Лекція 4. Визначення мови у мовознавстві. Мова як знакова система. Мова і мислення. Мова і свідомість. Мова і мовлення.

1. Поняття про знак і знакову систему мови.

2. Типологія знаків. Структура знака. Специфіка мовного знака.

3. Своєрідність мови як знакової системи.

4. Знаковість і одиниці мови. Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика).

5. Проблема співвідношення мови і мислення:

а) психофізіологічні основи зв’язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення. б) роль мови у процесі пізнання.

6. З історії вивчення проблеми мови і мовлення. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення.

Семіотика (від грец. «знак») — наука, що вивчає структуру та функціювання різних знакових систем.

Зародження семіотики пов'язують із працями Чарльза Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964).

Ф. де Соссюра вважають основоположником лінгвосеміоmuкu.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає у процесі пізнання і спілкування як замінник (представник) іншого предмета, його використовують для одержання, зберігання, перетворення і передавання інформації.

Основними ознаками знака є:

• 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість;

• 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, називається денотатом, або референтом);

• 3) непов'язаність із позначуваним природним (причиновим) зв'язком;

• 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою);

• 5) системність.

Типологія знаків

• Знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами (дим як знак вогню (без вогню диму не буває)).

• Знаки-копії — відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо.

• Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій (звук сирени як знак повітряної тривоги).

• Знаки-символи — знаки, які використовують для передавання (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, не мають природного зв'язку з позначуваними об'єктами (голуб як символ миру).

З погляду фізичної природи або за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на:

• 1) акустичні (слухові, вокально-інструментальні);

• 2) оптичні (зорові);

• 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих);

• 4) нюхові (запах етилмеркаптану як застережливий знак для шахтарів);

• 5) смакові .

Слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення поділяють на підвиди (субкоди):

• 1) зоровий скороминучий (мімічна мова глухонімих);

• 2) зоровий тривалий (письмо);

• 3) вокально-слуховий (усне мовлення);

• 4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що поширена серед деяких африканських племен).

Структура знака Існує дві протилежні думки щодо структури знака.

• Унілатеральна теорія (від лат. unus «один» і latus «сторона»): знак має тільки план вираження (Р. Карнап, Л. Блумфільд, О. Ф. Лосєв, О. С. Мельничук). Знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить.

• Білатеральна теорія (від лат. bis «двічі» і latus «сторона»): знак розглядають як двосторонню одиницю, яка має план вираження і план змісту, тобто значення. Поняття знака без значення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й акустичного образу (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С. Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Кодухов та ін.).

Відповідно до знакової ситуації, за Ч. Моррісом, розрізняють три аспекти знаків: семантику, синтактику і прагматику.

Німецький філософ Г. Клаус з першого аспекту в окремий виділив сигматику, і, таким чином, за його теорією, в плані змісту знаків маємо чотири аспекти:

• сигматику (відношення знака до відображуваного об'єкта),

• семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака),

• синтактику (текст) і

• прагматику (відношення, що виявляються у вживанні; оцінка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки).

Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як:

довільність (умовність), тобто відсутність між позначником і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними),

лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю),

змінність.

Різні звуки викликають неоднакові асоціації:

«погані» звуки [х], [ш], [ж], [ц], [ф],

грубі — [д], [б], [г], [ж],

гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47].

ГОЛОСНІ

«А» - чорний, білий - «Е», червоний- «І», зелений -

«У», синій - «О». Колись я ваші таємниці

Розкрию, голосні: «А» - чорні шнуровиці

Мухви, що над гниллям здійняла гул страшенний;

 

«Е» - білина парів, наметів, дрож яглиці,

Шпилі льодовиків, безбарвні суверени;

«І» - пурпур, гарних губ нестримний сміх шалений,

Що повен каяття чи гніву, слід кровиці;

 

«У» - жмури, хлюпання божественне затоки,

Супокій череди на луках, зморщок спокій,

Поритих на чолі в усидливих людей;

 

«О» - голосна Сурма, що дивний свист колише,

Світів і Янголів ширяння серед тиші.

- Омега, блиск Його фіалкових очей!

 

Переклав Всеволод Ткаченко

А - чорне, біле Е, червоне І, зелене

У, синє О; скажу про їх таємну суть:

А - це корсет, його лискучі мухи пнуть,

Кружляючи щодня над смородом мерзенним,

 

Це тінь затоки; Е - то пароплава путь,

То білі королі, льодовиків знамена;

І - то пурпурна кров і посміх незбагненний,

П'янливе каяття і невситима лють;

 

У - цикли, то морів предивні коливання,

То спокій пасовищ у тихому смерканні,

То зморшка - борозна високого чола;

 

О - вища є сурма, різкі незнані звуки,

То тиша проміж гір, завмерлих од розпуки,

То промінь із небес, бузкова то стріла!

