2. Способи захисту прав на землю та їх реалізація

Земельні відносини в Україні регулюються нормами земельно­го права, яке є комплексною галуззю права. За своїм змістом і спо­собом регулювання воно має ознаки публічного і приватного пра­ва. Це обумовлено тим, що земельні правовідносини є складними за об'єктом, суб'єктами і змістом правовідносин, правами і обов'язками. У земельному праві застосовують імперативні і дис­позитивні норми права. Так, об'єктом правовідносин є земля України як єдина просторова територія, що стосується всієї країни. їх об'єктом є землі територіальних громад, як території сіл, селищ і міст, їх спільної території, як регіону. Об'єктом пра­вовідносин є землі держави, як політичного утворення, а також земельні ділянки громадян і юридичних осіб України та громадян і юридичних осіб іноземних держав та осіб без громадянства.

У земельних правовідносинах щодо певного об'єкта землі бе­руть участь відповідні суб'єкти: Український народ, держава, те­риторіальні громади та органи місцевого самоврядування, юри­дичні особи, громадяни. Громадяни та юридичні особи як суб'єкти права поділяються: на громадян і юридичних осіб України, грома­дян та юридичних осіб іноземних держав, осіб без громадянства. У свою чергу, юридичні особи України поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права, а останні можуть бути юридичними особами, заснованими на влас­ності держави, від імені яких виступають органи виконавчої вла­ди, та юридичними особами, заснованими на комунальній влас­ності, від імені яких виступають територіальні громади та органи місцевого самоврядування сіл, селищ і міст, а також Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і регіональні ради, які наділені відповідними повноваженнями у галузі земельних відно­син на території певного регіону, зокрема з питань розпоряджен­ня землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад певного регіону.

Особливими повноваженнями в галузі земельних відносин, закріпленими у ЗК України, наділена Верховна Рада України. До її повноважень належить: прийняття законів у галузі регу­лювання земельних відносин, визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель, затверджен­ня загальнодержавних програм щодо використання земель. Ха­рактерним є те, що стосовно земель як об'єкта права закон наділяє Верховну Раду України повноваженнями для вирішен­ня конкретних питань щодо окремих конкретних земельних ділянок як об'єктів права. Такими є повноваження Верховної Ради України щодо встановлення зміни меж районів і міст, а отже й щодо зміни правового статусу окремих конкретно-визна­чених суб'єктів права на землю в системі місцевого самовряду­вання. Такими є повноваження щодо погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель. Ці повноваження обумовлені тим, що Конституцією України (ст. 14) земля проголошена основним національним багатством, що пе­ребуває під особливою охороною держави, та що право власності на землю гарантується. Оскільки ст. 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, Верховна Рада України є гарантом забезпечен­ня особливої охорони землі як основного національного багатства і права власності на землю всіх форм власності, яке вона здійснює шляхом прийняття відповідних законів, наприклад, Закон України «Про охорону земель».

На практиці це застосовується до гарантування права влас­ності на землю всіх суб'єктів земельних відносин, а також діля­нок і захисту прав на землю всіх суб'єктів права. Наприклад, до земельних ділянок із особливо цінних земель, перелічених у ст. 150 ЗК України, які належать конкретним громадянам чи юридичній особі України на праві власності у конкретних розмірах: 0,10 гектара, набутих громадянином для будівництва й обслуговування жилого будинку, 0,12 гектара — для садівництва чи 2 гектари для ведення особистого селянського господарства. Така земельна ділянка може бути викуплена у власника для будівництва об'єктів загального державного значення лише за погодженням матеріалів викупу земельних ділянок особливо цінних земель Верховною Радою України, за погодженням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київ­ської і Севастопольської міських Рад.

Лише перелік правочинів у земельних правовідносинах, їхніх суб'єктів та об'єктів свідчить про багатоаспектний їх зміст і ха­рактер, порядок правового регулювання й обсяг повноважень відповідних органів державної влади та органів місцевого само­врядування у здійсненні правового регулювання земельних відносин та гарантованих прав на землю.

