1. Проблема співвідношення мови і мислення:

а) психофізіологічні основи зв’язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення.

б) роль мови у процесі пізнання.

2. З історії вивчення проблеми мови і мовлення.

3. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення.

Поняття «свідомість» та «мислення».

• Свідомість — це весь процес відображення дійсності нервово-мозковою системою людини; це усвідомлене буття, суб'єктивний образ світу.

• Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у формах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философский энциклопедический словарь 1983: 391].

Існують дві протилежні тенденції щодо питання взаємовідношення мови й мислення :

1) відривання мови від мислення і мислення від мови;

2) ототожнення мови і мислення.

Французький математик Жак Адамар:

«Я стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй свідомості тільки після того, як я закінчу або закину дослідження».

Альберт Ейнштейн: «Слова або мова, як вони пишуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які служать елементами мислення, — це деякі знаки або більш чи менш ясні образи, що можуть бути за бажанням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи в цьому випадку носять зоровий і мускульний характер. Звичайні й загальноприйняті слова дуже важко підбираються лише на наступній стадії, коли згадана асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути відтвореною за бажанням».

Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер.

На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі».

До тієї групи належать і вчені, які розглядають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенвеніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища.

сучасній лінгвістиці з огляду на вирішення питання про співвідношення мови і мислення:

• менталістичний, у якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і

• механістичний (біхевіористський), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінгвальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мислення фікцією

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:

1) мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності;

2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення — ідеальне;

3) мова — явище національне, мислення — інтернаціональне;

4) будова і закони розвитку думки і мови неоднакові. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполуки, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиводи. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й судження.

Мовленнєві розлади - афазії. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі види афазії:

1) моторна, що полягає в утраті здатності виражати думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока;

2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розуміти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке;

3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні граматичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лобних часток лівої півкулі;

4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайомих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-потиличної ділянки лівої півкулі.

Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох типів:

1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і

2) зредуковане, максимально скорочене фрагментарне мовлення (мовлення майже без слів).

• Дослідження різних форм афазії (в чистому вигляді вони трапляються рідко) засвідчують, що мисленнєва і мовленнєва діяльності людини перебувають у складних і водночас нежорстких зв'язках. Науку, що вивчає взаємозалежність стану мовлення і стану різних ділянок мозкової кори, називають нейролінгвістикою.

Роль мови у процесі пізнання

• 1) мова закріплює результати пізнавальної діяльності;

• 2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюючи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення.

Мова і мовлення

• Більшість лінгвістів протиставляють два поняття («мова» — «мовлення»), а Габеленц розрізняє три поняття (Rede «мовлення», Einzelsprache «конкретна мова» і Sprachvermügen «мовна здатність»).

• Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції:

а) усі вони на перше місце висувають мовлення, трактуючи його як діяльність, акт, реалізацію;

б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта.

Основні положення Ф. де Соссюра, викладені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:

1) треба розрізняти три поняття: лінгвальну діяльність (langage), мову (langue) і мовлення (parole);

• 2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що пов'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мисленнєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за допомогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);

• 3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення містить індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;

• 4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тобто звуки і значення, належать до мовлення;

• 5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і передбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефективним, а мовлення своєю чергою необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди передує мові.

• Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальнити так:

• МОВА МОВЛЕННЯ

• — психічне явище,

• що міститься — психофізіологічне

• явище, що перебуває

• в мозку людини у фізичному

• середовищі

• — соціальне — індивідуальне

• — системне — несистемне

• — пасивне — активне

• — потенційне — реальне

• — стійке — нестійке

• — довговічне — однократне

• — синхронічне — діахронічне

• — суттєве — побічне

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактуючи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення».

Більшість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус,

• Н. Чомський — компетенція (competence) і виконання (performance). E. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс, мовлення (langue, discource, parole).

Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба:

• 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння;

• 2) мовний матеріал, тобто сукупність усього сказаного і написаного;

• 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки «мовна система і мовний матеріал — це лише різні аспекти єдиної даної в досвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25].

Дещо відмінну схему запропонував Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні:

• рівень індивідуального мовлення, рівень норми і структурний рівень.

• Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів.

Рівень норми є більш абстрактним.

• Норма охоплює лише ті явища індивідуального мовлення, які є повторенням прийнятих у певному людському колективі зразків.

• Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним).

Структурний рівень є найбільш абстрактним.

Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розрізнення [γ] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([гΛрá] і [γΛрá]), а не до структурного рівня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати органами чуття

Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мовлення були запропоновані ще такі ознаки: