Фразеологічний проміжний рівень мови

• Фразеологія (від грец. phrásis «вираз, зворот» і logos «слово, вчення») —

• 1) сукупність фразеологізмів певної мови;

• 2) розділ мовознавства, який вивчає фразеологічний склад мови.

• Перше значення слова фразеологія використовують у широкому і вузькому розумінні.

• До фразеології у широкому розумінні відносять ідіоми, фразеологічні сполучення і стійкі фрази (прислів'я, крилаті вирази, фрази-привітання тощо, які нерідко виходять за межі словосполучень, тобто є реченнями).

• У вузькому — лише ідіоми та стійкі сполучення слів, функціонально співвідносні зі словом як номінативною одиницею мови. У цьому разі фразеологізми — це мовні знаки вторинної номінації.

• Щодо класифікації фразеологізмів, то вона здійснюється на різних основах — структурно-семантичній, граматичній і функціонально-стилістичній. Найпопулярнішою є структурно-семантична класифікація Виноградова, яка ґрунтується на критерії семантичної злютованості або аналітичності значення фразеологізму. За цим критерієм Виноградов виділяє три типи фразеологізмів:

• 1) фразеологічні зрощення, в яких значення формально не вмотивоване значенням його складників (дати кучми «побити», на руку ковінька «вигідно»);

• 2) фразеологічні єдності, в яких зміст опосередковано вмотивований значенням компонентів (прикусити язика «замовкнути», не нюхати пороху «не бути ще в боях», тримати камінь за пазухою «приховувати злобу, ненависть до кого-небудь, бути готовим зробити прикрість комусь, вчинити помсту над кимсь»);

• 3) фразеологічні сполучення — фрази, створені реалізацією зв'язаних значень слів (зло бере за неможливості радість бере, задоволення бере, добро бере; нагла смерть; рос. закадычный друг тощо).

Функції мови

Найголовніші (базові) функції — комунікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання). Другу функцію ще називають пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи до базових відносять ще емотивну (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).

• З основними функціями співвідносяться похідні (вторинні). Так, зокрема, з комунікативною пов'язана фатична (засіб встановлення контакту), конативна (засвоєння), волюнтативна (волевиявлення, впливу) і кумулятивна, або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфері — національної самосвідомості, культури, історії тощо).

• Із когнітивною співвідноситься репрезентативна, або номінативна, референтна функція (засіб позначення предметів та явищ зовнішнього світу і свідомості), а з емотивною — поетична, або естетична (засіб вираження і виховання прекрасного).

Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і поза суспільством неможлива, як і неможливе суспільство без мови. Своєрідність мови як суспільного явища полягає в тому, що:

• 1) на відміну від минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує суспільство. Так, скажімо, не завжди існували такі суспільні явища, як сім'я, держава, класи, гроші, наука, релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує суспільство;

• 2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного життя: організації праці, управління суспільним виробництвом, діяльності наукових закладів і організацій культури, здійснення процесу освіти і виховання, розвитку художньої літератури, науки, зміни соціальної і особистої психології. Виходячи з цього, Б. М. Головін говорить про організуючу, управлінську, освітньо-виховну, естетичну, дослідницьку, інформаційну, соціально-прагматичну та індивідуально-прагматичну мовні функції [Березин, Головин 1979: 65];

• 3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

• Мовна норма — сукупність найбільш стійких, традиційних елементів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовною практикою; сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлених ним як правильні, зразкові.

• Мовна норма характеризується трьома властивостями: вибірковістю, стійкістю (усталеністю) і обов'язковістю. Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови.

• Стійкість (синоніми: усталеність, традиційність) — це збереження мовних традицій («так у Шевченка», «так говорять усі»), обмеження хитань і варіантів, посилання на авторитетні джерела вживання.

• Обов'язковість полягає в тому, що все визнане суспільством вважається правильним і його повинні дотримуватися мовці.

• Між нормою літературної мови і нормою нелітературних варіантів мови є відмінності. Літературні норми стійкіші та диференційованіші (тенденція до усунення нефункціональних варіантів, дублетів, їх стилістичне розмежування). Вони кодифіковані (викладені в словниках, підручниках, довідниках з культури мови).

• Мовна норма, особливо літературна, є одночасно і власне лінгвістичною, і соціальною категорією. Соціальність норми виявляється як у відборі і фіксації мовних явищ, так і в оцінюванні мовних фактів як нормативні чи ненормативні. Мовна норма як соціально-історична категорія входить до загальних норм і звичаїв суспільства.