§ 2. Перший принцип: довільність знака

Зв’язок між позначеним і позначенням довільний; оскільки під знаком ми розуміємо ціле, що виникає внаслідок поєднання (асоціації) певного позначення (сиґніфіканта) з певним позначенням (сигніфікатом), можна висловитися простіше: лінґвістичний знак довільний.

Так, наприклад, поняття sosur “сестра” не пов’я­зане жодним внутрішнім зв’язком з послідовністю звуків s-ce:r, що є її французьким позначенням; воно могло б виражатися і будь-яким іншим сполученням звуків; відмінність між мовами і сам факт існування різних мов може тут правити за доказ: по один бік мовного кордону позначене “бик” виражене через по­значення b-ce-f (фр. bosuf), а по інший — через по­значення o-k-s (нім. Ochs).

Принцип довільності знака ніким не заперечується, однак часто легше відкрити істину, аніж визначити їй належне місце. Названий принцип домінує в усій лінгвістиці мови; наслідки з нього незліченні. Що­правда, не всі вони помітні з першого погляду з од­наковою очевидністю; віднайти їх можна лише після багатьох зусиль, — що, власне, й доводить першо­рядну важливість цього принципу.

Зауваження побіжне: коли семіологія сформується як наукова дисципліна, вона має поставити питання, чи належать до її компетенції способи вираження, по­будовані на цілковито “природних” знаках, як-от пан­томіма. Навіть коли семіологія і визнає їх за свої, все одно головним її предметом залишиться сукупність систем, побудованих на довільності знака. Справді, вся­кий прийнятий у певному суспільстві спосіб виражен­ня в принципі ґрунтується на колективній звичці, або, що те саме, на угоді. Так, знаки ввічливості, часто маючи певну природну виразність (згадаймо про те, що китайці вітали свого імператора, падаючи по де­в’ять разів йому в ноги), все-таки фіксуються прави­лом, і вживати ці знаки нас спонукає саме це правило, а не їхня власна цінність. Отже, можна сказати, що цілком довільні знаки краще від усяких інших реалі­зують ідеал семіологічного підходу; ось чому мова, най­складніша і найпоширеніша з усіх систем вираження, є разом з тим і найбільш характерною з них; у цьому розумінні лінґвістика може правити за взірець для всієї семіології, хоча мова — це лише одна з семіоло- гічних систем.

Для позначення лінгвістичного знака, або, точніше, того, що ми називаємо позначенням, часом вживають слово символ. Однак це створює певні незручності, саме внаслідок нашого першого принципу. Символу властиво те, що він ніколи не є цілком довільним; він не “порожній”, в ньому є залишок природного зв’язку між позначеним і позначенням. Символ пра­восуддя — терези — не можна замінити абичим, наприклад возом.

Слово довільний також потребує пояснення. Його не слід розуміти так, що позначення можуть вільно вибирати мовці (нижче ми побачимо, що індивід не­спроможний будь-що міняти у знаку, визнаному пев- ною мовною громадою); ми тут маємо на увазі, що позначення немотивоване, тобто довільне щодо свого позначеного, з яким, у нього немає жодного природ­ного зв’язку в дійсності.

Відзначимо насамкінець два можливі заперечення проти впровадження цього першого принципу.

1. Аби довести, що вибір позначення не завжди довільний, можна послатися на звуконаслідування. Але звуконаслідування ніколи не є органічним склад­ником мовної системи. Кількість їх до того ж наба­гато менша, ніж звичайно вважають. Такі франц. слова, як fouet “хлист” або glas “дзвін”, можуть вра­зити вухо виразністю свого звучання, але досить звернутися до їх латинських першоформ, аби зро­зуміти, що первісно вони не мали такого характеру (fouet походить від fcigus “бук”, glas — від classicum “звук труби”). Якість їх теперішнього звучання, — або скоріше те, що їм приписують, — це випадковий наслідок фонетичного розвитку.

Щодо справжніх звуконаслідувань (типу буль- буль, тік-так), то вони не лише нечисленні, а й яко­юсь мірою довільні, адже становлять лише приблиз­ну і вже напівумовну імітацію певних звуків (пор. фр. оиа оиа, але нім. wau wau “гав-гав!”). Крім того, увійшовши до мови, звуконаслідування більшою чи меншою мірою зазнають фонетичної, морфологічної та інших видів еволюції, властивих решті слів (пор. фр. pigeon “голуб”, утворене від народнолатинського ргргд, яке у свою чергу походить від звуконасліду­вання): це очевидний доказ того, що звуконасліду­вання дещо втратили зі своїх первісних властивостей і набули характеру лінгвістичного знака взагалі, ставши немотивованими.

2. Аналогічний коментар можна дати і щодо близь­ких до звуконаслідувань вигуків, які не можуть по­хитнути нашої загальної тези про довільність знака.

Про вигук можна говорити те саме, що і про зву­конаслідування. Є спокуса вбачати у вигуках безпо­середнє вираження реальності, продиктоване, так би мовити, самою природою. Однак стосовно більшості з них можна заперечувати наявність необхідного зв’язку між позначеним і позначенням. Досить по­рівняти дві перші-ліпші мови, аби побачити, наскіль­ки відмінні в них відповідні вирази (напр. фр. аіе\ і нім. аи\ “ой”!). До того ж відомо, що чимало вигуків були колись повнозначними словами (пор. фр. diablel “чорт забирай!” при diable — “чорт”; mordieu\ “чорт забирай!” при mort — “смерть” і Dieu — “Бог”). Підсумовуючи, слід визнати, що звуконаслідування і вигуки посідають у мові другорядне місце, а їхнє символічне походження з’ясоване не остаточно.