мистец тва художнього слова.

ДУХОВНИЙ СВІТ ПРОСТОЇ ЛЮДИНИ В НОВЕЛІ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА «ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ»

Григір Тютюнник — талановитий український новеліст. Із його ім’ям пов’язана ціла епоха в літературі. Письменник звертався здебільшого до дитячої та юнацької тематики, але проблеми порушував цілком «дорослі». Та це й не дивно, адже сам він із покоління воєнних та повоєнних дітей, ще й син «ворога народу», з тих сільських хлопців, які поповнювали «проле таріат» і на своїх худеньких плечах винесли тягар відбудови після страш ного фашистського лихоліття.

Про Григора Михайловича і його твори написано вже багато до сліджень, та, мабуть, ще нікому не вдалося розгадати Тютюнників фено мен: як на кількох сторінках умістити думки та образи цілого роману, як у краплині відобразити світ.

Подумаймо над цією загадкою й ми. Герої новели «Три зозулі з по клоном» — прості сільські люди. Щоправда, сам оповідач — уже студент, хоч душа його й коріння тут, у рідному селі.

А трагедія розгортається на рівні шекспірівської. Невідомо, чому дівчи на Марфа вийшла заміж за недалекого, негарного парубка Карпа — з відчаю, жалощів чи з покірності долі. Полюбила ж сусідського одруженого чоловіка Михайла, що був як «сокіл», чорноокий, ставний та гарний. Але не посміла розбивати сім’ю, мучилася мовчки. Тільки ходила разом із чоловіком на по сиденьки до Михайла та Софії, співала з ними. Як гляне на рудого товсто пикого Карпа Яркового, що «над галушками катується», потім на Михай ла — зітхне та сльозами в душі заллється — уголос соромно.

Коли ж трапилося нещастя: сусіда забрали як «ворога народу», Марфа увесь час думала про нього, чекала листа — не до неї, до його родини,— щоб довідатися хоч, що живий, потримати дорогий папірець у руках, поцілувати його. І коли така нагода траплялася, Марфа раділа і плакала, жила цим. Настільки великим і сильним було її почуття,

з рідних гнізд, але що їх чекало далі — не знав ніхто. А чи мали право ці люди навідмах рубати своє родове коріння, зрікатися традицій, мови свого наро ду? Бо саме цього вимагало жорстоке «проросійське» місто. Саме на це пи тання намагається знайти відповідь у своєму оповіданні Григір Тютюнник.

Донька хутірського крамаря Степана Безверхого вирішила виходити заміж за хлопця з Донбасу. В селі молодих неодружених парубків немає, тож батьки «мусять оддавати» Катрю за городянина. Мусять... І цим все сказано. Мусять об’єднати долі зрусифікованого безбатченка і вихованої в кращих традиціях української педагогіки молодшої донечки... Мусять штовхнути Катрю у страшний вир буремного, жорстокого, а головне — не відомого, незнаного міського життя, адже доньці пішов уже тридцятий рік.

Автор оповідання через змалювання характерів, вчинків своїх пер сонажів порушив низку, серйозних, актуальних і нині, у ХХІ столітті, проблем. Найболючіша — зубожілий стан українського села. Адже з по дібними Катрями, що випурхують, мов голубки, з рідних хат, від’їжджа ють до міста, ламаються одвічні українські звичаї, у безодні часу губ ляться традиції рідного народу, врешті, калічаться душі поколінь прийдешніх. Бо чому ж може навчити матір й батько своє дитя, якщо вони самі покинули напризволяще своїх літніх батьків на забутих Бо гом хуторах?

Григір Тютюнник намагається довести своєму читачу, що духовні цінності рідного народу — найсвятіше, що є у людини. І на доказ цього автор до найменшої деталі змальовує Катрине весілля. Сполохана на речена забуває про свій страх перед майбутнім, коли чує рідну пісню. Ці чарівні звуки знімають у нареченого маску зверхності й пихатості і виявляється, що «... сміх у нього тихий, м’який...» Під час виконання української пісні «здавалося, не десятки людей співало..., а одна много гласна душа». В цих рядках — мрія письменника об’єднати український народ, адже сила — в громаді.

Катря інстинктивно відчуває, що захистити її від суворих реалій міського життя може лише любов рідних людей. Символом цієї любові, цього оберегу Катриної душі в оповіданні є старенька бабусина хустка, в яку дівчина вмотується, немов у кокон, бажаючи захиститися, відгоро дитися від чужого ока. А може, Катря витягла зі скрині хустку, аби зігріти своє дитя, що носила під серцем, душевним теплом її предків? На ці пи тання Григір Тютюнник відповіді не дав. І читачу лише залишається спо діватися, що останній Катрин сумний погляд на рідну домівку — запору ка того, що ця жінка все ж таки залишається українкою...

