Питання 3. Сцієнтистська філософія хх – поч. Ххі ст.

В наш час достатньо очевидним постає той факт, що з усіх напрямів людської життєдіяльності саме наукове пізнання постає найбільш динамічним, найбільш результативним та найбільш впливовим щодо історичного поступу. Феномен науки, отже, не міг не постати предметом пильної уваги з боку філософії, хоча оцінюється він неоднозначно: поряд із захопленнями наукою існують її критичні і навіть негативні оцінки. Ті філософські напрями і течії, що свідомо ставлять філософію на службу науці, називаються як правило сцієнтистськими. Вони вважають основним завданням філософії співпрацю із наукою, спрямовану на більше оптимізацію останньої, підвищення її точності та ефективності.

В ХХ ст. одним із провідних філософських напрямків стає феноменологія, засновником якого був німецький філософ Едмунд Гусерль (1859-1938). Феноменологія Гуссерля є дослідженням значення і сенсу явищ світу (феномен – з д.-грецьк. – явище), включаючи явище самої людини та її буття з іншими людьми. Заклик Гуссерля "Назад до самих речей!" означав відмову від подвійного бачення дійсності, прийняття всього, що нам з'являється (феноменів) у якості єдино наданого та справжнього. Феномени (самі речі) і є сутностями, що нам надані. У розумінні Гуссерля феноменологія це не вчення про сутність, а наука про свідомість, яка споглядає сутність. Гуссерль закликає відмовитись від так званої натуралістичної установки та прийняти філософську, яка вимагає відійти від традиційного поділу дійсності на те, що сприймається, та того, хто сприймає. Він твердить, що є лише деяке явище, феномен, і саме в нього ми повинні вдивлятись. А для того, щоби відійти від традиційного підходу, треба здійснити "феноменологічну редукцію" – процедуру "взяття у дужки" всіх думок, пересудів, гадок, одним словом, брати дійсність такою, яка вона справді відкрита, а не такою, якою подає її громадська думка. Потім ми також повинні і себе самих "взяти у дужки", щоби відсторонитись від власних звичок чи уподобань. Здійснивши таке взяття у дужки, я відкрию одну єдину ідею, яка лежить в основі всього явища, і моє бачення дійсності постане завершеним та найбільш адекватним. Феноменологія стає засобом самовідкриття сутності буття. Коли ми переходимо на феноменологічні позиції, ми спостерігаємо нашу зануреність у світ та наші зв'язки з речами. Під час феноменологічної редукції відкривається трансцендентальне "Я" як джерело остаточної істини. Тут йдеться про метод філософії, який веде її до сутності (ідеї) речей, але його здатна використати і наука. Тільки тоді вона може бути точною. "Істина одна і та ж як для людини, так і для ангелів і чортів", стверджував Гусерль. Феноменологічний метод універсальний для всіх наук. Гусерль вірив, що завдяки йому можна досягти узгодженості між науками, говорив про "кризу європейських наук" і пропонував свій шлях виходу з неї: феноменологічну редукцію. Філософія Гуссерля значно вплинула на формування екзистенціалізму, персоналізму, а також на розвиток деяких напрямів соціології, політології, психології, психіатрії, літературознавства. Натомість, природознавці їм не користуються.

Аналітична філософія, як видно з прикметника "аналітична", надає перевагу аналізу мови і логіці висловлювань науки (саме такого спрямування намагався надати філософії Л.Вітгенштайн). Неправильність наших висловлювань може стати основою для неправильного уявлення про світ, а зловживання мовою породжує неправильні погляди та висновки щодо нього. Аналіз мови, наших висловлювань є засобом звільнення від помилкової "любові до мудрості", виводить за межі псевдофілософських проблем, утворених в внаслідок невірного використання мови. Філософи-аналітики (як-от Бертран Рассел, англійський математик та логік) вважають, що уточнення понять сприятиме розвитку знання, а філософія користуючись точним методом логіки, має постати наукою про значення (семантикою) та синтаксисом мови науки. Саме це можна назвати справді науковим підходом.

Як вважали Рудольф Карнап (1891-1970) та Ганс Рейхенбах (1891-1953), доаналітична історія філософії носила емоційно-пророчий характер, притаманний більшою мірою міфології або мистецтву. Аналітична філософія повинна розпочинатися з логічного аналізу мови науки і категоріальних проблем часу і простору, необхідності і випадковості, необхідності і свободи. Мета логічного аналізу - пошук "об'єктивних методів, в яких нічого немає від емоційності філософа, крім прагнення зрозуміти" (Б.Рассел). Іншими словами, йдеться про ототожнення існування предмету і форми його даності у свідомості, про ототожнення існування і фактів; про ототожнення даності та істинності речення. "Мовний поворот" у філософії означав заміну "вічних тем" філософії філософією мови з її центральною проблемою значення слів.

Для аналітичної філософії, зокрема напряму Львівсько-Варшавської філософської школи (в 1939 році, коли нацисти окупували Польщу, а радянські війська Галичину, її представники загинули або еміґрували) характерні антиірраціоналізм, усунення метафізики. Засновником Львівсько-Варшавської Школи вважається К.Твардовський, котрий у 1895 році очолив кафедру філософії Львівського університету. Учні К. Твардовського культивували свободу від догматизму, аналітичність, філософський мінімалізм (відмова від спроб розв'язати фундаментальні проблеми філософії), ясність мислення та коректність висловлювань. Найбільш відомі учні К. Твардовського, які зробили значний внесок у розвиток "наукової філософії" - А. Тарський (семантична теорія правди), К. Айдукевич (епістемологія), Т.Котарбінський (реїзм та незалежна етика), Т.Чежовський (нормативна етика) та інші.

Розвиваючи ідеї, започатковані засновником позитивізму О. Контом (див. попередній розділ), його послідовники в ХХ ст. утворили ряд напрямів філософії, які прийнято називати неопозитивізмом. Його насамперед, пов'язують з Віденським гуртком, засновником якого вважають німецького філософа М.Шліка (1882-1936). Мета, яку ставив перед собою гурток, полягала в тому, щоб дати вичерпне наукове пояснення світу, уникаючи метафізики та ідеалістичної філософії. Неопозитивізм оголошує всі метафізичні судження, як і всю метафізику, позбавленими сенсу. Істинні лише логічно-математичні висловлювання. Емпіричні судження (судження, які засновуються на досвіді) повинні перевірятися експериментом (принцип верифікації): всі висловлювання, які не можна перевірити за допомогою наукових методів, оголошуються безглуздими. Такої точки зору дотримувалися Р. Карнап, Л.Вінгенштайн, Г. Райхенбах та ін. Проте на перешкоді нової формалізації мови та наук став так званий принцип неповноти, відкритий математиком та логіком К.Гьоделем (1906-1978), який довів, що будь-яка аксіоматизована система є неповною, бо деякі істинні судження неможливо вивести дедуктивно, тому повна раціоналізація та формалізація світу та мови принципово неможливі. Іншим критиком неопозитивізму вважається К.Поппер (1902-1994), який піддав сумніву можливість вичерпного наукового пізнання світу за допомогою індуктивного методу і прийшов до висновку, що на основі великої кількості спостережень зробити істинні висновки неможливо. К.Поппер запропонував принцип "фальсифікації", який полягає у тому, що теорію можна вважати науковою, якщо її можна спростувати. Методом фільсифікацій можна і потрібно заміняти існуючі наукові теорії кращими.