ЗК України, ЦК України, Закони України «Про місцеве само­врядування», «Про місцеві державні адміністрації» та інші зако­ни регулюють порядок та умови здійснення прав на землю, ви­значає права та обов'язки учасників цих правовідносин, створю­ють умови для забезпечення земельного правопорядку і захисту земельних прав суб'єктів права власності на земельні ділянки і землекористувачів, інших учасників відносин, територіальних громад і держави.

Багатоманітність здійснення прав на землю і на земельні ділянки різними суб'єктами правовідносин вимагає застосуван­ня різних, специфічних чи особливих способів гарантування і за­хисту прав на землю, форм і порядку їх застосування у разі по­рушення земельних прав та інтересів, невиконання обов'язків зобов'язаними особами, уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Так, у разі порушення прав на земельні ділянки у разі при­дбання їх підприємствами при укладені цивільно-правових угод та здійсненні інших правочинів щодо земельних ділянок відповідно до цивільного законодавства захист прав на земельну ділянку і способи забезпечення виконання зобов'язань застосо­вуються за нормами цивільного права, передбаченими глава­ми 8, 9 і 35 ЦК України.

Не повторюючи зміст питання захисту цивільних прав, оскільки він досить повно висвітлений у літературі цивільного права¹, доцільно зауважити, що у цивільному законодавстві і в теорії цивільного права визначені і розглянуті такі правові кате­горії, як «право на захист цивільних прав та інтересів» (ст. 15 ЦК України); «способи захисту цивільних прав та інтересів» (ст. 16 ЦК України); «забезпечення виконання зобов'язань» (глава 49 ЦК України); «відповідальність за зобов'язаннями держави Автономної Республіки Крим, територіальних громад» (глава 11 ЦК України).

Якщо розглядати ці питання з позиції земельного права, то ЗК України передбачає такі форми гарантії прав на землю:

а) захист прав на землю;

б) відшкодування збитків власниками землі;

в) вирішення земельних спорів;

г) виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів.

Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Вид. 2-ге, доп. і переробл. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — Т. 1: Загальна частина (Автори глав: Я. М. Шевченко, Г.В. Єрьоменко, І. С. Канзафарова). — С. 83, 93, 654, 656.

Захист прав на землю означає діяльність держави та її повно­важних органів виконавчої влади, органів місцевого самовряду­вання і посадових осіб зі здійснення організаційно-правових за­ходів щодо захисту прав на землю громадян і юридичних осіб як власників земельних ділянок чи землекористувачів. Водночас відповідно до земельного законодавства держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні умови захисту прав влас­ності на землю.

Згідно зі ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або ко­ристувач має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з по­збавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкоду­вання завданих збитків.

ЗК України визначає такі способи захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки:

1) визнання прав;

2) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують право або створюють небезпеку порушення прав;

3) визнання угоди недійсною;

4) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

5. відшкодування заподіяних збитків;

6. застосування інших, передбачених законом, способів.

У переліку способів захисту прав на земельну ділянку відсут­ні окремі способи захисту цивільних прав та інтересів, які до­цільно було б визначити і в ст. 16 ЦК України, зокрема:

1. припинення дії, яка порушує право;

2. примусове виконання обов'язку в натурі;

3. зміну правовідношення;

4. припинення правовідношення;

5. відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

6) визнання незаконними рішень органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав перед­бачає право на самозахист (ст. 19). Самозахист визнається і нор­мами земельного права. Так, згідно зі ст. 105 ЗК України у випад­ку проникнення гілок і коренів дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та землекористувачі мають право відрізати ко­рені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділян­ки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням. Цілком обґрунто­ваною є пропозиція щодо доповнення цієї статті ЗК України нор­мою, що власник чи землекористувач має право відрізати не лише корені дерев, кущів, що проникають із сусідської земельної ділянки, а й гілок цих дерев чи кущів, що ростуть по­близу межі. У разі наявності дерев, які стоять на межі земельних ділянок, у порядку самозахисту своїх прав кожен зі співвлас­ників дерев чи кущів має право користуватися плодами з гілок дерев, що вирощуються на спільному дереві і звисають над обома ділянками, або з тих гілок, що звисають над його територією без­посередньо, без згоди на те сусіда, на межі з яким росте дерево. Таке право він повинен мати і на використання плодів: з гілок, які звисають над його земельною ділянкою, тих дерев, що ростуть поблизу меж на земельній ділянці сусіда.

