Питання 2. Напрями сучасної антропологічної філософії.

У ХХ – на початку ХХІ ст. осмислення людини набули характеру найпершого завдання філософії. Про це прямо проголосив засновник філософської антропології ХХ ст. Макс Шелер. За М.Шелером, людина вбирає в себе усі потенції природних процесів, проте вирішальну роль для неї відіграє її здатність до "великої відмови", тобто до виходу за межі суто природних явищ і процесів, завдяки чому вона досягає можливості керуватись вищими духовними прагненнями та творити. Послідовники М.Шелера достатньо переконливо довели, що людина повинна перш за все творити саму себе, оскільки вона постає біологічно неспеціалізованою та генетично не запрограмованою.

Достатньо великий вплив на розуміння людини в ХХ ст. чинив психоаналіз або фрейдизм. Засновником психоаналізу вважають австрійського психолога і психіатра Зігмунда Фройда (1856-1939). За Фройдом, психіка особистості складається з трьох шарів: надсвідомого (Над-Я або Супер-Его), свідомого (Я або Его), несвідомого ("Воно", або Id, лат.). Несвідоме – це енергетична основа особистості, що містить вроджені інстинкти життя, які прагнуть свого задоволення та розрядки. Інстинкти - це канали, якими проходить енергія, котра формує нашу діяльність (поведінку). Існують два вроджені інстинкти: інстинкт життя (сексуальний інстинкт) та інстинкт смерті (танатос), які постійно перебувають у стані війни, але головне в тому, що вони прагнуть реалізації. Оскільки за Фройдом визначальним у житті людей є статевий потяг, то розум людини Фройд розглядав як маскування лібідо; розум людини (свідоме, або Его) - це своєрідна крихка стіна між несвідомими бажаннями та потягами і культурним світом людей, який складається з певних моральних норм, законів (надсвідоме, або Супер-Его). Якби цієї стіни не було, то несвідомі та підсвідомі бажання й потяги зруйнували б культурні надбання людства. Особистість виробила певні захисні механізми, які пригнічують заборонені бажання і потяги: витіснення, регресія, раціоналізація, проекція і сублімація. Найефективнішим механізмом є сублімація. Сублімація спрямовує енергію агресії, енергію статевого потягу, в інше русло, наприклад в мистецьку, наукову, релігійну, діяльність. Таким чином, психоаналіз Фройда можна вважати своєрідною теорією особистості, філософією людини. Фройд, Дарвін та Маркс змінили уявлення про людину, як образ і подобу Бога, поставили під сумнів розумність людини і акцентували увагу на "темній" стороні життя особистості.

Іншим впливовим напрямом антропологічної філософії є екзистенціалізм (філософія існування - від лат. existentia - існування), що виникає у Німеччині та Франції в 30-50-х роках XX ст. і. Представниками екзистенціалізму вважають М.Гайдеггера, К.Ясперса, Ж.-П. Сартра (1905-1980) та його дружина Сімона де Бовуар (1908-1985) 1969), Мерло-Понті (1908-1961), А.Камю (1913 – 1960) та ін. Представники цього напрямку приділяють вирішальну увагу внутрішньому сприйняттю людиною свого існування у світі. Екзистенціалісти наголошують на тому, що існування людини відрізняється від існування світу, природи. Існування людини трансцендентне (виходить за межі світу, природи). Екзистенційний досвід - негативний досвід про світ. Від світу "нудить" (Ж.-П. Сартр), тому що він чинить спротив моїм прагненням; я прагну досконалості, але світ недосконалий. Закинутість, покинутість, відчуження, абсурд (А. Камю), незадоволення, тривога - всі ці відчуття свідчать лише про одне: цей світ не є світом для людини. Реакцією на відсутність радості від перебування у світі є гнів, бунт (А. Камю), зрештою, розпач.

