12. Окресліть основні особливості середнбовічної філософії, етапи її розвитку, провідну проблематику, назвіть її представників

Патристика та схоластика як провідні напрямки середньовічної філософії

Починається середньовічнафілософіяперіодомтакзваної“апологетики” (відгрец. “апологія” -захист), передставникиякоївиступализобгрунтуваннямізахистомхристиянствапротиантичноїфілософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно - християнської філософії так званою “патристикою” (від лат. “патер” - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями – “отцями церкви” – вихідних принципів середньовічної християнської філософської думання. Вже від самого качану середньовіччя впадає в око своєрідна “дволінійність” у становленні та подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Орієнтована на духовно – ідеальне тлумачення світу, ця парадигма здійснює собі у двох напрямах, які мають своїм джерелом “подвоєність” східноанитичної філософії на ілліно-елістичну, згодом елліно-візантійську і римську, згодом римсько-західноєвропейську, “гілки”.

Подвійність середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики, в історико-філософській літературі чітко розрізняють західну і східну апологетику. Деручи представлена іменами Амуніція Фелікса, Квінта Тертулліана, Арнобієм, Лактанцієм; друга – Юстином, Теофілом Іренеєм Ліонським Іпполітом, Афіногором. До східної гілки Середньовічної філософської парадигми, безперечно належать і такі передставники вже згаданої александрійської школи, як Філон, Климент, Оріген.

Грекомовна (східна) апологетика спонукувана своєю еллінською ментальністю на споглядання внутрішньої людини, неосяжних глибин духу, виявляє собі в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитання, тлумачення “Священніх текстів” так звана “екстеза”; вже згадувана “апофатична”(негативна) теологія худе. Рімська ментальність“західноїапологетики” з її практицизмоморієнтуваласяназовнішнірисидуховності.

Передставники апологетики доситьагресивновиступаютьіз критикоюантичноїкультурно –філософськоїспадщини. Що є спільною між філософом і християнином. Між учнем грецької мудрості і учнем неба? – риторично запитує Квін Тертулліан. Нова, християнська “божественна” мудрість настільки глибша від старої (грецької, “земної”), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. “Син Божийпригвождженийдохреста, не соромлюсяцього,оскількицевартосорому. Син Божий помер, -немаєсумнівівувірностіцього,оскількицебезглуздо. Похованій,вінвоскрес, - іцебезсумнівноіценеможливо”. ЗапереказамиТертулліанстверджуєсловами: “Вірю, тому що абсурдно”.

Ця тезаТертулліаназовсімнебезглузда, якможездаватисьнапершийпогляд. Вонанабуваєпевногосенсунаперед уситуаціїсоціальногобезвиході, уякомуопинилосярабовласницькесуспільствозачасівйогокризиірозпаду. Ще дляантичноїсвідомостіздавалисяабсурднимидогмихристиянськоївіри: проствореннясвітузасімднів, непорочногозачаття,воскресінняХриста. Абсурднімздавалосяі ті,щотребаполюбитиворога, як самого собі,щоусілюди єдуховнимибратами. Адже з точкизоруздоровогоглузду,якийпанувавумасовійсвідомостітого годиніміжрабом ірабовласникомполягає прірва, якові не можна подолати. Так само і до ворога повинне бути однозначно ворожимо. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яку опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнств шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування. Крім того Тертулліанове “вірю, бо це абсурдне” – це відкриття і визнання надрозумової діяльності, яка пізнається не розумом, у вищою інтуїцією, одкровенням.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в тій година, коли християнство було релігією меншості населення Рімської імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обгрунтувати і роз‘яснити його догми. У деру чергу,цеторкалосянайскладнішоїдогмипро Трійцю, протриєдністьбожественноїсутності. Найвідатніші з цих ідеологів віри пізніше булі названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Грігорій – Назіанзін (330 – 390рр.), Василій Великий (330 – 379рр.), Грігорій Нісський (325 – 394рр.), Аврелій Августин Блаженній (354 – 430рр.). Період, уякийсмородудіяли, творили, назвперіодомпатристики.

Найвідоміший серед“отців”західноїцерквибувАвгустин Блаженній,якийсистематизувавхристиянськийсвітогляд,спираючисьнапринципиплатонізму. Протіріччя людської історії – вісь ті проблеми, які цікавили його понад вусі. Етічна проблема займає головешці місце. Це споріднює вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією елліністичного періоду, а з іншого – з майбутньою екзистенціонально - гуманістичною філософією.