Цивільному праву відомі норми права, спрямовані на забезпе­чення виконання зобов'язань (глава 49 ЦК України). Згідно зі ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечува­тися такими видами: неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені й інші види забезпечення виконання зобов'язання. З цього приводу Кодексом застережено, що виконання зобов'я­зання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це вста­новлено договором або законом.

ЗК України також допускає можливість застосування інших передбачених законом способів захисту прав на землю.

З. Земельно-процесуальне забезпечення гарантій права на землю

Важливо не лише проголосити право приватної власності гро­мадян і юридичних осіб України та інших держав на землю, пра­во комунальної власності на землю територіальних громад, пра­во користування землею громадян і юридичних осіб України та інших держав, встановити обов'язки землевласників і земле­користувачів, визначити завдання щодо охорони землі і захисту прав на землю, але й забезпечити гарантію цих прав.

У попередньому підрозділі подано визначення гарантій прав на землю, розглянуто їх структуру та сферу застосування. Одне з перших місць у системі гарантій права на землю посідає зе­мельно-процесуальна форма їх організаційно-правового забез­печення. Вона розглядається як встановлений законом порядок діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування у питаннях:

• віднесення земель до відповідної категорії, переведення з однієї категорії до іншої;

• передання земель у власність і надання у користування, зокрема на умовах оренди;

— припинення і переходу прав на землю;

• виконання обов'язків власниками землі і землекористува­чами та забезпечення раціонального використання землі;

• відшкодування збитків власникам землі і землекористува­чам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського вироб­ництва;

• контролю за використанням і охороною земель, ведення зе­мельного кадастру і здійснення землеустрою;

• вирішення земельних спорів і відповідальність за пору­шення земельного законодавства.

Земельний процес як один із видів процесуальної діяльності (поряд із цивільно-процесуальною, адміністративно-процесу­альною, кримінально-процесуальною) спрямований на забезпе­чення гарантій прав на землю і характеризується такими основ­ними ознаками:

а) суб'єктом земельно-процесуальної діяльності є органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, які здійснюють процесуальну діяльність в порядку, встановленому ЗК України. Державні органи відповідно до Конституції України (ст. 13) та органи місцевого самоврядування від імені Україн­ського народу здійснюють права власника землі. Так, до повно­важень Верховної Ради України в галузі земельних відносин на­лежить: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин, визначення засад державної політики в галузі викори­стання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель; встановлення і зміна меж районів і міст (пункти 6,29 ст. 85 Конституції України); погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особли­во цінних земель;

б) Кабінет Міністрів України і місцева державна адмініст­рація наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної власності в межах, визначених ЗК України (статті 13, 17 ЗК України), реалізації державної політики в галузі викори­стання та охорони земель; викуплення земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному ЗК України.

Функції, компетенція і порядок діяльності органів місцевого самоврядування як суб'єктів земельного процесуального права визначені Конституцією України (статті 140, 143, 144), Законом України «Про місцеве самоврядування» (статті4, 9,10,11,12,17, 17^і, 18, 19,31,51), статтями 8, 10, 12 ЗК України.

До повноважень сільських, селищних, міських рад належить: розпорядження землями територіальних громад; передача зе­мельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до ЗК України; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до ЗК України; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відпо­відних територіальних громад; організація землеустрою, ви­рішення земельних спорів тощо.

До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад належить: розпорядження зем­лями на праві спільної власності підпорядкованих громад; забез­печення реалізації державної політики в галузі охорони та вико­ристання земель; організація землеустрою та затвердження землевпорядних робіт; вирішення земельних спорів тощо.

До повноважень Фонду державного майна належить розпо­рядження в процесі приватизації земельними ділянками дер­жавної власності, які підлягають приватизації.

Органи державної влади і місцевого самоврядування є основ­ними, але не єдиними учасниками земельно-процесуальної діяльності, оскільки земельний процес стосується всіх осіб (гро­мадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, що мають право на землю), на яких по­кладені зобов'язання дотримання земельного законодавства і які несуть відповідальність за його порушення.