 

Переклав Григорій Латник

Twas brillig, and the slithy toves 

Did gyre and gimble in the wabe;  All mimsy were the borogoves,  And the mome raths outgrabe. 

"Beware the jabberwock, my son.  The jaws that bite, the claws that catch!  Beware the jubjub bird, and shun 

The frumious Bandersnatch!" 

He took his vorpal sword in hand:  Long time the manxome foe he sought --  So rested he by the Tumtum tree,  And stood awhile in thought.  And as in uffish thought he stood,  The jabberwock, with eyes of flame,  Came whiffling through the tulgey wood,  And burbled as it came! 

One, two! One, two! And through and through  The vorpal blade went snicker-snack!  He left it dead, and with its head  He went galumphing back.  "And has thou slain the jabberwock?  Come to my arms, my beamish boy!  O frabjous day! Callooh! Callay!"  He chortled in his joy.  'Twas brillig, and the slithy toves  Did gyre and gimble in the wabe;  All mimsy were the borogoves,  And the mome raths outgrabe.

• http://www.youtube.com/watch?v=aJN-NfKtBoo&feature=related

Льюис Кэрролл «Сквозь зеркало и что там увидела Алиса» есть стихотворение из «Зеркальной Книги» (перевод Д. Орловской):

БАРМАГЛОТ

Варкалось. Хливкие шорьки Пырялись по наве, И хрюкотали зелюки, Как мюмзики в мове.

О бойся Бармаглота, сын! Он так свирлеп и дик, А в глуше рымит исполин — Злопастный Брандашмыг!

Но взял он меч, и взял он щит, Высоких полон дум. В глущобу путь его лежит Под дерево Тумтум.

Он встал под дерево и ждет, И вдруг граахнул гром — Летит ужасный Бармаглот И пылкает огнем!

Раз-два, раз-два! Горит трава! Взы-взы — стрижает меч, Ува! Ува! И голова Барабардает с плеч!

О светозарный мальчик мой! Ты победил в бою! О храброславленный герой, Хвалу тебе пою!

Cистема ВААЛ-мини

http://www.vaal.ru/prog/free.php

Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

• а) план вираження (експонент, позначник) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

• б) один експонент (позначник) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

• в) позначник і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту (бъчела —> бджола) і навпаки (міщанин «житель міста» → «назва соціального стану людей» → людина з обмеженими інтересами і вузьким кругозором; обиватель»).

Непаралельність плану вираження і плану змісту називають асиметричним дуалізмом мовного знака (термін С. Карцевського): позначник прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами.

Своєрідність мови як знакової системи полягає в тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом, постійно розвивається, удосконалюється, тобто має динамічний характер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю) і статичними.

2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можливості й обмежену сферу застосування.

3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності.

4. Мова — багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розмитість меж .

Мова і мислення. Мова і мовлення.

1. Проблема співвідношення мови і мислення:

а) психофізіологічні основи зв’язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення.

б) роль мови у процесі пізнання.

2. З історії вивчення проблеми мови і мовлення.

3. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення.

Поняття «свідомість» та «мислення».

• Свідомість — це весь процес відображення дійсності нервово-мозковою системою людини; це усвідомлене буття, суб'єктивний образ світу.

Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у формах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философский энциклопедический словарь 1983: 391].

Існують дві протилежні тенденції щодо питання взаємовідношення мови й мислення :

1) відривання мови від мислення і мислення від мови;

2) ототожнення мови і мислення.

Французький математик Жак Адамар:

«Я стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй свідомості тільки після того, як я закінчу або закину дослідження».

Альберт Ейнштейн: «Слова або мова, як вони пишуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які служать елементами мислення, — це деякі знаки або більш чи менш ясні образи, що можуть бути за бажанням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи в цьому випадку носять зоровий і мускульний характер. Звичайні й загальноприйняті слова дуже важко підбираються лише на наступній стадії, коли згадана асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути відтвореною за бажанням».

Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер.

На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі».

До тієї групи належать і вчені, які розглядають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенвеніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища.

Виокремлюють два напрямки в сучасній лінгвістиці з огляду на вирішення питання про співвідношення мови і мислення:

• менталістичний, у якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і

• механістичний (біхевіористський), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінгвальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мислення фікцією

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:

1) мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності;

2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення — ідеальне;

3) мова — явище національне, мислення — інтернаціональне;

4) будова і закони розвитку думки і мови неоднакові. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполуки, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиводи. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й судження.

