§ 1. Визначення

Отже, в кожному даному стані мови все ґрунтуєть­ся на відношеннях. У який спосіб вони функціону­ють?

Відношення й відмінності між елементами мовної системи розгортаються у двох різних сферах, кожна з яких породжує свій клас мовних вартостей; про­тиставлення цих двох класів дозволяє краще зрозу­міти природу кожного з них. Вони відповідають двом формам нашої розумової діяльності, однаково необ­хідним для життя мови.

З одного боку, слова в розмові внаслідок взаємного зчеплення вступають одне з одним у відношення, зумовлені лінійним характером мови, який заперечує можливість одночасної вимови двох елементів (див. с. 92). Ці елементи шикуються один за одним у потоці мовлення. Такі сполучення, які спираються на послі­довність, можна назвати синтагмами⁸. Отже, синтаг­ма завжди складається з двох або кількох послідов­них одиниць (наприклад, re-lire “перечитати”, contre tous “проти всіх”; la vie humaine “людське життя”; Dieu est bon “Бог добрий”; s’il fait beau temps, nous sortirons “якщо буде гарна погода, ми підемо на ву­лицю” тощо). Член синтагми отримує мовну вартість лише внаслідок свого протиставлення до поперед- 'нього члену або наступного, чи до того й іншого ра- [зом.

З другого боку, поза процесом мовлення, слова, виявляючи щось спільне для них, сполучаються у пам’яті в групи, всередині яких виявляються досить різні відношення. Так, слово enseignement “викладан­ня” несвідомо викликає в пам’яті безліч інших слів (enseigner “викладати”, renseigner “інформувати, по­відомляти” тощо, або armement “озброєння”, change­ment “зміна” тощо, або ж éducation “освіта”, appren­tissage “навчання” тощо); з того чи іншого боку, всі вони мають між собою щось спільне.

Очевидно, що ці відношення належать до зовсім іншого типу, ніж описані вище. Вони не спираються на послідовність, локалізуються в мозку і складають частину наявного в пам’яті скарбу, який і становить мову в кожного індивіда. Ми називатимемо їх асоці­ативними відношеннями.

Синтагматичне відношення перебуває іп praesentia: воно ґрунтується на двох чи більше членах, також наявних у фактичній послідовності. Навпаки, асоці­ативне відношення поєднує члени іп absentia у вір­туальну мнемонічну послідовність.

З обох поглядів мовну одиницю можна порівняти з частиною будинку, наприклад з колоною: з одного боку, колона перебуває у певному відношенні з під­тримуваним нею архітравом, — це розташування двох одиниць, однаково присутніх у просторі, нагадує синтагматичне відношення; з іншого боку, якщо це колона доричного ордера, вона викликає в думці по­рівняння з іншими ордерами (іонічним, коринфським тощо), які є елементами, відсутніми у даному про­сторі, — це асоціативне відношення.

Кожний з цих двох рядів відношень потребує де­яких особливих зауважень.

§ 2. Синтагматичні відношення

Наші приклади на с. 156 вже дають зрозуміти, що поняття синтагми застосовується не лише до слів, а й до сполучень слів, до складних одиниць будь-якого розміру й роду (складні слова, похідні слова, члени речення, цілі речення).

Не досить розглянути відношення між окремими частинами синтагми (наприклад, contre “проти” і tous “всіх” у сполученні contre tous “проти всіх” та contre і maître “учитель, хазяїн” у слові contremaître “стар­ший майстер, виконроб”); треба також узяти до ува­ги те відношення, яке пов’язує ціле з його частинами

(наприклад, contre tous, з одного боку, щодо contre, а з іншого боку, щодо tous, або contremaître співвід­носимо з contre і з maître).

- ’ Тут можна було б заперечити: оскільки досить по­ширений вид синтагми — речення — належить до мовлення, а не до мови (див. с. 26), то чи не випливає звідси, що й синтагма належить до мовлення? Га­даємо, що ні. Властивістю мовлення є вільне комбі­нування елементів; отож слід запитати себе, чи всі синтагми однаково вільні?

Передусім трапляються численні вирази, які нале­жать до мови: це вже цілком готові речення, у яких звичай забороняє щось змінювати, навіть коли, по­міркувавши, ми розрізняємо в них частини зі зна­ченнями (пор. à quoi bon? “навіщо?”, allons doncl “та годі вже!” тощо). Майже те саме, хоч і меншою мі­рою, стосується таких виразів, як prendre la mouche “гніватися через дрібниці”, forcer la main à quelqu’un “присилувати до чогось”, rompre une lance “ламати списи”, avoir mal à (la tête ...) “відчувати біль (y го­лові ...)”, a force de (soins) “завдяки (піклуванню)”, que vous en semble? “що ви на це скажете?”, pas n’est besoin de... “немає жодної потреби”. Узуальний характер цих виразів випливає з особливостей їх значення або синтаксису. Такі звороти не можна ім­провізувати, вони надаються традицією вже готови­ми. Можна також послатися на ті слова, які цілком піддаються аналізу, але характеризуються якою-не- будь морфологічною аномалією, збереженою лише за звичаєм (пор. difficulté “складність” при facilité “лег­кість ”, mourrai “помру” при dormirai “спатиму” то­що).

Проте це не все. До мови, а не до мовлення слід віднести і всі типи синтагм, побудованих за певними правилами. А оскільки в мові немає нічого абстракт­ного, ці типи існують лише, коли мова засвідчує до­статню кількість їх зразків. Коли в мовленні з’яв­ляється така імпровізація, як indécorable “неприкра- шуваний” (див. с. 210), це означає, що існує певний тип словотворення, уможливлений в пам’яті достат­ньої кількості схожих слів (impardonnable “непробач- ний”, intolérable “нестерпний”, infatigable “невтом­ний” тощо). Те саме цілком слушне щодо речень та словосполучень, утворених за певними шаблонами; словосполучення типу la terre tourne “земля крутить­ся”, que vous dit-il? “що він вам каже?” відповідають загальним типам, які, у свою чергу, знаходять під­тримку в мові завдяки конкретній пам’яті мовців'

Однак слід визнати, що у сфері синтагм немає чіт­кої межі між фактом мови, освяченим колективним звичаєм, і фактом мовлення, який залежить від ін­дивідуального вибору. В багатьох випадках досить важко віднести до мови чи до мовлення певну ком­бінацію елементів, адже вона утворена обома чинни­ками і в пропорціях, визначити які неможливо.