Земельний процес як один із важелів механізму забезпечення гарантій прав на землю покликаний у встановленому для нього порядку забезпечувати гарантію прав на землю, виконання обов'язків щодо землі власниками землі і землекористувачами та іншими особами, а також захист прав та інтересів власників земельних ділянок, держави, фізичних і юридичних осіб від будь-яких посягань.

Діяльність органів державної влади і місцевого самовряду­вання, а також інших осіб — учасників земельних відносин здійснюється не довільно, а в особливій земельно-процесуальній формі, визначеній ЗК України та іншими законодавчими актами на землю.

Кожній матеріальній земельно-правовій нормі відповідає процесуальна земельно-правова чи інша норма, яка разом з іншими важелями правового механізму забезпечує реалізацію матеріальних земельно-правових норм відповідно до способів га­рантування права на землю.

Отже, земельно-процесуальні норми є необхідною умовою за­безпечення дії матеріальних земельно-правових норм. З цих по­зицій земельно-процесуальні норми поділяються на регулятивні й охоронні, що відповідає класифікації земельно-правових норм. До регулятивних земельно-процесуальних норм належать ті, що регулюють реалізацію земельно-правових норм, які не мають охоронних заходів. Наприклад, переведення земель із однієї ка­тегорії в іншу, паювання земель, що належать до колективної власності, надання земельних ділянок в оренду тощо. До охорон­них земельно-процесуальних норм належать ті, реалізація яких поєднується із застосуванням передбачених законом способів захисту прав на землю, використання або ж ужиття заходів, спрямованих на запобігання порушенням чи відновлення пору­шених земельних прав. Наприклад, примусове припинення пра­ва на земельну ділянку в разі неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами та інше) у строки, вста­новлені спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, і здійснюються у судовому порядку відповідно до статей 143, 144 ЗК України.

Одним із основних завдань земельного процесуального права є забезпечення гарантій права на землю. На вирішення цих зав­дань спрямовані як регулятивні, так і охоронні земельно-проце­суальні норми.

Порядок та умови забезпечення гарантій права на землю здійснюється за допомогою:

1) земельно-процесуальних норм, якими регулюються відносини щодо передання землі у власність та надання її у користування.

Ці норми викладені у ст. 116 ЗК України:

• громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів місцевого само­врядування та державних органів приватизації в межах їх пов­новажень, визначених цим Кодексом;

• набуття права на землю громадянами та юридичними осо­бами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування;

• безоплатна передача земельних ділянок у власність грома­дян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які пе­ребувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сіль­ськогосподарських підприємств, установ та організацій; одер­жання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом;

2) земельно-процесуальних норм, якими регулюється порядок безплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Відповідно до ст. 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищ­ної міської ради за місцем розташування земельної ділянки;

3) земельно-процесуальних норм, якими регулюється поря­док безплатної приватизації земельних ділянок громадянами України для ведення фермерського чи особистого селянського господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку; садівництва; дачного і гаражного будівництва.

З цією метою громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцем розташування земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни-працівники державних та комунальних сільсько­господарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному ко­ристуванні цих підприємств, установ та організацій, звертають­ся з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.

Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний строк розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розроблен­ня проекту приватизації земель.

Передання земельних ділянок у власність громадянам — працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа, провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом.

ЗК України (ст. 127) визначається порядок продажу земель­них ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам. Так, згідно зі ст. 128 ЗК України:

• продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної (крім земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації) та комунальної власності для по­треб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими держав­ними адміністраціями, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повно-

• продаж громадянам і юридичним особам земельних діля­нок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації, здійснюється державними органами приватизації у порядку, що затверджує Кабінет Міністрів України. Продаж громадянам і юридичним особам земель сільськогосподарського призначення здійснюється центральними органами виконавчої влади з пи­тань земельних ресурсів, що затверджує Кабінет Міністрів України.

Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні зе­мельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради, або державного органу приватизації, або централь­ного органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. У за­яві зазначаються бажане місце розташування земельної ділян­ки, цільове призначення та її розмір.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцева дер­жавна адміністрація або сільська, селищна, міська рада, або дер­жавний орган приватизації, або центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у місячний строк розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови.

Особам, які подали заяви (клопотання) про придбання (купівлю) земельної ділянки, що не перебуває у їх користуванні, продаж цієї ділянки здійснюється не пізніше ЗО днів після роз­роблення землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки.

