Дер­жав­ний при­мус роз­гля­дається у ши­ро­ко­му та вузь­ко­му зна­ченні. У ши­ро­ко­му сенсі це – ба­га­то­г­ран­на та склад­на діяльність ком­пе­тент­них дер­жав­них ор­ганів з охо­ро­ни пра­ва від по­ру­шень. Во­на по­ля­гає у а) спо­с­теріганні за пра­вомірністю по­ведінки учас­ників суспільних відно­син; б) дослідженні об­ста­вин діянь, у яких ви­яв­лені оз­на­ки про­ти­прав­ності; в) роз­гляді справ про про­ти­правні діян­ня, за­сто­су­ванні юри­дич­них санкцій і ви­ко­нанні актів за­сто­су­ван­ня.

Існує та­кож дум­ка, згідно з якою при­мус є однією із стадій ме­ханізму пра­во­ за­с­то­су­ван­ня, до яких на­ле­жать: 1) влад­на діяльність ком­пе­тент­них ор­ганів і осіб по здійснен­ню своїх по­вно­ва­жень, 2) діяльність, на­прав­ле­на в сфе­ру суспільних відно­син інших суб’єктів пра­ва, 3) на­дан­ня їм до­по­мо­ги і ство­рен­ня умов для нор­маль­но­го ви­ко­ри­с­тан­ня прав, ви­ко­нан­ня обов’язків, до­три­ман­ня ос­нов­них ви­мог, 4) здійснен­ня при­му­со­во­го впли­ву на суб’єктів пра­ва з ме­тою підпо­ряд­ку­ван­ня їх по­ведінки ви­мо­гам за­ко­ну.

Юридичну відповідальність не можна зводити до державного примусу, як і державний примус — до юридичної відповідальності. Державний примус може здійснюватися у різні способи, не по­в'язані з юридичною відповідальністю (наприклад, примусове лікування осіб, що вчинили небезпечні для суспільства дії в ста­ні неосудності, митний огляд багажу, примусове стягнення алі­ментів на утримання дітей та ін.).

Разом з тим держава покликана вживати певних заходів при­мусу до суб'єктів (фізичних або юридичних осіб), які вчинили правопорушення. Ці примусові заходи мають правовий характер і є мірами легального державного примусу: вони здійснюються лише компетентними органами у визначених законом формах.

Термін “відповідальність” означає ніщо інше, як покладений на когось або взятий на себе обов'язок відповідати за певну ділянку роботи, справу, за чиїсь дії, вчинки чи слова.

Юридична відповідальність — це застосування в особливому процесуальному порядку до особи, яка вчинила правопорушення, засобів державного примусу, передбачених санкцією правової норми.

Можна виділити два основних види відповідальності: штрафна (каральна) - метою є кара за правопорушення, і поновлююча - компенсація за шкоду, завдану за правопорушення (майнова, моральна).

Дисциплінарна відповідальність - за дисциплінарні проступки у межах службової діяльності, яка накладається начальником, у підпорядкуванні якого знаходиться правопорушник. Наприклад, дисциплінарна відповідальність адвоката (ст.16 Закону України "Про адвокатуру").

Кримінальна відповідальність - покладається за злочин і лише судом у вигляді кримінального покарання.

Адміністративна відповідальність - за адміністративні правопорушення, покладається різними адміністративними органами (адміністративна комісія, митна служба, прикордонна служба) у вигляді арешту, штрафу, позбавлення спеціального права та ін.

Цивільно-правова відповідальність - покладається за цивільно-правові позадоговірні порушення, які завдають матеріальні збитки або моральну шкоду потерпілому, а також за порушення договірних обов'язків (пеня, штраф, відшкодування збитків). Будується на принципі еквівалентності, повного відшкодування збитків, покладається судовими органами або добровільно реалізується самим порушником: добровільно сплачується пеня, відшкодовується шкода.

Матеріальна відповідальність працівників настає за матеріальну шкоду, завдану підприємству, установі при виконанні службових, трудових обов'язків, має обмежений характер.

Цілі юридичної відповідальності передбачають:

Забезпечення прав та свобод суб'єктів шляхом їх гарантування, охорони та відновлення.

Охорона та захист суспільного порядку шляхом запобігання правопорушенням та перевиховання правопорушників.