Одним із засновників екзистенціалізму є Мартин Гайдегер, хоча його творчість не можна цілком віднести до певної філософської школи ХХ ст. Він є водночас екзистенціалістом, феноменологом, культурологом, аналітиком мови, тощо. Сам він на початку своєї діяльності називав свою філософію "фундаментальною онтологією". М.Гайдеггер одним із перших у європейській філософії ХХ ст. надав людині особливого буттєвого статусу: на його думку, лише людина вступає у діалог не із життєвими ситуаціями, а із буттям як таким, лише їй відкритий горизонт буття. Це значить, що лише людина здатна виділяти із "стіни сущого" окремі явища і предмети і осмислювати їх як такі, що існують. А оскілки горизонт буття постає перед людиною принципово безмежним, то людські взаємини із світом розгортаються в часі ("Буття і час" – так звучить назва основного твору філософа). Із такого розуміння людини випливає те, що саме питання про буття повинно бути для людини найпершим питанням, що вона повинна опікуватись саме ним. Проте в звичайному життєвому плині суще, тобто окремі речі, затуляють від людини буття. М.Гайдеггер вважав, що саме його час характеризувався "забуванням буття" і переведенням всієї людської життєвої енергії в русло здобування, продукування, життєвої метушні. "Забування буття" постає причиною неправильного, викривленого життя. Це трапилося тоді, коли буття підмінили сущим. Сущих безліч, а буття одне. Буття полюбляє приховуватися. Залишається лише одне: чекати, поки те, що повинно бути осмислене, не звернеться до нас. Однак чекати не означає відкладання мислення на потім. Чекати означає: в осмисленому виглядати не осмислене, яке приховане всередині вже осмисленого. Живучи в часі, людина прогнозує свій неминучий кінець і культивуванням стурбованого ставлення до дійсності намагається позбутися страху смерті. "Стурбована людина" вже є не "вартовим буття", а лише середнім чи посереднім членом суспільства. "Забування буття" обертається для людини втратою себе, своєї індивідуальності та неповторності, переведенням свого життя у форми неправильного, спотвореного існування.

Для К.Ясперса трансцендентність розкривається в екзистенціальних переживаннях, які він називає "пограничними", "межовими". Межові ситуації (переживання) – це шифр трансцендентності, яку людина зчитує у вільному виборі, виражаючи в такий спосіб свою залежність від неї. Роздуми про свободу К. Ясперса мають присмак трагічності. Проте у філософії ми знаходимо ті стежки, йдучи якими, ми дістаємося до того середовища, в якому людина стає сама собою: "У філософії ... ми йдемо від істини, яка там, де вона сяє, проникає в людину набагато глибше, аніж хай там які наукові знання..." Але що означає філософія? - Це дослідження екзистенції, а екзистенція за глибинною сутністю - це свобода. Свобода не є чимось очевидним, вона наражається на постійні випробування: моя неспроможність прямо сприймати трансцендентність або божественний сигнал, зокрема, підтверджує важливість вибору і свободи. Таємниця, відсутність прямого релігійного одкровення покладені в основу свободи, тому "проблема" Бога не повинна бути вирішена. Ми не знаємо до кінця самих себе, ми не знаємо до кінця сенсу смерті. "Пограничні ситуації - смерть, нещасний випадок, провина, неможливість розраховувати на світ - відкривають мені мій крах. Що можу вдіяти я перед неминучістю цього абсолютного краху, очевидність якого я не можу, не обманюючи самого себе, заперечувати?..

У ХХI ст. екзистенціалізм як окремий самостійний напрям філософії не існує. Проте його ідеї міцно увійшли в міркування філософів різних напрямів та спрямувань. Окрім того, цей напрямок професійної філософії має велике значення не лише для філософської думки, але також і для мистецтва: його ідеї та настрої вплинули на літературу, кінематограф, живопис, драматургію, завдяки чому цей напрям відомий не лише тим, хто займається філософією, а й більш широкому загалу.

Реакцією на лібералізм та тоталітаризм (нацизм, фашизм, комунізм) у ХХ ст. був персоналізм, започаткований у католицьких колах у часи між двома війнами у Франції. Після Другої світової війни персоналізм стає популярним серед європейських інтелектуалів. Е.Муньє (1905-1950), засновник французького персоналізму, зазначає, що людська особистість пізнається лише в дії. Людина - це єдина дійсність, яка пізнається зсередини себе самої в процесі свого створення. Людина як лик Божий є повсюди, але ніколи не задана раніше за саму людину, тому людську особистість не можна розглядати як об'єкт, предмет. Людина є живою активністю самотворчості, яка прагне взаємності та єднання з іншими. Присутність іншого є знаком трансцендентного. Необхідно розуміти і сприймати іншого, тому що він веде тебе до містерії життя; інший потрібен для того, аби розбити наш егоцентризм і встановити справжнє спільне життя. Всі наші земні справи, які носять винятково соціальний характер, повинні бути спрямовані на реалізацію внутрішньої мети - створення образу Бога всередині нас. Такий шлях долає протистояння між "градом земним" і "градом небесним". "Не можна говорити про дві історії, відчужені одна від одної. Є лише історія - це людина, яка знаходиться на шляху до Царства Божого" (Е.Муньє).