Підставою для відмови у продажу земельної ділянки є:

а) неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу такої земельної ділянки;

б) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;

в) якщо щодо суб'єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності.

Рішення Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місце­вої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ради, державного органу приватизації, центрального органу виконав­чої влади з питань земельних ресурсів про продаж земельної ділянки є підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає но­таріальному посвідченню. Документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.

Іноземні держави та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, повинні дотримуватися загаль­них норм і правил набуття у власність земельних ділянок, визна­чених ст. 14 Конституції України і ЗК України (ст. 128). Проте деякі відмінності продажу їм земельних ділянок визначаються ст. 129 ЗК України і змінами, які внесені до цієї статті Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 3 червня 2008 р.¹ Стаття 129 ЗК України в новій ре­дакції викладена так: «Продаж земельних ділянок, що перебува­ють у державній власності, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, іноземним державам та іноземним юри­дичним особам здійснюється державними органами приватизації за погодженням з Кабінетом Міністрів України». При цьому роз­гляд клопотання і продаж таких земельних ділянок здійснюється державними органами приватизації після отримання погодження Кабінету Міністрів України;

4) земельно-процесуальних норми, якими регулюється поря­док припинення і переходу прав на землю, вилучення, викуп землі.

До їх складу належать, наприклад, норми:

а) якими визначено підстави припинення права власності на земельну ділянку і права користування земельною ділянкою (статті 140, 141 ЗК України).

б) якими регулюється порядок припинення права користування земель та їх вилучення у випадках, передбачених статтями 144, 145 ЗК України;

в) якими регулюється порядок припинення права приватної власності на землю, зокрема викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб.

Так, припинення права власності на землю або права кори­стування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача згідно зі статтями 142, 144 ЗК України провадиться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. У разі виявлення випадків використання землі не за цільовим призна­ченням, неусунення допущених порушень законодавства дер­жавний інспектор з використання та охорони земель письмово попереджає особу, яка допустила порушення, про необхідність усунення цих порушень у 30-денний строк. Якщо порушення за цей час не будуть усунені, державний інспектор на таку особу накладає адміністративне стягнення у встановленому порядку і повторно надає 30-денний строк для усунення порушень. Якщо порушення і в цей строк не будуть усунуті, державний інспек­тор з використання та охорони земель звертається до відпо­відного органу виконавчої влади або органу місцевого самовря­дування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою. Рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про припинення права користуван­ня земельною ділянкою може бути оскаржене землекористува­чем у судовому порядку;

г) якими регулюється перехід права на земельну ділянку. Статтею 120 ЗК України встановлено, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. При переході права власності на будівлю або споруду до кількох осіб, право на земельну ділянку визначається пропорційно до частки осіб у вартості будівлі або споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

При переході права власності на будівлю або споруду до гро­мадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності зе­мельні ділянки, до них переходить право користування земель­ною ділянкою, на яких розташована будівля чи споруда.

Однією з підстав припинення цих прав на землю незалежно від форми власності є вилучення чи викуп земельної ділянки для суспільних потреб або її примусове відчуження з мотивів суспіль­ної необхідності. Вилучення — це примусове припинення прав на земельну ділянку для забезпечення будь-яких позитивних наслідків, спрямованих на задоволення суспільних (державних, комунальних, громадських), але не приватних потреб.

Вилучення (викуп) випливає із рішень органів державної вла­ди чи органів місцевого самоврядування і базується на владних повноваженнях держави та її органів чи територіальних громад та органів місцевого самоврядування з метою забезпечення відповідних громадських інтересів, загальнокорисних програм і заходів.

Мотивом такого рішення не можуть бути надзвичайні обста­вини. Воно обумовлюється інтересами розвитку відповідної те­риторії. У зв'язку із цим мета, заради якої проводиться вилучен­ня (викуп), як правило, передбачається у містобудівній докумен­тації (у планах, програмах тощо)¹.

Саме цим пояснюється те, що органи державної влади та орга­ни місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень ма­ють право викупу земельних ділянок, які перебувають у влас­ності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб, виключний перелік яких визначено ст. 146 ЗК України, зокрема:

а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;