Захист правопорядку та виховання громадян шляхом створення умов для покарання винних осіб та їх перевиховання; здійснення правової пропаганди та визначення переваг правомірної поведінки.

Компенсація спричиненої порушенням шкоди та відновлення порушених суб'єктивних прав.

Запобігання скоєнню правопорушень у майбутньому.

Функції юридичної відповідальності — це основні напрями впливу на суспільство, завдяки яким досягається мета відповідальності та які визначають її призначення як засобу забезпечення суспільного порядку. Основними функціями юридичної відповідальності є наступні:

Репресивно-каральна функція свідчить про те, що юридична відповідальність є уособленням негативної реакції держави на скоєне правопорушення; це актпокарання від імені держави та засіб запобігання нових правопорушень. Покарання реалізується або шляхом зміни правового статусу порушника завдяки обмеженню його прав та свобод, або ж шляхом покладення на нього доповнюючих обов'язків.

Правопоновлююча функція протистоїть формальному покаранню винного та спрямована на забезпечення порушеного інтересу і поновлення порушених протиправною поведінкою суспільних відносин. Як правило, ця функція характеризує майнову відповідальність. Стягнення збитків з правопорушника компенсує втрати потерпілої сторони та поновлює її майнові права. Ця функція націлена також на примусове виконання невиконаних обов'язків.

Виховна функція спрямована на формування у суб'єктів потреби правомірної поведінки та усвідомленого ставлення до наданих прав і покладених обов'язків. Ця функція сприяє зміцненню у громадян віри у справедливість, у захист належних їм прав і свобод, підвищує рівень правової культури громадян, правову дисципліну та активність у сфері права. Виховна функція має дві форми — загальнопревентивну, що націлена на виховання у громадян поваги до закону, та спеціальнопревентивну, що націлена на перевиховання самого правопорушника.

Регулятивна функція. Її змістом є забезпечення регулювання суспільних відносин шляхом запобігання правопорушенням, покарання винних у їх скоєнні осіб та відновлення порушених внаслідок правопорушень прав і законних інтересів

Вісник Асоціації кримінального права України, 2013, № 1(1)

Ю. В. Баулін, докт. юрид. наук, проф., академік НАПрН України, заступник Голови Конституційного

Суду України

Звільнення від кримінальної відповідальності

Криміна́льна відповіда́льність — різновид юридичної відповідальності, обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнати державного осуду в формі кримінального покарання . Передбачені Кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, що вчинила злочин, що індивідуалізуються в обвинувальному вироку суду і здійснюються спеціальними органами виконавчої влади держави.

В Україні загальний вік кримінальної відповідальності настає з 16 років. Тим не менш, за окремі види злочинів, перелік яких визначено Кримінальним Кодексом, відповідальність настає для осіб, яким до вчинення злочину виповнилось 14 років. В окремих випадках, кримінальна відповідальність може пов'язуватись з настанням певного віку (так виконавцем злочину, у сфері порушення порядку несенням військової служби не може наступати для осіб, які не досягли 18 років)

Звільнення особи від кримінальної відповідальності в системі протидії злочинності. Розвиток сучасної кримінально-правової думки, практика законотворення та застосування кримінального закону переконують у наявності двоєдиної тенденції у справі протидії злочинності. Перша з них продовжує класичну залежність між злочином і покаранням. Це стосується насамперед вчинення особливо тяжких і тяжких злочинів та їх кримінально- правових наслідків. Навряд чи людство здатне сьогодні запровадити іншу ре- акцію на вчинення таких злочинів, як застосування до винних кримінального покарання.

Друга тенденція полягає у певному відході від позицій класичної школи щодо жорсткого зв’язку злочину та його правового наслідку – покарання. У випадках вчинення нетяжких злочинів та злочинів середньої тяжкості суспільство нерідко зацікавлене врегулювати конфлікт, що виник, іншим шляхом, ніж застосування покарання. При цьому, звичайно, повинні бути до- тримані права та законні інтереси потерпілої особи і суспільства.

Закон України Про адвокатуру та адвокатську діяльність (Відомості Верховної Ради (ввр), 2013, № 27, ст.282)

{Із змінами, внесеними згідно із Законом  № 1702-VII від 14.10.2014, ВВР, 2014, № 50-51, ст.2057}

Цей Закон визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.