Щодо проблемистосунківлюдиниі Бога, то Августинанайбільшецікавилопитанняпрогріховністьлюдиниперед Богом, заподій інаслідкипервородногогріхаАдама і Єви. Гріхнабуваєвньоговсесвітньогозначення. Зло усвіті, за Августином, - непомилкатворця. Бог невідповідаєнанього. Зло –цевільнийвибірлюдиниівонанеце заньоговідповідальність. Джерело злавідсвавіллялюдини,вонапротиставилаволіБога своюлюдськуволю. ЗловиявляєтьсяуповстаннілюдинипротиБога,створінняпротитворця. Оськільки Бог нетворивзла, товононемаєсправжньоїреакції,тобтовононе існує само пособі. Зло –целишевідсутність, нестача (спотворення) добра.

Бог як вихіднийікінцевийпунктлюдськихсудженьідійстановитьосновувченняАвгустина. Філософ систематизував християнське віровчення, подаючи його як цілісне і єдино правильне, виступаючи за обов‘язкову єдність віри і церковної організації, богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя. Однакщастянайогодумання –цепізнаннялюдиноюБога ілюбовдонього. Упраці“Промістогосподнє” Августиннаголошує,щохристиянськийБогстворивсвітілюдину. Вінвсемогутнійібезконечний. Пізнаті Його –означаєстатіщасливим.

Однією з центральнихувченніАвгустина є проблемасвободиволіякосновилюдськоїособистості. Осягнутірозумомлюдинаможелишеті, ущовірить, дочогопрагне. Єднання з Богомвідбуваєтьсяне придопомозірозуму, азавдякиволі. Воля,об‘єктомякоїє Бог –цевіра. Августин Блаженнійстверджує: Бог –найвищебуття,нематеріальнаформанайвищогоблага. На відміну від Бога, світ не має постійності і самостійності, оскільки є похідним від Творця. Все,щомізустрічаємоуцьомусвіті,маєперехіднийхарактер,змінюється,минає.

Дуалізм надприродногоБога ісвітуприроди,виступаєв Августина якпротилежністьміжвічнимбуттяміплиннимсвітом. Констатаціяцієїпротилежностіпривела Августина дофілософськоїпроблемигодині. Година –цемірарухуізмінивсіхконкретнихмов. Створівши світ, Бог створив міру його зміни. Реально існує сьогодення, а минуле і майбутнє лише завдяки пам‘яті і надії.

У своїх працях “Про місто Боже” і “Сповідь” він поділяє всю історію людства на шість історичний епох: від дітей Адама і Єви ідо народження Христа, людство проходити перші п‘ять епох, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства. Отже людська історія має певну спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Година не вічний,бодоствореннясвітугодинітежне існувало. Година є плинним історичним.

Наголошуючи на лінійних, а не на циклічних часових режимах, де все існуюче є повторенням чогось такого, що вже було, Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового.

Індивідуальна духовна неповторність кожної людини має свій качан, однак не має кінця, будучи безсмертною, на відміну від неоплатонівського панпсихізму (душа у всьому), що виходив із вічності душі та їх космічного перевороту. Хрістіянський філософ визначає їх вічність тільки після того, як смороду створені Богом. Таким чином, з точки зорухристиянства,критикуваласяідея проперевтіленнядушівновітіла. Августинвизначаєдушу, якрозумнусубстанцію,призначеннякотроїуправлятитілом. Сутністьлюдинивизначаєтьсясамев їїдуші, а не втілі. У пошуках божественної істини філософ закликає вірити, щоб розуміти. На противагу Тертулліану він вважає доцільним використання людського розуму для підкріплення істини божественної мудрості, оскільки навчає тільки вмінню користуватися мовами, а мудрість орієнтує на пізнання бога і його діянь. Людська історія за Августином визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів – Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне – себелюбці, грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього, визначає смиренність, як пері Богом, так і перед Церквою.) у земній історії ці два царства переплетені між собою.

Подивися Августина справили великі впливна всюсередньовічнуфілософіюі ідеологію. Це один з найяскравіших філософів середньовіччя, який хвилювався за частку людства і кожної людини зокрема. ЯкзазначаєВ.Соколов “Можнастверджувати”,щоавтор трактату “Про град Божий” став деремомислителем(принаймнів Європі),щозробивпредметомфілософськихроздумівпро часткулюдства...