Отже, автор спостерігає з сумом і страхом за приходом нового життя з радянськими порядками, що руйнують всі споконвічні традиції українського села. Але у кожної людини є найголовніше — вибір, від якого залежатиме майбутнє рідної країни.

ВАСИЛЬ СТУС Доповідь про поета

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінничині в селянській родині. Навчався спо чатку в місцевій школі, потім — у Донбасі, куди переїхала його сім’я. Після закінчення історико філологічного факультету Донецького (тоді ще — Сталінського) педагогічного інституту 1959 року В. Стус два місяці відпрацював учителем на Кіровоградщині, звідки був призваний до армії. Першою публікацією в центральній пресі стала добірка віршів у «Лі тературній газеті» (тепер — «Літературна Україна») 22 грудня 1959 року.

Повернувшись з армії, поет у 1961–1963 роках учителював у Горлівці на Донбасі,працювавлітературнимредакторомгазети«СоціалістичнийДонбас». 1963 року В. Стус вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шев ченка, полинувши у вир літературного життя Києва. Його поезії з’являються в журналах «Вітчизна» і «Дніпро». Але 1965 року В. Стуса виключають з аспірантури Інституту літератури, коли він після прем’єри фільму С. Пара джанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» звернувся до глядачів і запропонував висловити протест проти арештів української інте лігенції. У наказі значилося, що поет звільнений «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу».

З того часу В. Стусові довелося працювати на тимчасових роботах, бо на постійну його не брали. Припинили друкувати і його твори. Руко пис першої збірки «Круговерть» дістав 1968 року негативну рецензію у видавництві «Молодь». Йому вдалося надрукувати під псевдонімом Василь Петрик лише кілька перекладів з Ґете й Ґарсіа Лорки. Попри все В. Стус продовжував вести активну правозахисну діяльність, виступаю чи з протестами проти свавілля влади та репресій КДБ.

У ніч з 12 на 13 січня 1972 року В. Стуса разом з іншими представни ками української інтелігенції було заарештовано і засуджено на 5 років та борів (Мордовія) та 3 роки поселення (Колима, рудник ім. Матросова). Ім’я В. Стуса та його творчість стали в цей час широко відомими за кордо ном, де вийшли збірки його поезій: «Зимові дерева» (1970) та «Свіча

всвічаді» (1977). Звільнили поета 1979 року. Повернувшись до Києва, він продовжив боротьбу, вступивши до складу Української Гельсінської спілки.

Ужовтні 1980 року на нього чекав новий арешт та вирок: 10 років таборів і 5 — поселення. З листом на захист поета до учасників Мадридсь кої наради для перевірки виконання Гельсінських угод звернувся відо мий правозахисник академік А. Сахаров. Строк В. Стус відбував у спец таборі в Пермській області. Жахливі умови, створені табірною адміністрацією (поет не зміг передати на волю жодного віршованого ряд ка), викликали протести в’язнів. Після однієї з таких акцій поета кинули

вкарцер. В. Стус оголосив сухе голодування, і в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в нього зупинилось серце. Поета поховали в безіменній могилі на табірному кладовищі. Пізніше тіло В. Стуса, разом із тілами

Ю. Литвина та О. Тихого, було перевезено до Києва і 19 листопада 1989 року перепоховано на Байковому цвинтарі.

Вже після смерті поета вийшла за кордоном збірка поезій «Палімпсес ти» (1986). 1999 року завершено видання творів В. Стуса в 6 ти томах, до якого ввійшли поезія, проза, переклади, драматургічні твори, літературно критичні статті та епістолярна спадщина митця.

ШЛЯХ НА ҐОЛГОФУ

(Про долю Василя Стуса)

Скільки людей розумних, хороших загублено! Так уже воно повелося у нас: за життя — хула, після смерті — хвала і навіть поховання останків на Байковому кладовищі…

Високий на зріст, худорлявий, струнка тверда постава, рішучі колючі очі з під густих нахмурених брів, різкий цілеспрямований профіль, гострий, допитливий розум, безмежна закоханість у рідне слово, бентежна тривога за його майбутню долю — таким запам’ятався Василь Стус і друзям, і ворогам.

