1 Ерофеев б. В. Земельное право: Учебник. — м.: Новый юрист, 1998. — с.173.

Зміст права власності визначений у ст. 319 ЦК України, відповідно до якої власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиня­ти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні правові умови здійснення своїх прав. У статті 78 ЗК України зазначено, що право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися зе­мельними ділянками.

Перелічені правомочності виникають у власника одночасно з набуттям права власності. Правомочності власника щодо майна однаково стосуються і права власності на землю. Конкретні пра­вомочності суб'єктів права власності на землю визначаються ЗК України залежно від форм власності на землю, яка є об'єктом права власності, порядку та умов набуття і припинення права власності, використання земельних ділянок і захисту права власності.

Встановлені законодавством про власність і про землю право­мочності власника щодо володіння, користування і розпоря­дження земельною ділянкою розкривають зміст права власності. Правомочності власника щодо належної йому земельної ділянки здійснюються ним особисто, незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Так, відповідно до ст. 4 ЗК України основним завданням земельного законодавства є створення умов для раціонального використання й охорони зе­мель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і гос­подарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю. ЗК України вста­новлені такі права власників земельних ділянок: самостійно гос­подарювати на землі; продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові наса­дження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; право на відшкодування збитків, передбачених законом; спору­джувати жилі будинки, виробничі та інші споруди. При цьому порушені права власників земельних ділянок підлягають віднов­ленню в порядку, встановленому законом.

Згідно зі ст. 91 ЗК України власник зобов'язаний використо­вувати земельну ділянку відповідно до цільового призначення та умов її надання, дотримуватися правил добросусідства і сервітуту: дозволяти власникам і користувачам земельних діля­нок прохід до доріг загального користування, а також для спо­рудження або ремонту межових знаків та споруд, вживати за­ходів до недопущення можливостей стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку. Він повинен: не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів, зокрема орен­дарів; не чинити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій; не допускати погіршення еко­логічної обстановки на території в результаті своєї господар­ської діяльності тощо.

Зміст права власності на землю розкривається через зміст його структурних елементів: права володіння, користування і розпорядження. На початку цього підрозділу подано економічну характеристику цих елементів. Юридична категорія кожного з них визначається встановленням правовими нормами права реалізації, здійснення всіх елементів власності. Вони розгляда­ються як право володіння, право користування і право розпоря­дження земельною ділянкою.

, Право здійснення кожного з цих окремо взятих елементів може належати також іншим особам — орендарям, наймачам, користувачам та іншим, але за згодою власника — на підставі до­говору оренди земельної ділянки, договору найму нерухомого майна, договору постійного чи тимчасового користування зе­мельною ділянкою. Перелічені й інші особи можуть володіти чи користуватися земельною ділянкою, але вони не мають права розпоряджатися нею в частині відчуження, зміни цільового при­значення, використання всупереч умовам укладеної угоди.

З. Земля як об'єкт права власності

За законодавством колишнього СРСР земля, її надра, ліси і води визнавалися об'єктами права виключної державної влас­ності. Вони не могли належати на праві власності нікому іншому, крім держави — ні окремим громадянам, ні кооперативним чи іншим громадським організаціям.

Виключність права державної власності на землю знаходила свій вияв і в тому, що це право поширювалося на всі землі, в чи­йому б віданні вони не перебували у межах кордонів колишнього СРСР, і держава не допускала можливості існування інших форм власності на землю на своїй території.

Земля як об'єкт права державної власності була вилучена з цивільного обігу. Вона не була товаром, не мала грошової оцінки, а, отже, не враховувалася при обчисленні собівартості виробле­ної на ній продукції. У статутах усіх юридичних осіб земля про­водилася обов'язково позабалансовою статтею, в них вказувало­ся, що землі є об'єктом виключно соціалістичного господарюван­ня. Виключність права державної власності на землю означала, що з правової точки зору в СРСР не могло бути землі «без госпо­даря». Єдиним господарем усіх земель, використовуваних і неви-користовуваних, неосвоєних і незайнятих, була радянська дер­жава. Жодна земельна ділянка як безгосподарна не могла пере­ходити у користування без відома і згоди держави. Ніхто не мав права самовільно зайняти ту чи іншу земельну ділянку на тій підставі, що вона не мала господаря.

