¹ ВВР. — 1996. — №45. — Ст. 238.

2 Офіційний вісник України. — 1998. — № 42. — Ст. 1538.

³ Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1431.

⁴ Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1432.

⁵ Офіційний вісник України. — 2003. — № 26. — Ст. 1252.

⁶ Офіційний вісник України. — 2005. — № 4. — Ст. 195.

Поряд із ЗК України, важливими джерелами земельного пра­ва України є спеціалізовані земельні закони, повністю присвя­чені регулюванню певних видів земельних відносин. До них відносять Закон України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. (діє в редакції від 19 вересня 1996 р.)¹, Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. (діє в редакції від 2 жовтня 2003 р.)², Закон України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р., Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р.³, За­кон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 р.⁴, Закон України «Про по­рядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок влас­никам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р.⁵ та Закон України «Про захист конституційних прав громадян на землю» від 11 січня 2005 р.⁶

Важливим джерелом земельного права України є основний екологічний закон країни — Закон України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.¹, який визначає основні положення правового регулювання охорони та використання всіх природних ресурсів, включаючи й земельні, а також засади екологічної безпеки країни. Як прямо зазначено у ст. 5 ЗК України, до принципів, на яких базується земельне зако­нодавство України, належить принцип пріоритету вимог еко­логічної безпеки. Це означає, що Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» та інші акти екологіч­ного законодавства у частині регулювання відносин екологічної безпеки є складовою й земельного законодавства України.

До джерел земельного законодавства України належить та­кож Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р.², який визначає правові основи організації, охо­рони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів. У Законі визначений режим територій і об'єктів природно-заповідного фонду (природних і біосферних заповідників, регіо­нальних ландшафтних парків, заказників, пам'ятників природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистец­тва), а також їх охоронних зон. У ньому знайшли відображення питання економічного забезпечення організації й функціонуван­ня природно-заповідного фонду, деталізований порядок відве­дення земельних ділянок для створення й розширення територій і об'єктів природно-заповідного фонду, передбачений режим підвищеної охорони земель природно-заповідного фонду, кон­троль за дотриманням їх режиму, вирішено інші питання.

¹ ВВР. — 1991. — №41. — Ст. 546.

² ВВР. — 1992. — № 34. — Ст. 502.

³ ВВР. — 1994. — № 51. — Ст. 446.

Частково земельні відносини регламентуються й господар­ськими законами України «Про транспорт»³, «Про особисте се­лянське господарство», «Про фермерське господарство» та дея­кими іншими законодавчими актами, які також є джерелами зе­мельного права України.

97

Одну з ключових ролей у системі джерел земельного права України відіграє новий Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. та введений в дію 1 січня 2004 р.¹ Ця роль чітко ви­значена у ст. 9 Кодексу, згідно з якою його норми підлягають за­стосуванню до регулювання відносин природокористування, а до них належать і земельні відносини, якщо такі відносини не вре­гульовані спеціальним законом. Отже, ЦК України виходить із того, що принаймні частина земельних відносин є за своєю суттю цивільними, а тому можуть повністю чи частково регулюватися нормами цивільного законодавства, якщо вони не врегульовані зе­мельно-правовими актами. До таких відносин належать: 1) відно­сини щодо землі як об'єкта права власності та інших речових прав; 2) відносини щодо обороту землі як об'єкта права приватної власності; 3) зобов'язальні відносини (іпотека земельних ділянок тощо); 4) відносини, об'єктами яких є земельні ділянки, на яких розташовані інші об'єкти нерухомого майна: будівлі, споруди, ба­гаторічні насадження тощо; 5) відносини, які виникають при зав­данні збитків власникам землі та землекористувачам.

Слід зазначити, що згідно зі ст. 91 Конституції України, крім законів, вищим органом державної влади країни приймаються й такі нормативно-правові акти, як постанови.

Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 461.

Постанови Верховної Ради України із земельних питань та­кож є джерелами земельного права. Це постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р., «Про форми державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею» від 13 березня 1992 р., а також «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання при­родних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 бе­резня 1998 р. Однак питома вага постанов Верховної Ради у си­стемі джерел земельного права України є незначною і має чітку тенденцію до зниження. Якщо у перших двох постановах містяться правові норми прямої дії і регламентують відносини щодо проведення земельної реформи у країні, то дві останні при­свячені затвердженню форм державних актів на землю та ви­значенню програми охорони навколишнього природного середо­вища й важливої його складової — земельних ресурсів. Норми останньої постанови не є нормами прямої дії і можуть бути реалізовані шляхом прийняття інших правових актів. Так, По­становою Верховної Ради від 5 березня 1998 р. визначено, що в Україні необхідно провести оптимізацію структури угідь та фор­мування високопродуктивних, екологічно стійких агроланд-шафтів, для чого розорюваність орних земель необхідно знизити до 50 %, а питому вагу лук, сіножатей і пасовищ збільшити до 17-20 %, лісистість — до 20 %, площу земель природоохоронного фонду довести до середньосвітового рівня (5 %).