§ 2. Мйіливгсть знака

Забезпечуючи безжрервність розвитку мови, час чинить на неї ще один вплив, який на перший погляд заперечує перший: він з більшою чи меншою швид­кістю змінює мовні знаки, тобто до певної міри мож­на говорити водночас про незмінність та мінливість знака⁷.

Зміна в часі набирає різних форм, кожна з яких могла б стати матеріалом для великого розділу в теорії мовознавства. Не заглиблюючись у подробиці, виділимо такі положення.

Перш за все слід правильно розуміти сенс, нада­ний тут слову зміна. Воно може навести на думку, що йдеться спеціально або про фонетичні зміни, яких зазнає позначення, або ж про зміни змісту позначу- ваного поняття. Такий погляд на зміну був би недо­статнім. Якими б не були чинники зміни, діють вони нарізно чи спільно, це завжди призводить до зсуву відношення між позначеним і позначенням.

Ось кілька прикладів. Латинське слово песаге “вби­ти” у французькій мові перейшло в noyer із значен­ням “топити” (у воді). Змінився і акустичний образ, і саме поняття; але даремно розрізняти обидві час­тини цього явища; досить констатувати іп globo, що зв’язок між поняттям і знаком^" послабшав, і у від­ношенні між ними стався зсув. Трохи інший випадок маємо, порівнюючи класичне латинське песаге не з французьким noyer, а з народнолатинським песаге IV—V ст. зі значенням “топити”; однак і тут наявний зсув у відношенні між поняттям і знаком, хоча по­мітних змін у позначенні ми й не зауважуємо.

Старонімецьке dritteil “третина” стало в сучасній німецькій Drittel. У цьому випадку, хоча поняття й не зазнало змін, відношення між ним і позначенням змінилося у два способи: позначення змінилося не лише в матеріальному плані, а й у граматичній фор­мі; воно більше не нагадує поняття Teil “частина”, це вже просте слово. Так чи інакше, тут знову оче­видний зсув у відношенні між позначеним і позна­ченням.

В англосаксонській мові дописьмова форма föt “но­га” залишилася без змін — föt (суч. анґл. loot), у той час як її форма у множині föti “ноги” перейшла у fet (суч. анґл. feet). Які б не були зміни, що породили ці форми, з певністю можна сказати одне: стався зсув у відношенні; між звуковим матеріалом і поняттям виникли інші відповідності.

Мова принципово неспроможна протидіяти чинни­кам, які повсякчас змінюють відношення між позна­ченим і позначенням. Це один із наслідків принципу "довільності знака.

Усі інші суспільні інституції — звичаї, закони то­що ґрунтуються різною мірою на природних зв’язках речей; вони мають необхідну відповідність між вжи­тими засобами і поставленою метою. Навіть мода, що визначає наше вбрання, не зовсім довільна: не можна надмірно відхилитися від умов, продиктованих фігу­рою людини. Мова, навпаки, ні в чому не обмежена у виборі своїх засобів, оскільки не видно, що саме могло б перешкодити об’єднанню будь-якого поняття з будь-якою послідовністю звуків.

Бажаючи унаочнити той факт, що мова є суспіль­ною інституцією в чистому вигляді, Витні слушно наполягав на довільному характері знака, тим самим вказуючи мовознавству правильні орієнтири. Але він зупинився на півдорозі, бо не роздивився, що мова докорінно відмінна від усіх інших інституцій саме через свій довільний характер. Це дуже добре по­мітно на тому, як вона розвивається; нема нічого складнішого за цей розвиток: ніхто нічого не може в мові змінити., оскільки вона існує заразом і в часі, і в суспільстві; з іншого боку, довільність її знаків теоретично дозволяє утворювати які завгодно відно­шення між звуковим матеріалом і поняттям. Звідси випливає, що обидва ці елементи, поєднані у знаках, живуть кожний своїм власним життям, що не має аналогій поза мовою і що сама мова змінюється або, скоріше, розвивається під впливом усіх чинників, що стосуються або звуків, або значення. Цей розвиток неминучий, і жодна мова не може чинити йому опір. Через певний час завжди стають помітними відчутні зміни.

