15. Історія використання методу проектів у навчальному процесі вітчизняної школи.

У 20‑х роках проектний метод був широко застосований у практиці радянської школи. За розробленою системою вчитель повинен був під час навчання вказувати на перспективи, встановлювати зв’язок із життям, але недоліком проектної системи було те, що вона переставила акценти з пізнання наук на суспільно корисну роботу школярів, тобто радянськими педагогами робилася принципова опора на суспільно корисну, трудову, ідеологічну спрямованість усіх проектів і менше уваги приділялося навчальним проектам, що призвело, зокрема, до ослаблення змістового наповнення діяльності учнів, яке в результаті і викликало на початку тридцятих років різке засудження системи як буржуазного перекручення. Ще на початку жовтневої революції велику прихильність до методу проектів виявила Н. К. Крупська, яка побачила в цій системі позитивне: діти вчаться планувати свою роботу і працювати, зважуючи всі засоби, необхідні для виконання завдання. Разом із тим, Н. К. Крупська помітила в американських проектах перевагу особистого матеріального інтересу. Радянські педагоги, на її думку, не змогли знайти в цьому методі дидактично цінне, методом проектів стали називати будь-яку спробу пов’язати теорію з практикою. Після постанови ЦК деякі педагоги, критикуючи помилки школи 20‑х років, вдавалися до іншої крайності: стали вихваляти дореволюційну школу. У теорії і практиці радянської школи метод проектів був трохи трансформований. Ця система була визначена як виконання учнями відповідної навчально-виробничої задачі, яка була взята із соціалістичного будівництва: суспільно-політичної, господарсько-виробничої чи культурно-побутової сфери. Із радянських педагогів особливо захоплювався ідеями нової американської педагогіки С. Т. Шацький. Ідея «американізму», перероблена ним, у тих умовах була основним напрямком робочої групи. Досвід застосування методу проектів у практиці роботи в другій половині 20‑х років на території Росії узагальнювався в періодичному виданні «На шляху до методу проектів». Розвиток методу проектів у вітчизняних школах пов’язаний з іменами вітчизняних педагогів (В. В. Ігнат’єв, М. В. Крупеніна, В. М. Шульгін та ін.) Прихильники методу проектів оголосили його єдиним засобом перетворення школи навчання в школу життя. Універсалізація методу проектів призвела до складання і видання комплексно-проектних програм для шкіл.

У 20‑х роках ХХ ст. метод проектів застосовувався і в школах селянської молоді. Метою його було створення умов, які об’єднували навчання з життям. Основними принципами у виборі проектів були: • політична й економічна обґрунтованість проекту; зв’язок із суспільними кампаніями, які проводяться в селі; спрямованість проекту на покращення економічного стану села на основі колективізації; • наявність у проекті достатнього навчального матеріалу і можливість отримання навичок; • педагогічна обґрунтованість. У план роботи школи входили інші завдання: • аналіз процесу роботи за проектом, виявлення методики; • обладнання і знаряддя, посібники: що повинна мати школа, яка працює за проектним методом; • самоуправління в проектній роботі; • облік роботи за методом проектів; • метод роботи в школі колективного сектору господарювання. У розробці і пропаганді методу проектів чільне місце посідав Інститут методів шкільної роботи, який очолював В. Н. Шульгін. Був узятий курс на включення школярів у соціалістичне будівництво. Разом із тим, у спробах установити зв’язок навчання з життям і виробництвом намітилася тенденція до перебільшення життєвого досвіду учнів. Школярам ставилися в обов’язок не властиві їм функції (боротьба з прогулами робітників на підприємствах, боротьба з пияцтвом дорослих тощо), з’явилася зневага до систематичного викладу вчителем основ навчального предмета. Відомий український педагог Григорій Ващенко, досліджуючи метод проектів, зазначав, що він є одним з активних методів навчання, однак у радянському експерименті були допущені суттєві недоліки, яких не можна повторювати сучасній школі. Нині завдяки поширенню світового педагогічного досвіду метод проектів відроджується та розвивається і в українській педагогіці, доповнюються його теоретичні й концептуальні положення.