Мовленнєві розлади - афазії. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі види афазії:

моторна, що полягає в утраті здатності виражати думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока;

2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розуміти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке;

3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні граматичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лобних часток лівої півкулі;

4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайомих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-потиличної ділянки лівої півкулі.

Дослідження різних форм афазії (в чистому вигляді вони трапляються рідко) засвідчують, що мисленнєва і мовленнєва діяльності людини перебувають у складних і водночас нежорстких зв'язках. Науку, що вивчає взаємозалежність стану мовлення і стану різних ділянок мозкової кори, називають нейролінгвістикою.

Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і

2) зредуковане, максимально скорочене фрагментарне мовлення (мовлення майже без слів).

типів:

Роль мови у процесі пізнання

• 1) мова закріплює результати пізнавальної діяльності;

• 2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюючи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення.

Мова і мовлення

• Більшість лінгвістів протиставляють два поняття («мова» — «мовлення»), а Габеленц розрізняє три поняття (Rede «мовлення», Einzelsprache «конкретна мова» і Sprachvermügen «мовна здатність»).

• Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції:

а) усі вони на перше місце висувають мовлення, трактуючи його як діяльність, акт, реалізацію;

б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта.

Основні положення Ф. де Соссюра, викладені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:

1) треба розрізняти три поняття: лінгвальну діяльність (langage), мову (langue) і мовлення (parole);

• 2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що пов'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мисленнєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за допомогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);

• 3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення містить індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;

• 4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тобто звуки і значення, належать до мовлення;

• 5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і передбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефективним, а мовлення своєю чергою необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди передує мові.

• Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальнити так:

• МОВА МОВЛЕННЯ

• — психічне явище,

• що міститься — психофізіологічне

• явище, що перебуває

• в мозку людини у фізичному

• середовищі

• — соціальне — індивідуальне

• — системне — несистемне

• — пасивне — активне

• — потенційне — реальне

• — стійке — нестійке

• — довговічне — однократне

• — синхронічне — діахронічне

• — суттєве — побічне

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактуючи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення».

• Більшість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус,

• Н. Чомський — компетенція (competence) і виконання (performance). E. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс, мовлення (langue, discource, parole).

Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба:

• 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння;

• 2) мовний матеріал, тобто сукупність усього сказаного і написаного;

• 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки «мовна система і мовний матеріал — це лише різні аспекти єдиної даної в досвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25].

Дещо відмінну схему запропонував Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні:

• рівень індивідуального мовлення, рівень норми і структурний рівень.

• Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів.

Рівень норми є більш абстрактним.

• Норма охоплює лише ті явища індивідуального мовлення, які є повторенням прийнятих у певному людському колективі зразків.

• Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним).

Структурний рівень є найбільш абстрактним.

• Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розрізнення [γ] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([гΛрá] і [γΛрá]), а не до структурного рівня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати органами чуття.

Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мовлення були запропоновані ще такі ознаки:

• 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Трубецькой);

• 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).

• Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мова — мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, маніфестацією цієї потенції (знання, системи знаків).

• Не визнають соссюрівської дихотомії: Г. Шухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єсперсен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Колшанський і український лінгвіст О. С. Мельничук.

• «Соссюрівська концепція мови і мовлення являє собою теоретично безперспективне змішування двох різних підходів до мови як об'єкта дослідження, оскільки протиставлювана реальній мові абстрактна система мови, тобто її ідеальний аспект [...], перетворюється тут у самостійний предмет спеціально-лінгвістичного аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у плані її об'єктивно-матеріальних властивостей і суб'єктивно-ідеального їх представлення підміняється розриванням і протиставленням цих двох взаємозв'язаних сторін мови як об'єкта лінгвістичного дослідження» [Мельничук 1987: 7—8].

У гносеологічному (філософському) аспекті

• мову і мовлення треба розглядати як явища різного ступеня абстракції.

• Вітторе Пізані свого часу поставив риторичне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двісті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять.

У плані онтологічному

мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіологічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду

• мова - це щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним (випадковим, унікальним), рухливим.

• Мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих параметрів.

• Мовлення безконечне, система мови конечна.

• Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигматичну і рівневу організацію.

• Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна організація її елементів.

• Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкування.

• Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хибності; до мови такий підхід неможливий.

• Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

• У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильоване, спокійне та ін.

З історичного погляду мова

вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із синхронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлення вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.

Мова і мислення. Мова і мовлення.