Це настільки правильно, що даний принцип під­тверджується і щодо штучних мов. Доти, доки штуч­на мова не вживається суспільством, вона цілком підкоряється своєму створювачеві; однак щойно ця мова починає виконувати своє призначення і стає надбанням усіх, вона виходить з-під контролю. Ес­перанто править тут за зразок; якщо спроба буде вдалою, то чи уникне ця мова неминучої дії закону розвитку мови? По першій фазі свого існування вона, цілком імовірно, почне своє семіологічне життя. Ця мова стане існувати за законами, цілком відмінними від логічних законів, за якими вона була створена, і повернення її до вихідного стану буде неможливим. Людина, що претендувала б на створення незмінної мови, яку нащадки мали б лише відтворювати, на­гадувала б курку, що висиджує качаче яйце: ство­рена мова так чи інакше була б підхоплена течією, що несе всі існуючі мови.

Безперервність знака в часі, пов’язана з його змі­ною у часі, і становить принцип загальної семіології; підтвердження цьому можна знайти у системах письма, в мові глухонімих тощо.

Однак на чому ж ґрунтується необхідність у зміні? Нам можуть закинути, що цей пункт, на відміну від принципу незмінності, висвітлений тут менш розгор­нуто. Річ у тім, що ми не розглядали окремі чинники зміни; треба було б їх дослідити в усій різноманіт­ності, щоб визначити, наскільки вони необхідні.

Причини безперервності a priori досяжні для спо­стереження, чого не можна сказати щодо причин змі­ни в часі. Краще тимчасово не висловлювати про них якихось конкретних міркувань, а обмежитися за- гальним положенням про зсув відношень; час змінює все, й немає жодних підстав вважати, що на мову це універсальне положення не поширюється.

Підсумуємо етапи нашого викладу відповідно до сформульованих у передмові принципів.

1. Уникаючи безплідного визначення слів, всереди­ні загального явища — мовної діяльності — ми ви­ділили передусім два складники: мову і мовлення. Мова для нас — це^мрвнадіяльність мінус мовлення. Вона є сукупністю мовних навичок, що дозволяють людині розуміти інших і бути для них зрозумілою.

2. бражено на схемі:

   Однак таке визначення залишає мову все ще поза її суспільною реальністю, воно робить її чимось нереальнрім, адже враховує лише один з аспектів реальності — індивідуальний; для існування мови по­трібна сукупність мовців. Всупереч зовнішньому вра­женню, мова ні миті не існує поза суспільним фак­том, оскільки мова — семіологічний феномен. Її 'су­спільна природа — це одна з її внутрішніх харак­теристик; повне її визначення ставить нас віч-на-віч з двома нерозривно пов’язаними явищами, що й зо-

За таких умов мова лише життєздатна, але не жива; ми врахували лише суспільну реаль­ність, але не історичний факт.

3. Через довільний характер лінгвістичного знака може вида­тися, що визначена нами у та­кий спосіб мова становить віль­ну систему, залежну від волі мовців і засновану виключно на раціональних засадах. Її су­спільний характер, розглянутий сам по собі, якраз не супере­чить цьому поглядові. Поза сум­нівом, суспільна психологія не

4. оперує самим лише логічним матеріалом. Варто взя­ти до уваги і все те, перед чим розум відступає у практичних стосунках між людьми. Проте аж ніяк не це заважає розглядати мову як просту угоду, змі­нювану за бажанням зацікавлених осіб, — а поєднан­ня з дією суспільних сил дії часу. Поза часом мовна реальність неповна й жодні висновки неможливі.

Якщо розглядати мову в часі поза сукупністю мов­ців (спробуємо уявити собі людину, що живе ізольо­вано від інших протягом багатьох сторіч), то, мож­ливо, ми й не виявимо у ній жодних змін; час не впливав би на неї. І навпаки, якщо розглядати су­купність мовців поза часом, то ми не побачимо впливу на мову суспільних сил. Аби наблизитися до реальності, слід іще позначити на нашій схемі хід часу:

Тепер мова стає залеж­ною, адже час дозволяє су­спільним силам впливати на неї; так ми приходимо до принципу безперервності, яка усуває всяку свободу. Проте безперервність неминуче пе­редбачає зміну, тобто більш- менш значний зсув у відно­шеннях між позначеним і позначенням.Розділ III

СТАТИЧНА ЛІНГВІСТИКА ТА ЕВОЛЮЦІЙНА ЛІНГВІСТИКА