7. Методологія і методи наукового пізнання

Для дослідників-початківців дуже важливо мати уявлен¬ня про методологію та методи наукової творчості, оскільки саме на перших кроках до оволодіння навичками наукової роботи найбільше виникає питань саме методологічного ха¬рактеру. Передусім у цій категорії працівників бракує досвіду у використанні методів наукового пізнання, застосуванні логічних законів і правил, нових засобів і технологій. Тому доцільно розглянути ці питан¬ня докладніше.

Методологія (гр. methodos - спосіб, метод і logos - на¬ука, знання) - вчення про правила мислення при створенні теорії науки.

У широкому розумінні методологія – це спосіб усвідомлення будови науки і методів її роботи, а у вузькому – сукупність принципів, методів, прийомів та процедур дослідження, що застосовуються в тій чи іншій спеціальній галузі знань (конкретна наукова методологія).

Методологія може бути загальною і частковою. Загальна методологія науки – це матеріалістична діалектика і теорія пізнання розвитку наукового значення в цілому.Часткова методологія базується на законах окремих наук, особливостях пізнання конкретних процесів. Вона виявляється в існуванні, з одного боку, теоретичних узагальнень і принципів цих наук, а з іншого – часткових методів дослідження.

Багато зарубіжних науко¬вих шкіл не розмежовують методологію і методи досліджен¬ня. У вітчизняній науковій традиції методологію розгля¬дають як учення про науковий метод пізнання або як систе¬му наукових принципів, на основі яких базується досліджен¬ня і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, мето¬дів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як си-стему знань про теорію науки або систему методів дослі¬дження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослі¬дження, включаючи техніку і різноманітні операції з фак¬тичним матеріалом.

Методологія виконує такі функції:

- визначає способи здобуття наукових знань, які відобра¬жають динамічні процеси та явища;

- направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета;

- забезпечує всебічність отримання інформації щодо про¬цесу чи явища, що вивчається;

- допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;

- забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

- створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструментарій науково¬го пізнання.

Метод (гр. methodos) – спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вивченню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формулюючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

Загальні методи наукового пізнання використовуються упродовж всього дослідницького процесу, незалежно від галузі знань та особливостей дослідження.

Загальні методи наукового пізнання зазвичай поділяють на три великі групи.

1. Емпіричні методи дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент);

2. Методи, які використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження ( абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.);

3. Методи теоретичного дослідження (від абстрактного до конкретного та ін.)

8. Методи наукового пізнання: сутність, структура. Базові закони логіки. На сьогодні існує кілька різних класифікацій методів наукового пізнання. Розрізняють, наприклад, методи евристичні та алгоритмічні, кількісні та якісні, експериментальні та теоретичні. Близьким до останнього є поділ наукових методів на емпіричні та теоретичні. До емпіричних методів у такому випадку відносять: спостереження (цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності); описання (фіксація даних про об'єкт засобами природної або штучної мови); вимірювання (порівняння об'єктів за якими-небудь спільними властивостями або аспектами); експеримент (спостереження в спеціально створених і контрольованих умовах з метою встановлення перебігу процесу чи події при повторенні даних умов). До теоретичних методів наукового пізнання належать: формалізація (побудова абстрактно-математичних моделей, що розкривають сутність процесів дійсності); аксіоматизація (побудова теорій на основі аксіом - тверджень, істинність яких не потребує доказу); гіпотетично-дедуктивний метод (створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, із яких виводяться твердження про емпіричні факти).

Нерідко методи пізнання поділяють на загальні (такі, що застосовуються не тільки в науці, а й в інших сферах людської життєдіяльності), загальнонаукові (використовуються в усіх сферах науки) і конкретно-наукові (специфічні методи, придатні для окремих розділів науки та наукових дисциплін).

Знання описаних загальнонаукових методів пізнання лежить в основі будь-яких досліджень. Але крім них науковцю необхідно знати й уміти використовувати певні логічні закони і правила, зокрема закон тотожності; закон протиріччя; закон виключення третього і закон достатньої підстави.

Закон тотожності. Предмет думки в межах одного міркування повинен залишатися незмінним. ( А є А , А = А, де А – це думка).

Закон протиріччя. Не можуть бути одночасно істинними два висловлювання, одне з яких щось стверджує, а інше – заперечує те ж саме. ( Неправильно, що А й не А одночасно істинні).

Закон виключення третього. З двох протилежних суджень одне не має істини, а інше – істинне. Третього не існує . ( це є або Б, або не Б).

Закон достатньої підстави. Усяка істинна думка має достатню підставу. Достатньою основою може слугувати будь – яка інша думка, з якої при необхідності випливає істинність цієї думки.

Значна частина наукової інформації носить характер суджень, що отримані не шляхом безпосереднього сприйняття фрагментів дійсності, а з інших суджень. Одержання таких знань є умовиводом, тобто розумовою операцією, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, певним чином пов’язане з вихідним. Усі умововиводи можна кваліфікувати як індуктивні, дедуктивні або зроблені за аналогією.

Дедуктивним називається такий умовивід, у якому висновок про певний елемент множини робиться на підставі знання загальних властивостей усієї множини.

Індукцією є умововивід від часткового до загального, у процесі якого на підставі знання про частину предметів одного класу робиться висновок про клас взагалі.

Об’єктом наукових досліджень можуть бути неповторні за своєю індивідуальною характеристикою події, предмети чи явища, при поясненні та оцінюванні яких практично неможливо застосувати дедуктивний чи індуктивний методи. У цьому випадку використовують умововивід за аналогією, тобто уподібнюють нове явище іншому, подібному з ним, відомому явищу та поширюють на нього раніше отриману інформацію.

Аргументація – це логічний процес, сутність якого полягає в обґрунтуванні істинності судження (тези доказу) за допомогою інших суджень ( аргументів або доводів).

Аргументація досягає мети, коли дотримуються правила доказу:

-         тезу доказу потрібно формулювати ясно і чітко;

-         у ході доказу теза повинна залишатися незмінною, тобто має доводитись те саме положення.

Вимоги до аргументу:

-         як аргументи можуть виступати лише ті положення, істинність яких була доведена або які взагалі ні в кого не викликають сумніву, аргументи мають бути істинними;

-         аргументи мають бути доведені незалежно від тези, тобто обов’язково слід дотримуватись правила їх автономного обгрунутування;

-         аргументи мають бути несуперечливими;

-         аргументи повинні бути достатні, тобто у своїй сукупності вони  мають бути такими, щоб з них випливала теза, яка доводиться.

Спростування доказів- це руйнація доказу інших дослідників шляхом встановлення хибності або необґрунтованості їх тверджень.