Стаття 16. Помічник адвоката

1. Адвокат може мати помічників з числа осіб, які мають повну вищу юридичну освіту. Помічники адвоката працюють на підставі трудового договору (контракту), укладеного з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, з додержанням вимог цього Закону і законодавства про працю.

2. Помічник адвоката виконує доручення адвоката у справах, що знаходяться у провадженні адвоката, крім тих, що належать до процесуальних повноважень (прав та обов’язків) адвоката.

3. Положення про помічника адвоката затверджується Радою адвокатів України.

4. Помічнику адвоката забороняється суміщати роботу в адвоката з діяльністю, несумісною з діяльністю адвоката. Помічником адвоката не можуть бути особи, зазначені в частині другій статті 6 цього Закону.

Ю.О. РОВИНСЬКИЙ. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ДЕРЖАВНОГО ПРИМУСУ

Досліджується поняття державного примусу, його особливості та характерні риси, критерії розмежування різних видів державного примусу. Клю­чові сло­ва: державний примус, юридична відповідальність, засоби захисту, захід відповідальності, правова система, державна влада, метод впливу

Три­ва­лий час у фа­ховій літе­ра­турі то­чить­ся дис­кусія з при­во­ду то­го, яке місце посідає і яку роль ви­ко­нує дер­жав­ний при­мус у пра­во­во­му житті суспільства. Скла­ли­ся дві про­ти­лежні точ­ки зо­ру. Згідно з по­зицію од­них ав­торів дер­жав­ний при­мус не є не­одмінною оз­на­кою пра­ва. При цьо­му він або ж повністю за­пе­ре­ чується, або ж йо­го про­по­ну­ють заміни­ти менш жор­ст­ким та більш ши­ро­ким по­нят­тям «дер­жав­на охо­ро­на». Як по­яс­ню­ють при­хиль­ни­ки онов­лен­ня терміно­логії, по­нят­тя «дер­жав­ний при­мус» заміне­но на­ми по­нят­тям дер­жав­ної охо­ро­ни то­му, що йдеть­ся про фор­му­лю­ван­ня за­галь­но­го виз­на­чен­ня, ко­т­рим мож­на бу­ло б охо­пи­ти всі істо­ричні ти­пи пра­ва, між тим як по­нят­тя при­му­су не пе­ред­ба­чає усіх мож­ли­вих за­собів охо­ро­ни пра­во­вих норм. Во­но, зо­к­ре­ма, не пе­ред­ба­чає та­ких спе­цифічних за­собів, ко­т­ри­ми за­без­пе­чується до­три­ман­ня норм соціалістич­но­го пра­ва»1. От­же, за­го­ст­рю­ва­ла­ся ува­га на то­му, що соціалістич­не пра­во за­без­пе­чується не ли­ше і навіть не стільки ме­то­да­ми при­му­су, скільки ме­то­да­ми ви­хов­но­го ха­рак­те­ру, ме­то­да­ми пе­ре­ко­нан­ня. Од­нак більшої по­пу­ляр­ності на­бу­ла інша точ­ка зо­ру, згідно з якою без дер­жав­ но­го при­му­су не­ма сен­су навіть го­во­ри­ти про пра­во, то­му що во­но є не чим іншим, як за­без­пе­чен­ням життєвих умов суспільства у формі при­му­су, си­с­те­мою соціаль­них цілей, га­ран­то­ва­них при­му­сом2. На на­шу дум­ку, та­кий підхід більш точ­но відо­б­ра­жає сутність пра­ва та пра­во­ воїси­с­те­ми в ціло­му, відмінності ос­тан­ньої від інших видів соціаль­них си­с­тем, у ко­т­рих існу­ють та діють інші ме­ханізми ре­алізації, здатні об­хо­ди­ти­ся без юри­дич­них санкцій, що ґрун­ту­ють­ся на мож­ли­вості влад­но­го (дер­жав­но­го) при­му­су до на­леж­ної по­ведінки. Дер­жав­ний при­мус, з од­но­го бо­ку, роз­гля­дається як од­на з невід’ємних скла­ до­вих здійснен­ня дер­жав­ної вла­ди, як її засіб (ме­тод), а в кінце­во­му ре­зуль­таті – як ос­нов­на оз­на­ка дер­жа­ви і пра­во­вої си­с­те­ми в ціло­му.