Зараз, коли постать Стуса як борця і як поета знана в цілому світі, знай шлося багато відомих і маловідомих людей, які називають себе його вірни ми друзями. Але чому їх було так мало поряд, коли поета мучили, судили, відправляли в табори, коли він не мав змоги писати, друкувати свої твори, коли остерігався сказати зайве слово, яке могло зашкодити не йому, а ко мусь іншому?.. З ним часто говорили «по щирості», радили «трохи поберег ти себе». До «теорії самозбереження» тоді вдавалися чимало людей з твор чої інтелігенції, зокрема й молодь, коли треба було примирити власну совість із необхідністю якось вижити. Поет С. Крижанівський «заспокоював»:

Найсвятіші в небо поривання Падають до грішної землі.

Багатьом думалось: я трішки потерплю, помовчу до пори, а вже потім, як стану на ноги, ось тоді себе й покажу! Але цей підступний прийом са мообману привів зрештою до всезагального манкуртизму і капітуляції перед могутністю «старшого брата».

Для Василя Стуса вищою моральною нормою було не самозбереження, а за його висловом, «прямостояння». Він до кінця був чесним із собою і зовсім не здатним до будь яких компромісів. Саме це й визначило поетову долю. Він просто не міг вижити в підлому світі брехні, безчестя й лицемірства. Василь Стус не прийняв і не зрозумів суспільства, а суспільство — його. Почалися роки поневірянь, переслідувань і принижень, пошуків роботи, аби мати шматок хліба для себе і сім’ї. Про публікації не могло бути й мови. Він наймався на будь яку роботу (кочегаром, сторожем), але його звільняли під тим приводом, що не мають права тримати на «чорній» роботі дипломова ного філолога. Трохи згодом по країні бродили вже сотні інтелігентів, позбавлених засобів до існування і будь яких людських прав. Влада заміни ла фізичне знищення інакомислячих моральним і громадянським знищен ням. Василь був одним із перших, кому довелося пити з цієї гіркої чаші.

Шлях на Голгофу пішов круто вгору: арешти, тюрми, табори… Уся сис тема тодішнього суспільства намагалася зламати поета. Багато хто так і не зміг збагнути внутрішню міць цієї людини, його здатність протистояти си лам зла, не поступитись істиною ні на гран. Але розгадати феномен Стуса необхідно, щоб знайти відповідь на головне питання нашого національного буття. Мусимо зрозуміти Василя Стуса, щоб наблизитись до нього, адже попереду — безліч випробувань, які треба пройти на шляху до свободи.

«НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ…»

(В. Стус)

Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспіль ства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без рятівних гальм житейської мудрості і тверезого глузду. Над такими, як він, висів дамоклів меч державної машини, яка бачила в поетові «п’яту колону», що зсередини розхитувала державний устрій, розрахований і розпланований, здавалось, на віки. Такі люди довго не затримувалися у «великій зоні», навкруг них була якась аура приреченості…

Ще до загибелі Василя Стуса українська культура, література зазнала величезних втрат. Десятки, сотні письменників, поетів безслідно зникли в таборах смерті, інші змушені були або мовчати, або оспівувати режим, який ненавиділи, керманичів, яких зневажали. Але вони вижили, зберег ли свій талант, сили, щоб зараз, у наш час змін і відродження, піднести українську літературу на нову висоту.

Ми, українці, не звикли цінувати своїх геніїв за життя. Якась жорсто ка закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані й каятті. І роздумуючи над долею Стуса, я приходжу до висновку, що треба було йому не загинути героїчно, а вижити і творити культуру, літературу. Мертві герої лишають самі імена, а будувати фундамент національного відродження треба живим.

Мені здається, що навіть у тодішньому тоталітарному суспільстві умови для творчості були не настільки нестерпні й безнадійні, як думав Стус. От хоча б взяти й Тичину. Він був здатен і терпіти, і залишатися собою. Ця властивість — одна з незчисленних його здібностей. Правда, зараз деякі митці згадують, що вірш Павла Григоровича «Партія веде» був написаний у 33 му році, коли люди пухли і мерли з голоду, а поети або мовчали, зломлені червоним терором, або видавали на гора «Не зла тоглавий нам потрібен» (і це про Київ!). Але ж ми знаємо й іншого Тичи ну саме тому, що у свій час він перемовчав. Талант — категорія суспільна. Він мусить бути збережений для спільноти. Василь Стус недооцінював себе, не до кінця розумів свою роль і в суспільстві, і в літературі, і тому цю