Одержати земельну ділянку у користування можна було лише на підставі постанови уповноваженого органу державної влади. Самовільне захоплення землі переслідувалося в кримінальному порядку. Усі землі в межах СРСР становили єдиний державний земельний фонд, єдність якого знаходила свій вияв у єдності ос­новних засад землекористування, в єдності загальних принципів державного землевпорядкування й управління земельним фон­дом, у застосуванні єдиного обліку і реєстрації всіх земель, а та­кож в єдності способів охорони непорушності націоналізації землі.

З прийняттям у 1992 р. нової редакції ЗК України держава пе­рестала бути єдиним, монопольним суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси. Згідно з цим Кодексом земля може бути об'єктом права не лише державної, а й комунальної, колективної і приватної власності. Конституцією 1996 р. була встановлена власність на землю громадян, юридичних осіб і дер­жави (ст. 13), а також територіальних громад (ст. 141). Як об'єкт права ст. 14 Конституції України земля проголошується основ­ним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави. Право власності на землю гарантується. Цінність землі як національного багатства полягає в її багато­функціональному призначенні. Земля є насамперед територією держави України, яка відмежовується кордонами від інших дер­жав. Земля є основним об'єктом природи, вона використовується для розташування населених пунктів і будівництва житла, об'єктів промисловості, транспорту, зв'язку, організацій і уста­нов та для інших цілей економічного і соціального призначення. Вона є основним засобом сільськогосподарського призначення. Вона є основним компонентом життя людей, інших живих ор­ганізмів. Через багатоманітність цілей використання землі зако­нодавством України всі землі поділяються на категорії, кожна з яких має своє цільове призначення й особливий правовий режим.

У зв'язку зі встановленням в Україні різних форм власності на землю і поділом земель за цільовим призначенням на кате­горії, землі мають різний правовий режим. Наприклад, землі не всіх категорій, а лише окремих з них можуть бути об'єктами пра­ва приватної власності. Так, об'єктом права приватної власності можуть бути землі сільськогосподарського призначення. У при­ватну власність можуть надаватися і землі запасу, які можуть бути серед земель інших категорій. Зміна форми державної власності на приватну здійснюється в процесі приватизації або на підставі цивільно-правових договорів. У цих випадках відно­сини власності регулюються приватним правом.

Землю як об'єкт права власності належить розглядати з ура­хуванням її категорій і цільового призначення, форм власності, способів використання, тобто з урахуванням правового режиму земельних угідь, земельних ділянок чи їх частин. Правовий ре­жим земель різних категорій як об'єкта права власності розгля­датиметься в наступних розділах.

Професор Н. І. Титова слушно вважає, що при визначенні об' єкта правового регулювання необхідно розмежовувати по­няття «земля» і «землі» (так само, як «вода» і «води»). Земля, на її думку, це відокремлена від природного середовища працею лю­дини частина (маса) речовини, вміщена в якусь місткість. У тако­му вигляді це об'єкт майновий, цивільно-правовий. Під землями як об'єктом земельного права необхідно розуміти саме природ­ний компонент, не вилучений з довкілля, а органічно в нього вплетений, який взаємодіє з водами, лісами та іншими природ­ними ресурсами¹. Таке розуміння земель як об'єкта правового регулювання прийнятне. Проте земля як об'єкт права власності розглядається як природний компонент, обмежений територіа­льно. Об'єктом права власності на практиці виступають земельні угіддя, земельні ділянки чи їх частини, що відмежовані одна від одної відповідною межею.

Земля як єдиний державний земельний фонд або ж землі відповідних категорій можуть розглядатися як об'єкт права дер­жавного суверенітету, тобто як територія держави чи місцевого адміністративного формування, або ж у випадках, коли охорон­но-регулятивні норми спрямовані на охорону земель відповідних категорій. Так, з метою забезпечення цільового і раціонального використання на землях природоохоронного, природно-заповід­ного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного при­значення обмежується діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на якісний стан зе­мель (глава З ЗК України).

В умовах ринкової економіки і товарно-грошових відносин зе­мельна ділянка і побудовані на ній будівлі та споруди розгляда­ються як єдиний об'єкт права власності. У разі переходу права власності на будівлю і споруду (нерухомість) разом із цими об'єктами переходить земельна ділянка у розмірах, визначених договором або передбачених земельним законодавством,- а також право власності чи право користування на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, якщо інше не пере­дбачено договором.