СХОЛАСТИКА (греч. scholasticos -школьный) — середньовічна „шкільна філософія", представники к-рой — схоласти — прагнули раціонально обгрунтувати і систематизувати християнське віровчення. Для цього вони використовували ідеї античної філософії (Платом і особливо Арістотеля, погляди к-рого С. пристосовувала до своїх цілей). Велике місце в середньовічній С. займав суперечку про универсалиях. Історично С. розділяється на декілька періодів: для ранньої С. (11-12 вв.) характерний вплив неоплатонизма (Еріугем, ан-сельм Кентербершський), Якраз „класичною" (зрілою) С. (12-13 вв.) панував „християнський аристо-телизм" (Альберт Великий, Хома Ак-вінськчй). Представники пізніше С. (13-14 вв.) виступали проти томиэ-ма (Дунс Худоба), протиставляючи йому теорію подвійної істини. Під ударами філософії Відродження С. втратила домінуючі позиції в ідеології. Що відбувалися пізніше (15—16 вв.) за спору між католицькими (т. наз. неосхоластики, исп. єзуїт Ф. Суарес) і протестантськими (Ф. Меланхтон) богословами кінець кінцем відображали боротьбу католицької церкви проти Реформації. З цією ідейною боротьбою нек-рые буржуазні автори пов'язують розквіт схоластичної філософії. У подальші вв. С. втрачає свій минулий вплив, випробовуючи руйнівну дію з боку передових учень філософії нового часу (Декарт, Гоббс, Локк, Кант, Гегель і ін.). З 19 в. починається пожвавлення схоластики, к-рая в даний час об'єднує різні школи католицької філософії.

Німецька містика. Вчення Екгарта про Бога, про містичне сходження людини.

Э. як екзегет і богослов. Э. написав коментарі до Побут, Ісх, Притч і Ін. Найбільшою популярністю користуються його Бесіди, або Проповіді. Вони є коментарем до найважливіших місць Біблії, написаний у дусі богосл. *мистицизма. Для розкриття своєї думки Э. найчастіше удається до *аллегорическому методу тлумачення. Так, напр., п'ять мужів еванг. самарянки перетворюються у нього на п'ять відчуттів, що віддаляють душу від Бога. Одна з головних тим Э. — «духовна убогість» (див. Мф 5:3), к-рую він розумів як вищу форму звільнення від всього тварного. «Людина, к-рый цілком відчужений, настільки захоплений у вічність, що ніщо скороминуще не може вже змусити його відчути плотського хвилювання; тоді він мертвий для землі». Ця відчуженість є шлях до Бога. «Де кінчається тварюка, там починається Бог. І Бог не бажає від тебе нічого більшого, як щоб ти вийшов з себе, оскільки ти тварюка, і щоб Боові бути в тобі Богом». Історичне Різдво є для Э. символ таємничого народження Бога в людині. Воно продовжується вічно, як вічний процес самого творіння. Слідуючи апофатич. ученню *Дионисия Ареопагита, Э. затверджував абсолютну надмирность Божества. «Божество» (Gottheit) вище навіть Самого Бога, бо Воно стає Богом лише коли діє, коли з Нього виливається тварное буття (тут у Э. наголошується елемент пантеїзму). Мир виходить з Божества, щоб в Нього повернутися. Це повернення здійснюється спокутною силою Хрістової і «духовною убогістю» вірних, таких, що віддають себе Небу. Э., проте, не обмежується відчуженим містицизмом, визнаючи цінність діяльного життя (Марія вибрала благу частину, але і Марфа полюблена Рятівником). Щоб пояснити, як можна поєднувати споглядання і діяльність, Э. знаходить в Біблії свідоцтва на користь двоєдиного буття людини. Діють і Мойсей, і Діва Марія, і Сам Христос, і одночасно дух їх перебуває з Богом і в Бозі. «Знай, — пише Э., — зовнішня людина може бути занурений в діяльність, тоді як внутрішня людина залишається вільною і нерухомою». Учення Э. зробило великий вплив на европ. думка, в частн., на Миколу Кузанського *Беме, *Лютера, *Шеллинга, *Гегеля і філософські системи екзистенціалістів